Обрання запобіжного заходу об’єктивно перешкоджає здійсненню своїх батьківських обов’язків (ВС/КЦС № 404/6391/16-ц від 26.12.2018)

Фабула судового акту: У даній справі мати дитини звернулась до суду із позовом у якому відповідачем визначено батька дитини про позбавлення останнього батьківських прав оскільки відповідач свідомо не бере участі у вихованні та утриманні дитини, не піклується про фізичний і духовний розвиток дочки, її підготовкою до самостійного життя, не забезпечує необхідного для її розвитку харчування, медичного догляду та лікування, не спілкується з нею, не виявляє інтересу до її внутрішнього світу.

Місцевим судом у позові відмовлено у зв’язку із тим, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на батька і можливе лише у разі доведення винної поведінки останнього, його свідомого нехтування своїми батьківськими обов'язками; належні та допустимі докази цього в справі відсутні, стосунки між батьками не повинні впливати на інтереси дитини. Зазначив, що перебування відповідача нетривалий час під вартою у слідчому ізоляторі не може бути виключною обставиною для позбавлення його батьківських прав.

З такими висновками погодився і апеляційний суд.

Під час розгляду справи в судах відповідач наголошував на тому, що стосовно нього ведеться кримінальне провадження та оскільки слідство ще триває, йому обрано запобіжний захід у вигляді застави, тому він позбавлений можливості виїжджати за межі свого місця проживання для зустрічей з дочкою. Відповідач мав намір відкрити картковий рахунок для перерахування коштів на утримання дочки, оскільки має постійне місце роботи та можливість надавати матеріальну допомогу. Проте, позивач такої згоди на відкриття карткового рахунку не надає, про що позивач у судовому засіданні не заперечувала та зазначила, що матеріальної допомоги від відповідача не потребує; має змогу утримувати дочку самостійно.

Позивачка з такими рішеннями не погодилась та звернулась із касаційною скаргою до Верховного Суду.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідач має можливість виїжджати за межі міста, у якому він проживає за умови отримання на це дозволу суду. Надавати матеріальну допомогу на утримання дочки можна, не залишаючи населеного пункту, де він мешкає, шляхом відкриття банківського рахунку на її ім'я, здійснення грошових переказів. Повна бездіяльність відповідача і нехтування своїми батьківськими обов'язками підтверджується відсутністю звернень до правоохоронних органів щодо з'ясування її місця проживання; до суду про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною; до служби у справах дітей з приводу чинення йому перешкод у спілкуванні з дитиною, визначення способів участі у спілкуванні з нею та про перегляд службою у справах дітей висновку щодо доцільності позбавлення батьківських прав.

В свою чергу КЦС переглянувши матеріали справи з такими доводами не погодився та залишив в силі рішення місцевого та апеляційного судів.

Аналізуючи норми матеріального права та наявні у справи докази КЦС вказав наступне.

Виходячи з тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України суд має підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав виключно за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

Суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Доводи позивача КЦС оцінив критично та вказав, шо позивач самостійно та без попередження змінила місце проживання дитини, а відповідач в силу покладених на нього судом обов'язків повинен не залишати місто свого проживання без дозволу слідчого, прокурора або суду.

Аналізуйте судовий акт: ВС/КЦС: Ухилення від виконання батьківських обов’язків є підставою для звільнення від сплати аліментів на утримання непрацездатних батьків (ВС/КЦС № 400/1621/16-ц від 07.11.2018)

Оскаржувані дії органу опіки та сам висновок про доцільність позбавлення батьківських прав не є рішенням суб'єкта владних повноважень, тому спір не розглядається в порядку адмінсудочинства (справа № 500/6325/17,13.06.18)

Принцип рівності батьків у вихованні дитини дотримано – нерадиву мати позбавлено батьківських прав (Ізюмський міськрайсуд Харківської області № 623/3081/17 від 08.05.2018)

Позбавлення батьківських прав є передчасним без відповідного висновок виконкому та попередження батька про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (ВССУ у справі № 211/559/16-ц від 01 листопада 2017р.)

Постанова

Іменем України

26 грудня 2018 року

місто Київ

справа № 404/6391/16-ц

провадження № 61-40224св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: ПогрібногоС.О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - Служба у справах дітей виконавчого комітету міської ради м. Кропивницького,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 19 березня 2018 року у складі судді Павелко І. Л. та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 05 червня 2018 року у складі колегії суддів: Чельник О. І., Дуковського О. Л., Письменного О. А.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - Служба у справах дітей виконавчого комітету міської ради м. Кропивницького (далі - Служба у справах дітей), про позбавлення батьківських прав відповідача стосовно неповнолітньої дочки ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

В обґрунтування позову зазначила, що відповідач свідомо не бере участі у вихованні та утриманні дитини, не піклується про фізичний і духовний розвиток дочки, її підготовкою до самостійного життя, не забезпечує необхідного для її розвитку харчування, медичного догляду та лікування, не спілкується з нею, не виявляє інтересу до її внутрішнього світу.

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 19 березня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на батька і можливе лише у разі доведення винної поведінки останнього, його свідомого нехтування своїми батьківськими обов'язками; належні та допустимі докази цього в справі відсутні, стосунки між батьками не повинні впливати на інтереси дитини. Зазначив, що перебування відповідача нетривалий час під вартою у слідчому ізоляторі не може бути виключною обставиною для позбавлення його батьківських прав.

Постановою Апеляційного суду Кіровоградської області від 05 червня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтовувалась тим, що наявний у матеріалах справи висновок Органу опіки та піклування від 01 вересня 2016 року № 5810/49-05-24 не містить належного обґрунтування необхідності позбавлення відповідача батьківських прав, у ньому наявна лише констатація певних фактів та безпідставний висновок про необхідність позбавлення відповідача батьківських прав відносно дочки. Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про те, що у справі не встановлено беззаперечних доказів винної поведінки та свідомого нехтування відповідачем своїми обов'язками, які б свідчили про його ухилення від виховання своєї дитини і, як наслідок, необхідність застосування такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав, що, зокрема, відповідатиме інтересам його дочки ОСОБА_6

Апеляційним судом враховано пояснення позивача у судовому засіданні, відповідно до яких вона з 2016 року працює та проживає у місті Києві. Разом з нею з 2017 року проживає дочка ОСОБА_6.

Також суд врахував пояснення відповідача, який зазначив, що стосовно нього ведеться кримінальне провадження та оскільки слідство ще триває, йому обрано запобіжний захід у вигляді застави, тому він позбавлений можливості виїжджати за межі м. Кропивницького для зустрічей з дочкою. Відповідач мав намір відкрити картковий рахунок для перерахування коштів на утримання дочки, оскільки має постійне місце роботи та можливість надавати матеріальну допомогу. Проте, позивач такої згоди на відкриття карткового рахунку не надає, про що позивач у судовому засіданні не заперечувала та зазначила, що матеріальної допомоги від відповідача не потребує; має змогу утримувати дочку самостійно.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_4 просила скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що відповідач має можливість виїжджати з м. Кропивницького за умови отримання на це дозволу суду. Надавати матеріальну допомогу на утримання дочки можна, не залишаючи населеного пункту, де він мешкає, шляхом відкриття банківського рахунку на її ім'я, здійснення грошових переказів. Повна бездіяльність відповідача і нехтування своїми батьківськими обов'язками підтверджується відсутністю звернень до правоохоронних органів щодо з'ясування її місця проживання; до суду про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною; до служби у справах дітей з приводу чинення йому перешкод у спілкуванні з дитиною, визначення способів участі у спілкуванні з нею та про перегляд службою у справах дітей висновку щодо доцільності позбавлення батьківських прав.

Заявник зазначає, що відповідач протягом чотирьох років у вихованні, спілкуванні та розвитку дитини участі не брав, святкових заходів за участю дочки не відвідував, її життям не цікавився.

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи.

ОСОБА_4 подала до Верховного Суду клопотання про розгляд справи за її участю. Підстави для задоволення клопотання відсутні, виходячи з наступного.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК Україниу суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 263 ЦПК України, а касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 12 липня 2012 року у Кіровському відділі реєстрації актів цивільного стану Кіровоградського міського управління юстиції зареєстрований шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, актовий запис №175.

Під час перебування в шлюбі у подружжя ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка - ОСОБА_6, яка після розірвання шлюбу залишилися проживати з матір'ю.

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2014 року у цивільній справі № 404/2486/14-ц шлюб між сторонами розірвано; змінено прізвище позивача з «ОСОБА_4» на дошлюбне «ОСОБА_4».

У травні 2014 року позивач з дочкою переїхала до квартири АДРЕСА_1, у якій проживала без реєстрації; оплату позивач здійснювала лише за комунальні послуги, термін проживання був необмежений.

Відповідно до довідки Головного Управління Державної фіскальної служби України у Кіровоградській області від 02 липня 2016 року № 53/11-28-04-28 05 червня 2016 року ОСОБА_4 звільнена з посади старшого оперуповноваженого з особливо важливих справ відділу внутрішньої безпеки ГУ ДФС у Кіровоградській області у зв'язку з переводом до ГУ ДФС у місті Києві, відповідно до наказу ДФС України від 01 червня 2016 року № 2210-о «Про призначення працівників податкової міліції».

ОСОБА_5 перебував в установі Державної кримінально-виконавчої служби України протягом періоду з 23 квітня 2016 року до 13 травня 2017 року у зв'язку з обранням стосовно нього запобіжного заходу у вигляді тримання під варту; він звільнений з Кропивницької УВП № 14 у зв'язку із внесенням застави у сумі 128 000, 00 грн, що підтверджується ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 травня 2017 року та довідкою про звільнення від 13 травня 2017 року.

Норми права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України

«Про охорону дитинства»).

Частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Відповідно до частини першої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько, можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини.

Виходячи з тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України Суд має підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав виключно за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.

Позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

Суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України»

від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини (§ 57, § 58).

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) від 16 липня 2015 року Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).

Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Як роз'яснено у пунктах 15, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Узагальнені висновки Верховного Суду

Верховний Суд дійшов переконання, що висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для застосування такого виняткового заходу, як позбавлення батьківських прав відповідача, є обґрунтованим, оскільки позивачем не доведено та судами не встановлено наявності такого обов'язкового елементу як винності в умисному ухиленні батька від виконання його батьківських обов'язків. Судами встановлено факт тримання відповідача під вартою у кримінальному провадженні, на момент розгляду справи відносно нього обрано запобіжний захід у вигляді застави із покладенням певних обов'язків. Ці обставини свідчать про існування об'єктивних перешкод для реалізації відповідачем його батьківських обов'язків, що спричинило неналежне піклування про дитину з підстав, що не залежать від відповідача.

З метою захисту якнайкращих інтересів дитини Суд визнає за доцільне збереження її зв'язків із сім'єю (батьком), що забезпечить її розвиток у безпечному та стійкому середовищі, яке не є неблагополучним, оскільки зворотного судами не встановлено.

Суди, оцінивши висновок органу опіки та піклування від 01 вересня 2016 року № 5810/49-05-24 відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшли правильного висновку про його відхилення з підстав неналежного обґрунтування необхідності позбавлення відповідача батьківських прав, що не суперечить частині шостій статті 19 СК України.

Верховний Суд критично ставиться до доводів заявника про те, що на час розгляду справи відповідач вже не перебував під вартою та мав змогу піклуватись про доньку, оскільки в судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач пояснила, що починаючи з 2016 року працює та проживає у місті Києві, разом з нею з 2017 року проживає дочка ОСОБА_6. Це свідчить про те, що позивач змінила місце проживання дитини, а відповідач в силу покладених на нього судом обов'язків повинен не залишати м. Кропивницький без дозволу слідчого, прокурора або суду.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги позову, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суди свої процесуальні дії належним чином обґрунтували, врахувавши при цьому, що доказування не може ґрунтуватися виключно на припущеннях.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень.

ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ,

від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд наголошує, що суд касаційної інстанції є судом, повноважним здійснювати перевірку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права, не наділений повноваженнями встановлювати обставини, що не були попередньо встановлені судами зазначених інстанцій, що позбавляє цей Суд права здійснювати перевірку та переоцінку доказів, що вже були досліджені та оцінені попередньо.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4залишити без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 19 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 05 червня 2018 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді