Набувальна давність на комунальне майно не розповсюджується (ВС/КЦС № 755/16913/16-ц від 24.01.2019)

Фабула судового акту: Відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

При цьому основною підставою для застосування набувальної давності як підстави для виникнення права власності у користувача майном є те, що майно щодо якого ставиться таке питання є таким, що не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.

У даній справі особа звернулась до суду із позовом до Територіальної громади про визнання право власності на майно за набувальною давністю.

В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивач зазначила, що вона з 1984 року по 1996 рік була зареєстрована в квартирі, якою користувався її покійний вітчим на підставі розпорядження на право зайняття житлової площі у сімейному гуртожитку для тимчасового проживання.

Після смерті користувача квартири по теперішній час вона постійно проживає у вказаній квартирі, сплачує житлово-комунальні послуги, та нею зроблений ремонт у квартирі. У зв’язку із цим на думку позивачки володіння зазначеним майном є добросовісним та безперервним протягом всього часу проживання.

Рішенням районного та апеляційного судів у задоволенні позову було відмовлено оскільки спірна квартира перебуває у комунальній власності, у зв'язку з чим, норми щодо набувальної давності в цьому випадку застосуванню не підлягають.

На вказані рішення позивачкою було подано касаційну скаргу.

Переглядаючи рішення у касаційному порядку КЦС вказав, що положеннями частини першої статті 344 ЦК України визначено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Аналіз указаної норми дає підстави для висновку, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.

При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Отже суду при вирішенні спору належить встановити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

У цій справі позивач, вселяючись у спірну квартиру без належних правих підстав, не могла не знати, що квартира належить до комунальної власності, отже власник квартири відомий, і набути право власності на комунальне житло за набувальною давністю у нею не буде підстав.

Аналізуйте судовий акт: Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником (ВС/КЦС,№ 175/4741/16-ц,29.03.18)

Витребування майна, придбаного добросовісним набувачем на публічних торгах хоча и проведених з порушенням процедури є НЕЗАКОННИМ (№ 750/2872/16-ц від 08.11.2017)

При витребуванні майна із володіння особи на користь держави НЕ існує універсального критерію оцінки «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини» (ВСУ у справі № 3-109гс17)

Титульне володіння майном виключає набуття права власності на це майно на підставі ст. 344 ЦК України – за набувальною давністю (ВССУ від 15 лютого 2017р. у справі № 126/3733/15-ц)

Майнове право – це «ПРАВО ОЧІКУВАННЯ» - обмежене речове право, яке засвідчує правомочність отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому і є складовою частиною майна, як об’єкта цивільних прав. (ВСУ у справі 6-265цс16)

Постанова

Іменем України

24 січня 2019 року

м. Київ

справа № 755/16913/16-ц

провадження № 61-24031св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ступак О. В. (суддя-доповідач), КузнєцоваВ. О., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Київська міська рада,

треті особи - Державна реєстраційна служба України, Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 березня 2017 року у складі судді Гончарука В. П. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 05 липня 2017 року у складі колегії суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Поливач Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до Територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради, треті особи: Державна реєстраційна служба України, Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація, про визнання право власності на майно за набувальною давністю.

В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивач зазначила, що вона з 1984 року по 1996 рік була зареєстрована в кімнаті АДРЕСА_1 на даний час квартира НОМЕР_1. Згідно із розпорядженням від 19 листопада 1996 року № 1422 на право зайняття житлової площі у сімейному гуртожитку для тимчасового проживання, у цій квартирі зареєстрований вітчим ОСОБА_5, який ІНФОРМАЦІЯ_2 року помер. Із 2004 року по теперішній час вона постійно проживає у вказаній квартирі, сплачує житлово-комунальні послуги, та нею зроблений ремонт у квартирі. Факт її постійного проживання підтверджується листом начальника Дніпровського РУГУ МВС України в м. Києві від 28 березня 2008 року, актом обстеження відповідальних осіб ЖРЕО-412 від 02 вересня 2014 року, актом мешканців будинку від 19 грудня 2015 року «Про реєстрацію та постійне проживання», довідкою центру комунального сервісу від 09 грудня 2015 року. Вважає, що володіння зазначеним майном є добросовісним та безперервним протягом всього часу проживання, тому враховуючи наведене, просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 березня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із відсутності визначених статтею 334 ЦК України правових підстав для задоволення позову.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 05 липня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що спірна квартира перебуває у комунальній власності, у зв'язку з чим, норми щодо набувальної давності в цьому випадку застосуванню не підлягають.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У липні 2017 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 05 липня 2017 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що суди, позбавляючи її права на зазначене помешкання дійшли помилкового висновку, що вона знала, що володіє чужим майном, вона не знала і не могла знати, що спірне житлове приміщення є чужим.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано справу та надано строк для подачі заперечень на касаційну скаргу.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 03 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену цивільну справу передано Верховному Суду.

Станом на час розгляду справи заперечень на касаційну скаргу не надійшло.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України (у редакції на час ухвалення судових рішень у справі) щодо законності та обґрунтованості.

Судами встановлено, що 19 листопада 1996 року ОСОБА_5 на підставі розпорядження № 1422 для тимчасового проживання на період його роботи в ВАТ «Хімволокно» надана квартира АДРЕСА_1

ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть.

Із 22 червня 1995 року позивач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2, проте немаючи ордера на жилу площу, проживає в кімнаті АДРЕСА_1, що встановлено рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року, яким ОСОБА_4 виселено із зазначеної кімнати без надання іншого жилого приміщення.

Зазначене рішення апеляційного суду залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У частині першій статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Аналіз указаної норми дає підстави для висновку, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.

При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Отже суду при вирішенні спору належить встановити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

У цій справі позивач, вселяючись у спірну квартиру без належних правих підстав, не могла не знати, що квартира належить до комунальної власності, отже власник квартири відомий, і набути право власності на комунальне житло за набувальною давністю у нею не буде підстав. Для набуття права власності на житло, яке перебуває у комунальній власності існує порядок приватизації житла.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, суди належним чином встановивши дійсні обставини справи, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність визначених статтею 334 ЦК України правових підстав для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач добросовісно володіє спірним житловим приміщення є аналогічними доводам позовної заяви та апеляційної скарги, які були предметом оцінки судів попередніх інстанцій, і судами їм надана належна оцінка.

З урахуванням того, що доводи касаційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким суди надали належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 05 липня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді