Приватна особа з власної ініціативи не може проводити ОРС. Отримані докази є недопустимими (ВС/ККС у справі № 305/2022/14-к від 15.06.2021)

Фабула судового акту: До уваги читача пропонується дуже цікаве судове рішення у якому Касаційний кримінальний суд висловив свою позицію щодо оцінки доказів отриманих громадянином, який вирішив самостійно викрити злочинця в погонах, але все ж таки суди через порушення норм процесу правоохоронця виправдали. При цьому у даному випадку неможна казати про будь-яку заангажованість судів, порушення дійсно були, але злочинець уникнув покарання.

У даній справі громадянин вирішив викрити у вчиненні злочину працівника міліції, який підшукував спільника для вчинення крадіжки з належної йому квартири для чого передав своєму знайомому ключ від квартири та диктофон для фіксування розмов щодо підготовки злочину.

Цей знайомий таємно записав на диктофон свої розмови із із працівником міліції , під час яких вони обговорювали деталі вчинення крадіжки цінностей із квартири, а також повідомив, що викрав у потерпілого ключ, за допомогою якого можна вільно проникнути до квартири у певну дату, оскільки в цей час там нікого не буде, на що міліціонер погодився.

У подальшому після проникнення у квартиру працівника міліції було затримано власником квартири та його знайомими.

Такі дії міліціонера було кваліфіковано за ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 28, ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 185 КК України.

Суд першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд обвинуваченого виправдав.

З таким рішенням погодився і апеляційний суд.

На згадані рішення стороною обвинувачення було подано касаційну скаргу, яку було вмотивовано тим, що суд безпідставно визнав недопустимими доказами дані, отримані під час записів за допомогою диктофона розмов, а також висновок криміналістичної експертизи відео-звукозапису щодо цих даних, при цьому необґрунтовано послався на Рішення Конституційного Суду України у справі № 1-31/2011 за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції України від 20 жовтня 2011 року (далі - Рішення Конституційного Суду від 20 жовтня 2011 року). Крім того, вказує, що поза увагою залишилися показання потерпілого та свідків, які і в суді, й під час проведення слідчих експериментів пояснювали про обставини, які свідчать про винуватість обвинуваченого у замаху на крадіжку майна з квартири потерпілого.

Проте, Касаційний кримінальний суд визнав такі доводи неспроможними та у задоволенні скарги відмовив.

Приймаючи таке рішення ККС послався на те, що відповідно до ст. 92 КПК України обов’язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого. Обов’язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» така діяльність здійснюється виключно оперативними підрозділами органів, визначених у ч. 1 цієї статті, а проведення її громадськими, приватними організаціями та особами забороняється.

Згідно згаданого вище Рішення Конституційного Суду України подані будь-якою фізичною або юридичною особою згідно із ч. 2 ст. 66 КПК України 1960 року речі або документи (фактичні дані) не відповідають вимогам допустимості доказів, якщо вони одержані з порушенням прав і основоположних свобод людини, закріплених у Конституції України, зокрема, внаслідок цілеспрямованих дій із застосуванням оперативно-розшукових заходів, передбачених Законом.

У даній справі записуючи на диктофон розмову із обвинуваченим, знайомий потерпілого за власною ініціативою здійснював оперативно-розшукову діяльність, що прямо заборонено законом. Ураховуючи, що ініціативні дії вказаного свідка та потерпілого щодо фіксування розмов на диктофон здійснено без попереднього дозволу суду, висновок суду про те, що цими діями були порушені права обвинуваченого, є обґрунтованим.

Аналізуйте судовий акт: ВС/ККС: Проведення НСРД до внесення відомостей до ЄРДР, тобто до початку досудового розслідування, є незаконним (ВС/ККС у справі № 761/19749/13-к від 10.12.2020)

Перекваліфікація дій з тяжкого злочину на злочин невеликої тяжкості не свідчить про незаконність проведення НСРД (ВС/ККС № 607/15414/17 від 01.04.2020)

Отримання доказів до внесення відомостей до ЄРДР тягне за собою визнання таких доказів недопустимими (ВС/ККС № 607/14707/17 від 07.08.2019)

ВИПРАВДУВАЛЬНИЙ ВИРОК: Проведення оперативно-розшукових заходів на підставі п. 9 ч. 1 ст. 8 ЗУ "Про оперативно-розшукову діяльність" можливо ТІЛЬКИ згідно із ст. 260, 263-265 КПК України ПІСЛЯ внесення відомостей до ЄРДР (№ 635/4568/15-к, 27.11.17р.)

Постанова

Іменем України

15 червня 2021 року

м. Київ

справа № 305/2022/14-к

провадження № 51-2180км20

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Шевченко Т.В.,

суддів Бущенка А.П., Яновської О.Г.,

за участю:

секретаря судового засідання Михальчука В.В.,

прокурора Круценко Т.В.,

виправданого ОСОБА_1 ,

захисника Глаголи В.С.,

розглянув касаційну скаргу прокурорана вирок Тячівського районного суду Закарпатської області від 13 листопада 2019 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року стосовно ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014070140000004,щодо

ОСОБА_2 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

уродженця м. Рахова Рахівського р-ну Закарпатської обл.,

жителя АДРЕСА_1 ,

виправданого у зв’язку з недоведеністю вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15,ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК);

ОСОБА_1 ,

ІНФОРМАЦІЯ_2 ,

уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,

виправданого у зв’язку з недоведеністю вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 28, ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 185 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Тячівського районного суду Закарпатської області від 13 листопада 2019 року:

- ОСОБА_3 визнано невинуватим у пред’явленому обвинуваченні за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК та виправдано у зв’язку з недоведеністю вчинення ним цього кримінального правопорушення;

- ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред’явленому обвинуваченні за ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 28, ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 185 КК та виправдано у зв’язку з недоведеністю вчинення ним цього кримінального правопорушення.

Львівський апеляційний суд ухвалою від 29 грудня 2020 рокузалишив вирок суду першої інстанції без змін.

Органом досудового розслідування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 обвинувачувалися у вчиненні незакінченого замаху на крадіжку майна, належного потерпілому ОСОБА_4 , на загальну суму 49 916,20 грнза таких обставин.

У період з 20 по 24 березня 2014 року ОСОБА_5 повідомив потерпілому ОСОБА_4 про те, що працівник міліції - старший оперативний уповноважений сектору кримінального розшуку Рахівського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області ОСОБА_2 попросив його підшукати когось з мешканців м. Рахова, щоб разом вчинити крадіжку майна з їхнього житла. ОСОБА_4 запропонував ОСОБА_5 викрити останнього, не звертаючись до правоохоронних органів, та передав йому ключ від своєї квартири АДРЕСА_2 і диктофон для здійснення аудіозапису розмов з ОСОБА_2

24, 26, 27 та 28 березня 2014 року ОСОБА_5 відповідно до домовленості з ОСОБА_4 таємно записав на диктофон свої розмови із ОСОБА_2 , під час яких вони обговорювали деталі вчинення крадіжки цінностей із квартири ОСОБА_4 , а також повідомив, що викрав у потерпілого ключ, за допомогою якого можна вільно проникнути до квартири ввечері 28 березня 2014 року, оскільки в цей час там нікого не буде, на що ОСОБА_2 погодився. Водночас ОСОБА_4 залучив до участі у викритті протиправних дій ОСОБА_2 своїх знайомих ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які разом з ним заховались у вказаній квартирі та приготувалися затримати ОСОБА_2 . ОСОБА_5 увійшов у квартиру та по телефону повідомив ОСОБА_2 , що цінності зберігаються в сейфі, який неможливо самостійно відімкнути або винести з квартири, та попросив допомоги. ОСОБА_2 пообіцяв організувати допомогу, однак цього дня жодних активних дій не вчинив.

29 березня 2014 року ОСОБА_5 та ОСОБА_2 домовились про спільне вчинення крадіжки з квартири наступної ночі, а останній також вступив у попередню змову із старшим оперуповноваженим того ж сектору кримінального розшуку ОСОБА_1 , з яким домовився про надання останнім допомоги у транспортуванні викраденого сейфа його власним автомобілем до безпечного місця, щоб його відчинити та заволодіти цінностями. ОСОБА_1 заздалегідь пообіцяв сприяти вчиненню та приховуванню злочину ОСОБА_2 , згодився надати транспортний засіб, переховувати його, знаряддя та засоби вчинення злочину, сліди злочину та предмети, здобуті злочинним шляхом.

30 березня 2014 року після 1:00 ОСОБА_5 увійшов у згадану квартиру, де з метою затримання ОСОБА_2 заховалися ОСОБА_4 , ОСОБА_8 і ОСОБА_9 , та по телефону повідомив ОСОБА_2 , що приготував сейф із цінностями до винесення та очікує підмоги, а останній відповів, що чекає його в певному місці. Тоді ОСОБА_5 прийшов до вказаного місця, де на нього в автомобілі «Опель-Омега» очікували ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та передав останньому отримані від ОСОБА_4 золоті ланцюжок і хрестик з метою його запевнення щодо наявності у квартирі доступних для викрадення цінностей та повідомив, що знайшов та викрав їх саме там.

30березня 2014 року близько 2:00 ОСОБА_5 та ОСОБА_2 разом увійшли до квартири, а ОСОБА_1 залишився в автомобілі для подальшого надання допомоги у транспортуванні сейфа. При цьому ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вважали, що вони разом з ОСОБА_5 діють відповідно до попередньої домовленості на вчинення крадіжки, поєднаної з проникненням у житло, за попередньою змовою групою осіб, тоді як ОСОБА_5 діяв відповідно до домовленості з ОСОБА_4 з метою затримання ОСОБА_2 під час вчинення злочину та здобуття доказів його злочинної діяльності.

У той час, коли ОСОБА_2 намагався винести з квартири потерпілого ОСОБА_4 металевий сейф вартістю 1200 гривень, в якому знаходилися кошти в сумі 1000 доларів США, що за курсом Нацбанку України становило 10 850,20 грн, він був викритий та затриманий на місці злочину ОСОБА_4 , ОСОБА_10 та ОСОБА_9 , тому не вчинив усіх дій, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця з причин, що не залежали від його волі.

ОСОБА_1 , який очікував в автомобілі, почув звуки пострілів з мисливської рушниці та інший шум, пов’язаний із затриманням ОСОБА_2 , та поїхав у невідомому напрямку з метою приховати свою причетність до злочину й уникнути покарання, однак у подальшому був затриманий на підставі показань ОСОБА_5 , який прямо вказав на нього як на співучасника злочину.

Суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність винуватості ОСОБА_2 і ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого їм кримінального правопорушення достатніми, належними та допустимими доказами, тому виправдав обвинувачених. Апеляційний суд погодився з таким висновком.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор ставить вимогу про скасування судових рішень стосовно ОСОБА_2 і ОСОБА_1 на підставах істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Вказує, що суд першої інстанції не дав належної оцінки зібраним доказам, внаслідок чого необґрунтовано визнав їх такими, що не можуть бути використані на підтвердження винуватості ОСОБА_2 і ОСОБА_1 у вчиненні злочину. Зокрема, вважає, що суд безпідставно визнав недопустимими доказами дані, отримані під час записів за допомогою диктофона розмов ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , а також висновок криміналістичної експертизи відео-звукозапису щодо цих даних, при цьому необґрунтовано послався на Рішення Конституційного Суду України у справі № 1-31/2011 за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції України від 20 жовтня 2011 року (далі - Рішення Конституційного Суду від 20 жовтня 2011 року). Крім того, вказує, що поза увагою залишилися показання потерпілого ОСОБА_4 та свідків, які і в суді, й під час проведення слідчих експериментів пояснювали про обставини, які свідчать про винуватість ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у замаху на крадіжку майна з квартири потерпілого. Зазначає, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою клопотання прокурора про повторне дослідження доказів, а відмовляючи в задоволенні апеляційної скарги прокурора, який вимагав скасувати виправдувальний вирок щодо ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , не навів в ухвалі переконливих мотивів на спростування аргументів прокурора. Вважає за необхідне призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Захисник Глагола В.С. в інтересах виправданого ОСОБА_1 подав заперечення на касаційну скаргу прокурора, в якій обґрунтовує свою думку щодо законності судових рішень та просить залишити касаційну скаргу без задоволення.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор Круценко Т.В. частково підтримала касаційну скаргу прокурора та вважала за необхідне скасувати ухвалу апеляційного суду із призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції. Виправданий ОСОБА_1 та захисник Глагола В.С. вважали, що підстав для задоволення касаційної скарги немає і просили залишити судові рішення без зміни.

Мотиви Суду

Відповідно до вимог ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість судових рішень у межах касаційної скарги.

Згідно із ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. При перегляді судових рішень суд касаційної інстанції виходить з фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій.

За ст. 62 Конституції України, положеннями ст. 17 КПК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності винності особи тлумачаться на її користь.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 373 КПК передбачено, що виправдувальний вирок ухвалюється в разі, якщо не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим. Мотивувальна частина виправдувального вироку згідно з п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК повинна містити формулювання обвинувачення, пред’явленого особі й визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення.

З матеріалів кримінального провадження видно, що суд першої інстанції встановив, що пред’явлене ОСОБА_2 і ОСОБА_1 обвинувачення не знайшло свого підтвердження достатніми, належними та допустимими доказами, а тому виправдав їх. Проте прокурор не погодився із таким рішенням та оскаржив його в апеляційному порядку.

Суд апеляційної інстанції визнав безпідставними доводи прокурора про незаконність виправдувального вироку, оскільки перевіркою матеріалів кримінального провадження встановив, що висновки суду першої інстанції щодо недоведеності винуватості ОСОБА_2 і ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованогозлочину є обґрунтованими і мотивовані належним чином. Із цим погоджується і колегія суддів з огляду на таке.

Відповідно до ст. 92 КПК обов’язок доказування обставин, передбачених статтею 91цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого. Обов’язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає.

Як видно з матеріалів кримінального провадження, докази, що були надані суду органом досудового розслідування, а також досліджені судом у судовому засіданні, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку з огляду на таке.

Що стосується висновку суду про необхідність визнання недопустимими даних, які містяться в аудіозаписах розмов ОСОБА_5 із ОСОБА_2 , зроблених за допомогою диктофона марки «SONY IC Recorder ICD-PX312», а також і похідного від нього доказу - висновку криміналістичної експертизи відео-звукозапису від 03 червня 2014 року № 1589/1590/1591, то він є правильним.

Відповідно до ст. 5 Закону України від 18 лютого 1992 року № 2135-XII «Про оперативно-розшукову діяльність» (далі - Закон № 2135-XII) така діяльність здійснюється виключно оперативними підрозділами органів, визначених у ч. 1 цієї статті, а проведення її громадськими, приватними організаціями та особами забороняється.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду від 20 жовтня 2011 року обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом № 2135-XII, особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності. Конституційний Суд України у цьому Рішенні зазначив, що оперативно-розшукова діяльність здійснюється виключно оперативними підрозділами органів, визначених у ч. 1 ст. 5 Закону № 2135-XII; відповідно до ч. 2 вказаної статті проведення такої діяльності громадськими, приватними організаціями та особами, іншими органами чи їх підрозділами, крім визначених у ч. 1 цієї статті, заборонено.

Конституційний Суд України виходив з того, що фактичні дані про скоєння злочину чи підготовку до нього можуть бути одержані не тільки в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноважених на це осіб, а й випадково зафіксовані фізичними особами, які здійснювали власні (приватні) фото-, кіно-, відео-, звукозаписи, або відеокамерами спостереження, розташованими як у приміщеннях, так і ззовні.

За змістом цього Рішення при оцінюванні на предмет допустимості як доказів у кримінальній справі фактичних даних, що містять інформацію про скоєння злочину чи підготовку до нього та подані в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 66 КПК 1960 року, необхідно враховувати ініціативний або ситуативний (випадковий) характер дій фізичних або юридичних осіб, їх мету та цілеспрямованість при фіксуванні зазначених даних.

Подані будь-якою фізичною або юридичною особою згідно із ч. 2 ст. 66 КПК 1960 року речі або документи (фактичні дані) не відповідають вимогам допустимості доказів, якщо вони одержані з порушенням прав і основоположних свобод людини, закріплених у Конституції України, зокрема, внаслідок цілеспрямованих дій із застосуванням оперативно-розшукових заходів, передбачених Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Згідно із ч. 2 цієї статті зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: 1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; 2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; 3) порушення права особи на захист; 4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; 5) порушення права на перехресний допит.

У судовому засіданні встановлено, що свідок ОСОБА_5 здійснював аудіозаписи своїх розмов із ОСОБА_2 на диктофон, який йому дав потерпілий ОСОБА_4 саме з метою в подальшому викрити ОСОБА_2 у вчиненні злочину за допомогою зроблених записів, а надалі передав диктофон працівникам міліції. Тобто, записуючи на диктофон розмову із ОСОБА_2 , ОСОБА_5 за власною ініціативою здійснював оперативно-розшукову діяльність, що прямо заборонено законом. Ураховуючи, що ініціативні дії свідка ОСОБА_5 та потерпілого ОСОБА_4 щодо фіксування розмов на диктофон здійснено без попереднього дозволу суду, висновок суду про те, що цими діями були порушені права обвинуваченого ОСОБА_2 , є обґрунтованим.

За наведених обставин судом правильно визнано недопустимими доказами фактичні дані, отримані під час здійснення аудіозаписів розмов ОСОБА_5 із ОСОБА_2 та з висновку криміналістичної експертизи відео-звукозапису від 03 червня 2014 року за №1589/1590/1591 з додатками.

Що стосується показань у судовому засіданні потерпілого ОСОБА_4 , свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , а також даних, що містяться у протоколах слідчих експериментів, проведених за їхньою участю, то слід звернути увагу на таке. Потерпілому ОСОБА_4 стало відомо про наміри ОСОБА_2 вчинити крадіжку в його квартирі саме від ОСОБА_5 , яким і були зроблені записи розмов, що були визнані судом недопустимими доказами. Свідкам ОСОБА_11 та ОСОБА_9 стало відомо про наміри ОСОБА_2 вчинити крадіжку з квартири ОСОБА_4 безпосередньо від останнього. Тобто одним із джерел інформації щодо намірів ОСОБА_2 для потерпілого та названих свідків були дані аудіозаписів, які обґрунтовано визнані судом недопустимими доказами. Що стосується показань свідка ОСОБА_5 про причетність до злочину ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , то суд поставив під сумнів їхню достовірність, виходячи з того, що вони не підтверджуються ніякими іншими доказами.

Крім того, колегія суддів бере до уваги також те, що жодних доказів, які б підтверджували активні дії ОСОБА_2 , спрямовані на заволодіння чужим майном, судом не встановлено. Адже у квартиру він потрапив саме після того, як її відчинив ОСОБА_5 , а сейф, у замаху на викрадення якого обвинувачувався ОСОБА_2 , вже знаходився на ковдрі, куди його встановили свідки, які були запевнені ОСОБА_4 у злочинних намірах ОСОБА_2 .

При цьому треба зазначити, що ОСОБА_2 , жодного разу не змінюючи своїх показань, пояснював, що у квартирі ОСОБА_4 він перебував виключно з метою викрити злочин, вчинюваний ОСОБА_5 .

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що версію ОСОБА_2 щодо мети його дій не було спростовано, а отже, і доказів на підтвердження версії обвинувачення не достатньо.

Що ж стосується висновку суду про недоведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, то слід звернути увагу, що навіть органом досудового розслідування було зазначено, що він затриманий на підставі показань свідка ОСОБА_5 , який прямо вказав на нього як на співучасника злочину. Однак такі показання свого підтвердження матеріалами кримінального провадження не знайшли. Жодних інших доказів на підтвердження обставин, за яких би ОСОБА_1 шляхом порад, вказівок, попередніх обіцянок щодо приховання злочину або надання засобів чи знаряддя вчинення злочину, усунення перешкод чи іншими діями вчинив би пособництво у вчиненні крадіжки з квартири ОСОБА_4 , не встановлено. Крім того, не спростовано його версію про те, що в час, коли відбувалися згадані події, він дійсно на своєму автомобілі їздив разом із ОСОБА_2 з метою перевірки оперативної обстановки у м. Рахові.

Таким чином, докази, досліджені судом, не доводять причетності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до злочину, в якому вони обвинувачувалися. Не містилося посилань на такі докази і в апеляційній скарзі прокурора, відсутні вони і в касаційній скарзі.

Суд, оцінивши досліджені в судовому засіданні докази, дійшов висновку про те, що факт вчинення обвинуваченими ОСОБА_2 та ОСОБА_1 кримінального правопорушення є недоведеним через те, що достатніх, належних та допустимих доказів для доведення їх винуватості не встановлено.

Оскільки стороною обвинувачення не надано суду належних та допустимих доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про вчинення ОСОБА_2 та ОСОБА_1 замаху на крадіжку майна потерпілого ОСОБА_4 , то суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність ухвалити щодо них виправдувальний вирок на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК.

Суд апеляційної інстанції визнав це рішення таким, що відповідає вимогам закону.

Касаційний суд погоджується із висновками судів нижчих ланок, оскільки вони є обґрунтованими, а судові рішення достатньо мотивованими.

Що стосується доводів прокурора про те, що суд апеляційної інстанції припустився порушення кримінального процесуального закону, оскільки безпосередньо не дослідив доказів у судовому засіданні, то слід взяти до уваги таке.

Частиною 3 ст. 404 КПК передбачено, що за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов’язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

З матеріалів кримінального провадження видно, що прокурор, не погодившись із вироком місцевого суду стосовно ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про необхідність допитати в апеляційному суді обвинувачених, свідків, дослідити окремі докази.

Разом з тим прокурором не було наведено жодних обставин, передбачених законом, які були б підставами для прийняття апеляційним судом рішення щодо необхідності повторного дослідження доказів. Як убачається зі звукозапису судового засідання апеляційного суду, прокурор не висловлювався про те, що судом першої інстанції докази досліджені не повністю або з порушеннями, та не клопотав про їхнє повторне дослідження. Не заявляли клопотання про це й інші учасники судового розгляду.

За наведених обставин підстав вважати, що суд апеляційної інстанції не виконав вимог процесуального закону, оскільки залишив поза увагою клопотання прокурора про повторне дослідження доказів, немає.

При розгляді кримінального провадження апеляційний суд зазначив в ухвалі суть доводів, наведених в апеляційній скарзі прокурора, ретельно їх перевірив, проаналізував і дав на них переконливі відповіді. Крім того, виклав аналіз доказів, детально мотивував прийняте рішення, спростувавши твердження сторони обвинувачення щодо безпідставності виправдання ОСОБА_2 за ч. 3 ст. 15,ч. 3 ст. 185 КК та ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 15,ч. 2 ст. 28,ч. 5 ст. 27,ч. 3 ст. 185 КК.Ухвала апеляційного суду повною мірою відповідає вимогам ст. 419 КПК.

За наведених обставин підстав для задоволення касаційної скарги прокурора судом касаційної інстанції немає.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Тячівського районного суду Закарпатської області від 13 листопада 2019 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року стосовно ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді