Опір працівнику поліції у разі надмірності та невиправданості насильства з боку поліцейського не містить в собі складу злочину, передбаченого ст. 342 КК України (ВС/ККС у справі № 199/2151/18 від 14.04.2021)

Фабула судового акту: Працівники поліції, як представники державного правоохоронного органу, мають законне право застосовувати насильство з метою захисту суспільного інтересу.

При цьому працівники правоохоронних органів, маючи спеціальний статус захищені законом від посягань на їх життя та здоров’я.

Водночас право поліцейського на насильство певним чином обмежене – таке насильство не може бути свавільним, надмірним та невиправданим.

В свою чергу застосування надмірного насильства фактично позбавляє працівника, який його застосував гарантій його недоторканості.

У даній справі особу, яка обвинувачувалась у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК України, місцевим судом було виправдано у зв`язку з недоведеністю в його діях складу кримінального правопорушення.

Апеляційний суд із таким рішення погодився.

На вказані рішення прокурором було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано тим, що судами залишено поза увагою та не обґрунтовано відхилено докази сторони обвинувачення, а також те, що потерпілий є працівником поліції та діяв на час вчинення кримінального правопорушення щодо нього відповідно до Закону України «Про Національну поліцію», що призвело до неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, а також тим, що апеляційний суд безпідставно поклав в основу ухвали не доведені факти існування конфлікту між потерпілим та виправданим.

Касаційний суд переглядаючи вказану справу зробив наступні висновки.

Вирішуючи питання про наявність у діях обвинуваченої особи «опору» в значенні статті 342 КК України, суд повинен взяти до уваги також поведінку поліцейського або поліцейських під час пред`явлення ними законних вимог і подальшого розвитку подій у зв`язку із цими вимогами.

При цьому опором є активна фізична протидія виконанню поліцейським його законних повноважень Таким чином, виходячи з цієї позиції, для визначення наявності в діях обвинуваченої особи складу «опору» у значенні цього положення обвинувачення має довести як наявність об`єктивної сторони діяння, тобто певного активного фізичного впливу з боку обвинуваченої особи, так і спрямованість її умислу саме на протидію виконанню службових повноважень.

До уваги необхідно взяти, що дії особи, спрямовані на протидію невиправданому і надмірному насильству з боку поліцейського, не можуть кваліфікуватися як опір за ст. 342 КК України. Якщо особа відштовхує поліцейського, щоб запобігти удару кийком, або закриває обличчя від удару, в результаті чого поліцейський отримує травму руки, або хапається за одяг поліцейського, щоб запобігти падінню, такі дії не можуть вважатися опором у значенні статті 342 КК України, оскільки їхня мета полягає не у протидії законній діяльності поліції, а в уникненні небезпеки для життя і здоров`я особи.

Для того, щоб провести не завжди очевидну межу між опором у значенні ст. 342 КК України і діями, зумовленими рефлекторними реакціями або самозахистом, суду необхідно взяти до уваги не лише факт фізичного впливу на поліцейського з боку обвинуваченої особи, але і контекст, у якому відбулася подія.

Для цього слід зважати на відповідність дій поліції вимогам нормативних актів, що регулюють поліцейську діяльність. Тому, вирішуючи, чи є в діях обвинуваченого склад опору, суд має переконатися, що застосовані до обвинуваченої особи заходи з боку поліції були необхідними та пропорційними ситуації, що склалася, і були застосовані відповідно до процедури, установленої законом.

Аналізуйте судовий акт: Дії особи, спрямовані на протидію невиправданому і надмірному насильству з боку поліцейського, не можуть кваліфікуватися як опір працівнику правоохоронного органу (ВС/ККС у справі № 444/2115/17 від 20.10.2020)

Опір представнику влади вчинений після припинення хуліганських дій не є кваліфікуючою ознакою ч. 3 ст. 296 КК України (ВС/ККС у справі № 463/4135/16-к від 17.09.2020)

Для визнання особи винною за злочини проти працівника поліції необхідне беззаперечне усвідомлення такою особою статусу потерпілого (ВС/ККС № 759/14950/17 від 15.01.2020)

Постанова

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 199/2151/18

провадження № 51-4040 км 20

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Булейко О. Л.,

суддів Іваненка І. В.,Фоміна С. Б.

за участю:

секретаря судового засідання Мінтенка Ю. В.,

прокурора Шевченко О. О.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом першої та апеляційної інстанції, ОСОБА_1 та прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, ОСОБА_2 на вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 1 березня 2019 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 25 травня 2020 року у кримінальному провадженні, дані про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018040630001659, щодо

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Дніпро, громадянина України, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого в силу ст. 89 КК,

у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 1 березня 2019 року ОСОБА_3 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК, та виправдано його у зв`язку з недоведеністю в його діях складу кримінального правопорушення.

Скасовано раніше обраний ОСОБА_3 запобіжний захід у виді домашнього арешту.

Вирішено питання про долю речових доказів.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 25 травня 2020 року вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 1 березня 2019 року щодо ОСОБА_3 залишено без змін.

Згідно з вироком ОСОБА_3 визнано невинуватим та виправдано у пред`явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 342 КК, ч. 2 ст. 345 КК, які він, на переконання органу досудового розслідування, вчинив злочини за таких обставин.

ОСОБА_3 , 22 січня 2018 року приблизно о 7 год 59 хв, перебував біля залізничної станції Нижньодніпровськ - Вузол за адресою: м. Дніпро, вул. Каруни, 14, де побачив, службовий автомобіль співробітників Управління патрульної поліції Дніпропетровської області, в якому знаходився екіпаж «Легіон-102», у складі інспектора патрульної поліції старшого лейтенанта поліції ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 народження , та інспектора патрульної поліції лейтенанта поліції ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 народення, які згідно з розстановкою сил та засобів батальйону №2 Управління патрульної поліції в Дніпропетровській області Департаменту патрульної поліції перебували в наряді і виконували службові обов`язки з охорони громадського порядку на території Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпро в період з 20 год 21 січня 2018 року до 8 год 22 січня 2018 року .

У той же день, приблизно о 8 год, ОСОБА_3 , переслідуючи хуліганський мотив, підійшов до вище вказаного службового автомобілю та безпідставно почав висловлюватись нецензурною лайкою на адресу співробітників поліції, на що вказані посадові особи зробили зауваження та попередили ОСОБА_3 про недопустимість порушення громадського порядку.

ОСОБА_3 , перебуваючи в публічному місці за вищевказаною адресою, відмовляючись від виконання наполегливих, неодноразово повторених законних вимог та розпоряджень співробітників поліції ОСОБА_4 та ОСОБА_5 які виконували службові обов`язки, продовжив висловлюватись на адресу останніх нецензурною лайкою.

В цей час, інспектор патрульної поліції старший лейтенант поліції ОСОБА_4 , правомірно реагуючи на хуліганські дії ОСОБА_3 , виконуючи свої службові обов`язки, з метою припинення протиправних дій останнього, враховуючи його агресивну поведінку, відповідно ст. 42 Закону України «Про Національну поліцію», прийняв рішення обмежити рух ОСОБА_3 та застосувати відносно нього спеціальний засіб «кайданки», при цьому повідомив його про намір і причини застосування такого засобу. У цей момент, у ОСОБА_3 раптово виник злочинний намір, спрямований на вчинення опору співробітнику поліції під час виконання ним службових обов`язків. Реалізуючи свій злочинний намір, ОСОБА_3 , усвідомлюючи, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 одягнені у формений одяг, є працівниками поліції, перебувають на службі та виконують свої службові обов`язки, під час застосування відносно нього спеціального засобу «кайданки», почав чинити активну фізичну протидію, а саме: здійснювати довільні рухи руками, не даючи таким чином останнім забезпечити нормальну законну діяльність по охороні громадського порядку.

Таким чином, ОСОБА_3 , вчинив опір працівнику правоохоронного органу, під час виконання ним своїх службових обов`язків, що кваліфікується за ч. 2 ст. 342 КК.

У цей час, у ОСОБА_3 раптово виник злочинний умисел на заподіяння працівникові правоохоронного органу ОСОБА_4 тілесних ушкоджень. Реалізуючи свій намір, ОСОБА_3 , усвідомлюючи, що ОСОБА_4 одягнений у формений одяг, є працівником поліції, перебуває на службі та виконує свої службові обов`язки, умисно наніс останньому один удар кулаком правої руки в область носу, тим самим, завдавши працівнику поліції ОСОБА_4 фізичний біль.

Після цього, інспектор патрульної поліції старший лейтенант поліції ОСОБА_4 , виконуючи свої службові обов`язки, бажаючи припинити протиправні дії ОСОБА_3 , надягнув на нього спеціальний засіб «кайданки», застебнувши на правій руці останнього один із фіксаторів вказаного спеціального засобу. При цьому, в ході фіксації лівої руки ОСОБА_3 , останній, продовжуючи реалізовувати свій злочинний умисел на заподіяння працівникові правоохоронного органу тілесних ушкоджень, лівою рукою схопив ОСОБА_4 за великий палець лівої руки та вивернув його, тим самим, завдавши працівнику поліції ОСОБА_4 фізичний біль.

Далі, ОСОБА_3 , незафіксованою на лівій руці частиною «кайданок», а саме частиною з зубцями, наніс інспектору патрульної поліції старшому лейтенанту поліції ОСОБА_4 , один удар в область правого передпліччя, тим самим спричинивши працівнику поліції ОСОБА_4 тілесні ушкодження у вигляді: трьох саден по задній поверхні правого передпліччя у нижній третині з переходом на проекцію правого променево-п`ясного суглобу та праву кисть, які відносяться до легких тілесних ушкоджень.

Зазначені діяння ОСОБА_3 органом досудового розслідування кваліфіковані за ч. 2 ст. 345 КК як умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу легких тілесних ушкоджень, у зв`язку з виконанням цим працівником службових обов`язків.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційних скаргах прокурори, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність просять вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 1 березня 2019 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 25 травня 2020 року скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

На думку прокурорів, виправдовувальний вирок щодо ОСОБА_3 ґрунтується не на безпосередньо досліджених в ході судового розгляду доказах, а на припущеннях.

Прокурори зазначають, що судами попередніх інстанцій порушено засади змагальності сторін, залишено поза увагою та не обґрунтовано відхилено докази сторони обвинувачення. Судами попередніх інстанцій не досліджено сукупності доказів сторони обвинувачення, а саме: показань потерпілого ОСОБА_4 та свідка ОСОБА_5 , показань свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , висновку судово-медичної експертизи № 440е від 12 лютого 2018 року, протоколу проведення слідчого експерименту, висновку судово-медичної експертизи № 607е від 27 лютого 2018 року, відеозапису з нагрудних камер поліцейських.

Прокурори вважають, суд апеляційної інстанції не дослідив твердження апеляційної скарги прокурора про те, що потерпілий ОСОБА_4 є працівником поліції та діяв на час вчинення кримінального правопорушення щодо нього відповідно до Закону України «Про Національну поліцію», що призвело до неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Прокурори вважають, що судами попередніх інстанцій не враховано обов`язкових для використання під час ухвалення судових рішень роз`яснень Пленуму Верховного Суду України № 8 від 26 червня 1992 року, постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 червня 1990 року.

Суд першої інстанції, на думку прокурорів, вийшов за межі обвинувачення, висунутого ОСОБА_3 відповідно до обвинувального акту у даному кримінальному провадженні, та межі судового розгляду, порушуючи презумпцію невинуватості, фактично визнав доведеним вину потерпілого ОСОБА_4 у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК.

Прокурори зазначали про неприпустимість використання ненормативної лексики у судових рішеннях, що, на їх думку, було допущено судом першої інстанції.

Прокурори зазначають, що суд апеляційної інстанції, вказавши на невідповідність кваліфікації дій виправданого ОСОБА_3 за ч. 2 ст. 342 КК, ч. 2 ст. 345 КК та необхідності її зміни на ч. 1 ст. 345 КК згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 11 липня 2019 року в справі № 688/1521/17, виправдав останнього у зв`язку з відсутністю в його діях складу злочину, не надавши належної правової оцінки діям виправданого.

На думку прокурорів, апеляційний суд безпідставно поклав в основу ухвали не доведені факти існування конфлікту між потерпілим та виправданим.

Прокурори вказують на порушення апеляційним судом принципу розумності строку розгляду справи та відсутність у процесуальному рішенні мотивів його ухвалення.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор Шевченко О. О. підтримала касаційні скарги прокурорів частково і просила скасувати ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 25 травня 2020 року і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Мотиви Суду

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПКсуд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За ч. 2 ст. 433 КПКсуд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

За приписами ст. 370 цього Кодексусудове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Стаття 94 КПК передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного рішення.

Перевіривши матеріали кримінального провадження та викладені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів вважає безпідставними аргументи прокурорів щодо не дослідження сукупності доказів сторони обвинувачення судами попередніх інстанцій, а саме: показань потерпілого ОСОБА_4 та свідка ОСОБА_5 , показань свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , висновку судово-медичної експертизи № 440е від 12 лютого 2018 року, протоколу проведення слідчого експерименту, висновку судово-медичної експертизи № 607е від 27 лютого 2018 року, відеозапису з нагрудних камер поліцейських з огляду на таке.

Зазначені доводи касаційних скарг прокурорів є аналогічними доводам апеляційної скарги прокурора щодо вибіркової оцінки доказів судом першої інстанції, неналежної оцінки доказів у їх сукупності, надання переваги одним доказам та безпідставного відхилення інших не знайшло свого підтвердження в ході апеляційного перегляду, які були перевірені судом апеляційної інстанції та їм надана відповідна оцінка.

Свідки сторони обвинувачення були допитані під час судового розгляду суді першої інстанції та під час апеляційного перегляду.

Досліджені судом апеляційної інстанції покази свідка ОСОБА_6 , за висновками суду апеляційної інстанції, не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки він не повідомляв суду про обставини, зазначені в обвинувальному акті щодо засудженого, які йому стали відомі зі слів потерпілого. Свідок надавав свідчення як очевидець обставин, що мали місце після події. Також під час апеляційного перегляду пояснював, що в його присутності дій щодо опору обвинувачений не вчиняв.

Судом першої інстанції був допитаний свідок ОСОБА_8 , покази якого також були предметом дослідження і в суді апеляційної інстанції.

За висновками суду першої інстанції переглянутий відеозапис з нагрудної відеокамери ОСОБА_4 в сукупності з показами потерпілого ОСОБА_4 і свідка ОСОБА_5 , які в цій частині повністю відповідають переглянутому відеозапису, поза всяким розумним сумнівом, за висновками суду першої інстанції, доводять, що ОСОБА_3 вчиняв активну фізичну протидію ОСОБА_4 під час застосування останнім відносно ОСОБА_3 спеціального засобу - кайданків, а саме: здійснював довільні рухи руками, перешкоджаючи одягненню на руки кайданків, з чим погодився і суд апеляційної інстанції.

Безпідставними також є доводи касаційних скарг прокурорів щодо неврахування судами усталеної судової практики Верховного Суду.

Вирішуючи питання про наявність у діях обвинуваченої особи «опору» в значенні статті 342 КК, суд повинен взяти до уваги також поведінку поліцейського або поліцейських під час пред`явлення ними законних вимог і подальшого розвитку подій у зв`язку із цими вимогами.

Відповідно до усталеної судової практики опором у значенні статті 342 КК є активна фізична протидія виконанню поліцейським його законних повноважень Таким чином, виходячи з цієї позиції, для визначення наявності в діях обвинуваченої особи складу «опору» у значенні цього положення обвинувачення має довести як наявність об`єктивної сторони діяння, тобто певного активного фізичного впливу з боку обвинуваченої особи, так і спрямованість її умислу саме на протидію виконанню службових повноважень.

До уваги необхідно взяти, що дії особи, спрямовані на протидію невиправданому і надмірному насильству з боку поліцейського, не можуть кваліфікуватися як опір за статтею 342 КК. Якщо особа відштовхує поліцейського, щоб запобігти удару кийком, або закриває обличчя від удару, в результаті чого поліцейський отримує травму руки, або хапається за одяг поліцейського, щоб запобігти падінню, такі дії не можуть вважатися опором у значенні статті 342 КК, оскільки їхня мета полягає не у протидії законній діяльності поліції, а в уникненні небезпеки для життя і здоров`я особи.

Для того, щоб провести не завжди очевидну межу між опором у значенні статті 342 КК і діями, зумовленими рефлекторними реакціями або самозахистом, суду необхідно взяти до уваги не лише факт фізичного впливу на поліцейського з боку обвинуваченої особи, але і контекст, у якому відбулася подія.

Для цього слід зважати на відповідність дій поліції вимогам нормативних актів, що регулюють поліцейську діяльність. Зокрема, стаття 29 Закону України «Про національну поліцію» вимагає, щоб поліцейський захід був, серед іншого, необхідним і пропорційним. Тому, вирішуючи, чи є в діях обвинуваченого склад опору, суд має переконатися, що застосовані до обвинуваченої особи заходи з боку поліції були необхідними та пропорційними ситуації, що склалася, і були застосовані відповідно до процедури, установленої законом.

Зазначене кореспондується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 20 жовтня 2020 року в справі № 444/2115/17, яка врахована судами попередніх інстанцій, з висновками яких погоджується і колегія суддів Верховного Суду.

Досліджений судом першої інстанції відеозапис з нагрудної відеокамери потерпілого ОСОБА_4 поза розумним сумнівом доводить, що спричинення ОСОБА_3 тілесних ушкоджень останньому було реакцією на застосування до нього ОСОБА_4 сили та спеціального засобу - кайданків. При цьому, жоден досліджений судом доказ (за виключенням відхилених судом показів ОСОБА_4 і ОСОБА_5 в цій частині) не доводить, що були передбачені ч. 3 ст. 45 Закону України «Про національну поліцію» підстави для застосування до ОСОБА_3 кайданків і що він з дотриманням вимог ч. 1 ст. 43 Закону України «Про Національну поліцію» був заздалегідь попереджений про застосування до нього фізичної сили та спеціальних засобів при тому, що обстановка на місці події, поза всяким розумним сумнівом, на давала підстав для їх застосування без попередження, з чим погоджується і колегія суддів Верховного Суду.

Судом було досліджено висновок судово-медичної експертизи № 607е від 27 лютого 2018 року, за яким виявлені у потерпілого ОСОБА_4 тілесні ушкодження могли утворитися не менш як від 1-ї механічної дії тупого твердого предмету, можливо з обмеженою контактуючою поверхнею. Локалізація та характер тілесних ушкоджень у ОСОБА_4 , не суперечать механізму їх утворення, на який вказує останній в ході проведення слідчого експерименту за його участю, а саме при ушкодженні правої кисті зубцями кайданок. Висновок судово-медичної експертизи у своїй сукупності з іншими доказами поза всяким розумним сумнівом доводить, що виявлені у потерпілого ОСОБА_4 легкі тілесні ушкодження у вигляді: трьох саден по задній поверхні правого передпліччя у ніжній третині з переходом на проекцію правого променево-п`ясного суглобу та праву кисть, були умисно спричинені йому ОСОБА_3 та спростовують заперечення виправданого ОСОБА_3 про те, що він ніяких тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_4 не спричиняв.

Зазначений висновок, а також протокол проведення слідчого експерименту від 19 лютого 2018 року за участю потерпілого ОСОБА_4 , під час якого останній за допомогою статиста відтворив механізм спричинення йому тілесних ушкоджень, та висновок судово-медичної експертизи ОСОБА_4 № 440е від 12 лютого 2018 року були предметом дослідження апеляційного суду, який у сукупності з іншими доказами не підтвердив наявності усіх елементів складу відповідних злочинів, інкримінованих виправданому ОСОБА_3 .

Постановою Верховного Суду від 11 липня 2019 року у справі № 688/1521/17 (провадження № 51-8618км18), на яку обґрунтовано посилається суд апеляційної інстанції, встановлено, що опір, погроза насильством або насильство, застосовані до представника правоохоронного органу, що об`єднані єдиним умислом, вчинені безпосередньо після погрози вчинити такі дії стосовно одного й того ж потерпілого (потерпілих), є випадком переростання менш небезпечного кримінального правопорушення в більш небезпечне та утворюють одне кримінально-карне діяння і не потребують додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 342, ч. 1 ст. 345 КК України, а тому дії винної особи слід кваліфікувати лише за ст. 345 КК України.

Апеляційний суд врахував також цей висновок Верховного Суду як аргумент невідповідності пред`явленого ОСОБА_3 обвинувачення фактичним обставинам. Апеляційний суд обґрунтовано погодився з висновками суду першої інстанції щодо відсутності в обвинувальному акті необхідних ознак складу злочину, передбаченого ч.2 ст.342 КК.

Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що апеляційним судом вживались заходи, зокрема, щодо забезпечення реалізації права на захист виправданого ОСОБА_3 , задоволення клопотання прокурора про відкладення розгляду кримінального провадження, а також забезпечення допиту свідка сторони обвинувачення ОСОБА_8 , де забезпечено принцип розумності строку розгляду кримінального провадження.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 березня 2019 року у справі № 9901/34/19 (провадження № 11-82заі19) виходила з того, що нецензурна лексика, образливі та лайливі слова, символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їх представників. На переконання Великої Палати Верховного Суду, нецензурна лексика, образливі та лайливі слова, символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їх представників.

Однак, на думку колегії суддів Верховного Суду, у даному кримінальному провадженні судом першої інстанції не було допущено використання такої лексики. Цитуючи виправданого в контексті аналізу початкового відеозапису, суд вважав доведеними окремі фактичні обставини справи.

Про очевидну неповагу до честі, гідності цих осіб з боку осіб, які такі дії вчиняють свідчать використання учасниками судового процесу та їх представниками нецензурної лексики, образливих і лайливих слів, символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом, з іншими учасниками процесу, їхніми представниками, а також вчинення інших аналогічних дій свідчать

Апеляційний суд ретельно перевірив доводи апеляційної скарги, проаналізував їх та виклав докладні мотиви постановленого рішення, спростувавши доводи сторони обвинувачення.

Ухвала апеляційного суду є мотивованою та відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які вплинули на законність і обґрунтованість судових рішень щодо ОСОБА_3 , суди першої та апеляційної інстанцій не допустили, тому підстав для задоволення касаційних скарг прокурорів колегія суддів не вбачає. Судові рішення у кримінальному провадженні є законними і обґрунтованими.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Суд

ухвалив:

Касаційні скарги прокурора Стариковського Є. В. та прокурора Постаренка Д. В. на вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 1 березня 2019 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 25 травня 2020 року залишити без задоволення.

Вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 1 березня 2019 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 25 травня 2020 року щодо ОСОБА_3 залишити без зміни.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді