Перевірки ВПО за місцем їх проживання є дискримінаційними, а тому НЕЗАКОННИМИ (ВС/КАС № 826/12123/16 від 20.12.2018)

Фабула судового акту: Деякими підзаконними актами зокрема Постановою КМУ від 08.06.2015 № 365 та Постановою КМУ від 05.11.2014 № 637 як підставу для здійснення (відновлення) виплат внутрішньо переміщеним особам соціальних виплат визначено, що для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи. При цьому за результатами проведення перевірки структурним підрозділом з питань соціального захисту населення складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї.

Під час обстеження матеріально-побутових умов сім'ї представник структурного підрозділу з питань соціального захисту населення інформує внутрішньо переміщених осіб про їх обов'язок у десятиденний строк письмово повідомляти про зміну фактичного місця проживання/перебування структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за новим фактичним місцем проживання/перебування, а також про наслідки невиконання такого обов'язку.

При цьому крім підстав відмови у призначенні (відновленні) соціальної виплати, передбачених законодавством, орган соціального захисту населення може відмовити заявникові у призначенні (відновленні) такої виплати в разі його відсутності за фактичним місцем проживання/перебування, зазначеним у заяві про призначення (відновлення) соціальної виплати.

У даному випадку один із переселенців, тимчасове місце проживання якого зареєстровано у Київській області звернувся до адміністративного суду із позовом про визнання вказаних вище Постанов Кабінету Міністрів України, як таких, що не відповідають Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» та Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» оскільки підзаконні НПА мають ознаки дискримінації по відношенню до внутрішньо переміщених осіб за територіальною ознакою.

Постановою місцевого адмінсуду з рішенням якого і апеляційний суд позовні вимоги задоволено.

На вказані рішення Кабінетом Міністрів України подано касаційну скаргу.

В свою чергу КАС підтримав позицію місцевого та апеляційного судів.

Обґрунтовуючи своє рішення суд касаційної інстанції вказав наступне.

Прийнятими нормативно-правовими актами для ВПО встановлено ряд додаткових вимог під час проведення процедури призначення (відновлення) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування та запроваджено контроль за здійсненням таких виплат.

Відповідно до положень ст. 8 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» обов'язковій антидискримінаційній експертизі підлягають проекти законів України, актів Президента України, інших нормативно-правових актів, що розробляються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Разом з тим матеріали справи не містять висновків антидискримінаційної експертизи.

Відповідно до ст.ст. 7, 14 Закону «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб внутрішньо переміщені особи» користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами. Окрім цього для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Відповідно до статті 49 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Положеннями Постанови КМУ № 365 передбачено здійснення відповідними структурними підрозділами з питань соціального захисту населення перевірок наведених у довідці про взяття на облік відомостей про фактичне місце проживання ВПО.

Із зазначеного Положення вбачається, що результати таких перевірок є підставою для прийняття комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО рішення про призначення/відновлення, відмову в призначенні/відновленні або припинення соціальних виплат ВПО.

Наведеними положеннями не передбачено інформування ВПО про час та дату здійснення візиту структурними підрозділами з питань соціального захисту або робочою групою з метою здійснення перевірки.

Отже, ВПО, яка подала заяву про відновлення (призначення) соціальних виплат, фактично змушена протягом майже 20 календарних днів не відлучатися з місця, вказаного у довідці про взяття на облік ВПО як адреса проживання/перебування, що, в свою чергу, обмежує її свободу пересування.

Одночасно навіть короткотривала відсутність за вказаною адресою проживання (візит до лікаря, магазину, відвідування родичів, друзів, прогулянка) можуть стати причиною для фіксації недостовірно поданої в заяві про відновлення(призначення) соціальних виплат інформації про місце її проживання.

Наслідком такої перевірки, у разі встановлення факту відсутності ВПО за фактичним місцем проживання, є припинення соціальних виплат, передбачених законодавством.

Таким чином підзаконним актом фактично введено в дію нову підставу, крім визначених Законом, для припинення виплати пенсії ВПО або відмови їх поновлення.

Положеннями чинного законодавства не передбачено перевірок інформації про постійне або тимчасове місце проживання пенсіонерів та отримувачів страхових виплат, які не перебувають на обліку ВПО шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою.

Отже, суд першої інстанції вірно вказав, що встановлення додаткових вимог для ВПО, зокрема, з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (у тому числі пенсійних) виплат вказує наявність нерівного поводження в порівнянні з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження їх можливості у реалізації свого права, гарантованого державою на соціальний захист.

Аналізуйте судовий акт: Норми законодавства щодо обмеження максимального розміру пенсії неконституційними не визнані, а тому підлягають до застосування всіма юридичними та фізичними особами (ВС/КАС, справа №361/4922/17, 03.04.18)

Право на пенсію має бути належним чином забезпечене, і сумніви щодо заповнення трудової книжки у цьому не завада ( ВС/КАС у справі № 127/9055/17 від 06 березня 2018 р.)

Виключення з Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги у зв’язку із зміною місця проживання э НЕЗАКОННИМ (№ 824/159/17-а від 23.11.2017)

Перелік підстав для припинення виплати пенсії є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню (№263/7763/17 від 06.02.2018)

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 грудня 2018 року

Київ

справа №826/12123/16

адміністративне провадження №К/9901/57533/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 826/12123/16

за позовом ОСОБА_2

до Кабінету Міністрів України,

треті особи Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Міністерство соціальної політики України, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо-переміщених осіб України

про визнання нормативно-правових актів незаконними та такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили,

за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року (у складі колегії суддів Добрянської Я.І., Кузьменка В.А., Федорчука А.Б.) та постановуКиївського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року (у складі колегії суддів Кузьмишиної О.М., Беспалова О.О., Глущенко Я.Б.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_2 (далі - позивач або ОСОБА_2.) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі також - КМУ або відповідач), треті особи: Уповноважений Верховної Ради з прав людини (далі - третя особа-1), Міністерство соціальної політики України (далі - третя особа-2), Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо-переміщених осіб України (далі - третя особа-3), в якому просить визнати незаконними і такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили:

Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365;

пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365;

абзац 6, 7, 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 червня 2017 року провадження в частині позовних вимог про визнання факту дискримінації за ознакою місця проживання (реєстрації) внутрішньо переміщених осіб шляхом застосування: Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; абзац 6, 7, 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо-переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637, закрито.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року, адміністративний позов задоволено частково. Визнано нечинними пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637 слід визнати нечинними, оскільки останні не відповідають правовим актам вищої юридичної сили. В задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконними і такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили абзацу 6, 7 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637, яким визначено необхідність здійснення фізичної ідентифікації клієнта установами публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» для отримання пенсії необхідно відмовити, оскільки вказані положення не суперечать положенням чинного законодавства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, КМУ звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга надійшла до суду 26 липня 2018 року.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 липня 2018 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів, а саме: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Гриціва М.І. та Коваленко Н.В.

Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 826/12123/16, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2018 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 20 грудня 2018 року.

Разом із касаційної скаргою відповідачем подані клопотання про зупинення виконання оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій та про участь у розгляді справи в судовому засіданні, у задоволенні яких було відмовлено ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2018 року.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 є внутрішньо переміщеною особою, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1. Фактичне місце проживання: АДРЕСА_2, що підтверджується довідкою від 28 квітня 2016 року № НОМЕР_1 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, яка видана Управлінням соціального захисту Вишгородського району.

08 червня 2016 року Кабінет Міністрів України своєю постановою № 365 затвердив Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, якими визначено механізм призначення (відновлення) внутрішньо переміщеним особам виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування за місцем їх фактичного проживання/перебування.

05 листопада 2014 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2015 року № 636, якою визначено механізм, зокрема, призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), усіх видів соціальної допомоги та компенсацій внутрішньо переміщеним особам.

Позивач, вважаючи, що вищевказані нормативно-правові акти мають ознаки дискримінації по відношенню до внутрішньо переміщених осіб (далі також - ВПО) за територіальною ознакою, звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що оскаржувані рішення прийняті із неправильним застосуванням норм матеріального права і це є підставою для скасування цих рішень відповідно до статті 351 КАС України з огляду на наступне. Так, відповідач вважає, що суди неправильно застосували статті 47, 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV та статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII. Крім того, судом неправильно застосовано статті 1, 5, 6, 8 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

16 серпня 2018 року до суду надійшов відзив позивача на касаційну скаргу відповідача, в яких позивач зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими на основі належно з'ясованих обставин справи, при правильному застосуванні норм матеріального права та дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.

27 серпня 2018 року до суду надійшли пояснення Міністерства соціальної політики України, в яких наводяться мотиви аналогічні мотивам касаційної скарги, крім того, третя особа-2 просить скасувати оскаржувані рішення суду, та відмовити у задоволенні позову повністю.

10 вересня 2018 року до суду надійшов відзив від Уповноваженого Верховної Ради з прав людини на касаційну скаргу відповідача, в якому третя особа-1 заперечує проти касаційної скарги відповідача та просить залишити її без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій без змін.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Норми матеріального права, в цій справі, суд застосовує в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року відповідають, а мотиви касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож суди попередніх інстанцій мали з'ясувати, зокрема, чи було оскаржувані дії та рішення Кабінету Міністрів України здійснені, зокрема, у межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням встановленої процедури, а також, чи були такі дії (бездіяльність) здійснені пропорційно та своєчасно.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, 08 червня 2016 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» № 365, якою затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування (далі - Порядок № 365), а також внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (далі - Постанова № 637).

Відповідно до пункту 7 Порядку № 365 для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 365 за результатами проведення перевірки структурним підрозділом з питань соціального захисту населення складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики, який підписується всіма повнолітніми внутрішньо переміщеними особами та у визначених законодавством випадках - їх законними представниками, а також представниками структурного підрозділу з питань соціального захисту населення.

Відповідно до пункту 9 Порядку № 365 під час обстеження матеріально-побутових умов сім'ї представник структурного підрозділу з питань соціального захисту населення інформує внутрішньо переміщених осіб про їх обов'язок у десятиденний строк письмово повідомляти про зміну фактичного місця проживання/перебування структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за новим фактичним місцем проживання/перебування, а також про наслідки невиконання такого обов'язку.

Згідно з пунктом 13 Порядку № 365 Комісія, крім підстав відмови у призначенні (відновленні) соціальної виплати, передбачених законодавством, може відмовити заявникові у призначенні (відновленні) такої виплати в разі його відсутності за фактичним місцем проживання/перебування, зазначеним у заяві про призначення (відновлення) соціальної виплати.

Абзац 6 пункту 1 Постанови № 637, в редакції чинній на час звернення позивача до суду, визначає, що строк дії карток встановлюється до трьох років за умови проходження фізичної ідентифікації клієнта в установах публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» перші 2 рази кожні шість місяців, у подальшому - кожні 12 місяців. Після завершення строку дії картки вона перевипускається за рахунок публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України».

Згідно з абзацом 7 пункту 1 Постанови № 637, за відсутності проходження фізичної ідентифікації одержувачів соціальних виплат публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» зупиняє видаткові операції за поточним рахунком та не пізніше ніж протягом наступного дня інформує про таке рішення структурний підрозділ з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад, який видав довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднані управління, які здійснюють виплату пенсій, та Міністерство фінансів.

Відповідно до абзацу 8 пункту 1 Постанови № 637, поновлення або припинення соціальних виплат здійснюється публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України" на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утвореної районними, районними у мм. Києві і Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад згідно з Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 (Даний пункт викладено в редакції абзацу 10 пункту 1 Постанови № 637).

Суди попередніх інстанцій аналізуючи вказані правові норми вірно зробили висновок про те, що прийнятими нормативно-правовими актами встановлено для ВПО ряд додаткових вимог під час проведення процедури призначення (відновлення) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування та запроваджено контроль за здійсненням таких виплат.

У відповідності до статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06 вересня 2012 року № 5207-VI (далі - Закон № 5207-VI) дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Законом № 5207-VI передбачено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; повагу до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Статтею 6 цього ж Закону визначено, що форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Згідно частин першої, другої статті 8 Закону № 5207-VI розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов'язковим урахуванням принципу недискримінації.

З метою виявлення у проектах нормативно-правових актів норм, що містять ознаки дискримінації, проводиться антидискримінаційна експертиза проектів нормативно-правових актів.

Результати антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів підлягають обов'язковому розгляду під час прийняття рішення щодо видання (прийняття) відповідного нормативно-правового акта.

Обов'язковій антидискримінаційній експертизі підлягають проекти законів України, актів Президента України, інших нормативно-правових актів, що розробляються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції, матеріали справи не містять висновків антидискримінаційної експертизи. Лише в пояснювальній записці до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, та їх інформування про порядок взяття на облік» коротко зазначено, що у проекті акта відсутні положення, які містять ознаки дискримінації і доводами касаційної скарги зазначене не спростовується, тому суд вважає безпідставним твердження відповідача в касаційній скарзі про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 1, 5, 6, 8 Закону № 5207-VI.

У відповідності до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.

Згідно з статтею 2 Закону № 1706-VII Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 1706-VII Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Відповідно до статті 14 Закону № 1706-VII внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.

У відповідності до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Положеннями Порядку № 365 передбачено здійснення відповідними структурними підрозділами з питань соціального захисту населення перевірок наведених у довідці про взяття на облік відомостей про фактичне місце проживання ВПО.

Із зазначеного Положення вбачається, що результати таких перевірок є підставою для прийняття комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО рішення про призначення/відновлення, відмову в призначенні/відновленні або припинення соціальних виплат ВПО.

Згідно з пунктом 7 Порядку № 365 для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи.

Крім того, як вірно зазначено судом першої інстанції відповідно до пункту 3 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 визначено, що структурні підрозділи з питань соціального захисту населення та/або робочі групи, що утворюються з представників територіальних підрозділів МВС, ДМС, СБУ, Національної поліції, Держфінінспекції, Держаудитслужби та Пенсійного фонду України за рішенням районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - робоча група) також можуть проводити додаткові перевірки фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи із складенням акта обстеження матеріально-побутових умов сім'ї.

Наведеними положеннями не передбачено інформування ВПО про час та дату здійснення візиту структурними підрозділами з питань соціального захисту або робочою групою з метою здійснення перевірки.

Отже, ВПО, яка подала заяву про відновлення (призначення) соціальних виплат, фактично змушена протягом майже 20 календарних днів не відлучатися з місця, вказаного у довідці про взяття на облік ВПО як адреса проживання/перебування, що, в свою чергу, обмежує її свободу пересування.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що короткотривала відсутність за вказаною адресою проживання (візит до лікаря, магазину, відвідування родичів, друзів, прогулянка) можуть стати причиною для фіксації недостовірно поданої в заяві про відновлення(призначення) соціальних виплат інформації про місце її проживання.

Наслідком такої перевірки, у разі встановлення факту відсутності ВПО за фактичним місцем проживання, є припинення соціальних виплат, передбачених законодавством.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із судами попередніх інстанцій, що оскаржуваними положеннями фактично введено в дію нову підставу, крім визначених Законом №1058-IV, для припинення виплати пенсії ВПО або відмови їх поновлення.

Згідно із частиною п'ятою статті 45 Закону №1058-IV документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії, а відповідно до статті 49 цього ж Закону рішення про припинення виплати пенсії також приймається територіальним органом Пенсійного фонду України.

Порядком № 365 встановлено, що рішення про призначення, відмову в призначенні та припиненні виплати пенсії приймається комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО, що прямо суперечить Закону № 1058-IV.

Крім того, згідно частиною другою статті 9 Закону № 1706-VII ВПО зобов'язана повідомляти відповідний структурний підрозділ з питань соціального захисту населення про зміну місця проживання, а, отже, обов'язок у останньої щодо повідомлення про місце перебування відсутній.

Оскаржувані ж положення нормативно-правових актів передбачають перевірку як місця проживання так і місця перебування ВПО.

Відповідно до частини першої статті 47 Закону №1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Положеннями чинного законодавства не передбачено перевірок інформації про постійне або тимчасове місце проживання пенсіонерів та отримувачів страхових виплат, які не перебувають на обліку ВПО шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою.

Отже, суд першої інстанції вірно вказав, що встановлення додаткових вимог для ВПО, зокрема, з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (у тому числі пенсійних) виплат вказує наявність нерівного поводження в порівнянні з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження їх можливості у реалізації свого права, гарантованого державою на соціальний захист.

Таким чином, положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 обмежують позивача та інших осіб, що належать до ВПО у реалізації їхніх прав, зокрема, прав на пенсійне та соціальне забезпечення та є такою, що призводить до непрямої дискримінації за ознакою місця проживання та перебування на обліку ВПО, а також порушує принцип рівності, передбачений статтею 24 Конституції України та гарантії вільного пересування територією України, передбачені статтею 33 Конституції України.

Стововно твердження відповідача в касаційні скарзі про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 47, 49 Закону № 1058-IV та статті 9 Закону № 1706-VII суд зазначає наступне.

Так, відповідачем стверджується, що відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції України видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Проте, в рішеннях судів попередніх інстанцій не заперечується компетенція КМУ щодо видання нормативно-правових актів у формі постанов. При цьому, судами було звернуто увагу на невідповідність оскаржуваної постанови № 365 актам вищої юридичної сили, зокрема згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються форми і види пенсійного забезпечення. Суд зазначає, що вища юридична сила закону полягає у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм.

Крім того, суд зазначає, що умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються Закону № 1058-IV. При цьому, сфера застосування цього Закону розповсюджується на відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, а дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим законом, або в частині, що не суперечить цьому закону.

Відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування і недержавного пенсійного забезпечення умови, норми і порядок пенсійного забезпечення для окремих категорій громадян можуть встановлюватися також виключно Законами України (частина третя статті 2 Закону № 1058-IV).

Тобто, порядок реалізації гарантованого законом права громадянина на пенсійне забезпечення може бути змінено виключно законом, а не підзаконним актом.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація права, зокрема, на пенсійне забезпечення, здійснюється відповідно до законодавства України.

При цьому, статтею 49 Закону № 1058-IV чітко визначає вичерпний перелік підстав для прийняття територіальним органом Пенсійного фонду України рішення про припинення виплати пенсії. зокрема, передбачено чотири конкретних підстави та п'ята «в інших випадках, передбачених законом». Зміст цього положення чітко вказує, що визначення підстав припинення пенсії перебуває у компетенції парламенту.

Також, суд зазначає, що підстава, визначена пунктом 1 частини першої вказаної статті Закону № 1058-IV, на яку, зокрема, посилається відповідач (якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості), застосовується при прийнятті рішення територіальним органом Пенсійного фонду України щодо припинення пенсійних виплат лише коли ці відомості є недостовірними на момент призначення/оформлення пенсії та впливають на визначення права на пенсію.

Згідно з частиною третьою статті 44 Закону № 1058 органи Пенсійного фонду України мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також у необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інші відомості, передбачені законодавством для визначення права на пенсію.

Факт проживання особи за тим чи іншим місцем проживання не впливає на визначення и права на пенсію. Відсутність особи за фактичним місцем проживання/перебування (яка, відповідно до оскаржуваної постанови № 365, є підставою для припинення пенсійних виплат) на законодавчому рівні не включена до підстав припинення пенсійних виплат.

Крім того, відповідно до частини другої статті 9 Закону № 1706 внутрішньо переміщена особа зобов'язана повідомляти орган соціального захисту населення про зміну місця проживання протягом 10 днів з дня прибуття до нового місця проживання.

У разі добровільного повернення до покинутого постійного місця проживання внутрішньо переміщена особа зобов'язана повідомити про це орган соціального захисту населення за місцем отримання довідки не пізніше як за три дні до дня від'їзду. Тобто внутрішньо переміщена особа зобов'язана поінформувати у випадку, коли відбулася фактична зміна місця проживання.

Крім того, положеннями статті 12 Закону № 1706 передбачено, що внутрішньо переміщена особа має повідомляти орган соціального захисту населення про свою відсутність за місцем проживання, вказаним при взятті на облік внутрішньо переміщених осіб, понад 60 днів.

Повідомлення органу соціального захисту населення про відсутність до 60 днів Законом № 1706 не передбачено.

Суд звертає увагу, що законодавством взагалі не передбачені перевірки інформації про постійне або тимчасове місце проживання пенсіонерів, крім тих, які перебувають на обліку внутрішньо переміщених осіб, шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою. Запровадження таких перевірок стосовно пенсіонерів внутрішньо переміщених осіб має ознак дискримінації.

Тому, суд вважає, що оскаржувані рішення відповідача прийняті не на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов вірного висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637 слід визнати нечинними, оскільки останні не відповідають правовим актам вищої юридичної сили.

Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У справі Тросін проти України (Рішення від 23 лютого 2012 року), Європейський суд з прав людини, зокрема, зазначив, що окрім законності оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень адміністративні суди повинні перевіряти і його пропорційність. Так, ЄСПЛ тлумачить принцип пропорційності рішень як дотримання справедливого балансу між інтересами суспільства та обов'язком забезпечити право людини. Отже, право людини може бути обмежене лише на стільки, на скільки цього потребують інтереси суспільства.

В даному випадку оскаржуваним рішенням порушено вказаний принцип пропорційності. Недотримано необхідного балансу між метою яку переслідувала держава і наслідками які настали для внутрішньо переміщеної особи.

У пункті 40 справи "Пономарьов проти України" (№ 3236/03) Європейський суд з прав людини зазначив, що "право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру.

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (pаява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення суду першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді