Вимоги про стягнення середнього заробітку є вимогами, пов’язаними з виплатою заробітної плати (ВСУ у справі №6-1395цс16 від 26 жовтня 2016р.)

Фабула судового акту: Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, ст. ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці» (справа № 1-13/2013), аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов’язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов’язків.
У частині другій статті 2 Закону України від 24 березня 1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону).
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов’язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Таким чинном, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які він має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.
Так, у частині першій зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Разом з тим, у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України слід дійти висновку про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.

Разом з цим за змістом частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права або охоронюваного законом інтересу особи. Тобто правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб’єктивного права, а відтак і обґрунтованості позовних вимог.
Таким чином, перш ніж застосовувати позовну давність, необхідно з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронювані законом інтереси позивача, за захистом яких той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтереси не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16

Аналізуйте судовий акт: Законодавство не вимагає, щоб власник позбавляв працівника премії за погодженням з профспілкою, і таке його рішення не є погіршенням умов оплати праці (ВСУ у справі № 755/22151/15-ц, 15.05.17)

Визнання наказу про звільнення незаконним АВТОМАТИЧНО тягне за собою поновлення працівника на роботі та обов'язок роботодавця виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу (справа № 223/30/16-ц від 25.09.2017)

Відповідальність роботодавця, передбачена статтею 117 КЗпП України, продовжується і після рішення суду про стягнення заборгованості із заробітної плати у випадку затримки виплати по день фактичного розрахунку. (ВСУ -№ 6-144ц13 від 29 січня 2014 р.)

Прийняття керівником підприємства на основі положення про преміювання і в межах своєї компетенції рішення про зменшення розміру премій, чи позбавлення премій, не можна кваліфікувати як погіршення умов оплати праці (ВСУ, справа № 6-2790цс16)

При поновленні працівника на роботі, якого було звільнено на підставі скорочення штату, виплачена одноразова грошова допомога підлягає поверненню роботодавцю (ВСУ у справі № 6-2711цс16 від 1 лютого 2017р.)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2016 року м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П.

суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М.,

Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І.,

Ємця А.А., Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної наукової установи «Український науково-дослідний інститут прогнозування та випробування техніки і технологій для сільськогосподарського виробництва імені Леоніда Погорілого» про визнання незаконним звільнення та поновлення на роботі, стягнення невиплаченої заробітної плати, вихідної допомоги при звільненні, грошової допомоги у зв’язку з виходом на пенсію як наукового працівника та компенсації за вимушений прогул за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 21 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 11 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л и:

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 1 жовтня 2010 року він був прийнятий на посаду завідувача лабораторії наукових досліджень конструкцій та провайдингу перспективних машин у відділ науково-експериментальних досліджень та конструювання засобів випробувань Державної наукової установи «Український науково-дослідний інститут прогнозування та випробування техніки і технологій для сільськогосподарського виробництва імені Леоніда Погорілого» (далі – УкрНДІПВТ ім. Л. Погорілого) за строковим контрактом. Між сторонами укладалися нові строкові контракти від 20 грудня 2010 року та 26 серпня 2011 року з терміном дії останнього до 31 грудня 2016 року.

Однак, 30 січня 2012 року відповідач без внесення змін до контракту перевів ОСОБА_1 з посади завідувача лабораторії на посаду провідного наукового співробітника тієї ж лабораторії.

25 вересня 2014 року відповідач, порушивши вимоги статті 492 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), звільнив ОСОБА_1 з посади у зв’язку зі скороченням штатних посад на підставі пункту 1 статті 40 цього Кодексу.

Вважаючи звільнення з роботи незаконним, оскільки роботодавець порушив його право на переважне залишення на роботі, позивач просив: поновити його на роботі на посаді провідного наукового співробітника; стягнути з відповідача на свою користь частково невиплачену вихідну допомогу в розмірі

7 тис. 868 грн; компенсацію за вимушений прогул з дня звільнення – 1 жовтня 2014 року до 30 вересня 2015 року в розмірі 35 тис. 808 грн; невиплачену заробітну плату за січень-лютий 2012 року в сумі 5 тис. 968 грн, за січень-березень 2014 року в сумі 8 тис. 952 грн; неповністю виплачену заробітну плату за січень-березень 2013 року в сумі 4 тис. 519 грн, за квітень-вересень 2014 року в сумі 11 тис. 327 грн 50 коп.; грошову допомогу у зв’язку з виходом на пенсію як наукового співробітника в розмірі 17 тис. 904 грн та понесені витрати на правову допомогу в розмірі 800 грн.

Васильківський міськрайонний суд Київської області рішенням

від 21 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 11 лютого 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 квітня 2016 року постановив відхилити касаційну скаргу ОСОБА_1, зазначені рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишити без змін.

У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування ухвалених у справі судових рішень та постановлення нового рішення про часткове задоволення позову з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 116, 117, частини другої статті 233 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на постанову Вищого господарського суду України від 12 квітня 2016 року (№ 902/1223/15) у справі за позовом фізичної особи до дочірнього підприємства «Українська горілчана компанія «Nemiroff» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди.

Крім того, у заяві ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:

25 лютого 2015 року (№ 6-44910св14) у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про внесення запису до трудової книжки, стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди;

28 жовтня 2015 року (№ 6-19712св15) у справі за позовом фізичної особи до виконавчого комітету Жмеринської міської ради Вінницької області про стягнення компенсації за невикористані додаткові відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;

3 лютого 2016 року (№ 6-34884св15) у справі за позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства «Сумський хлібокомбінат» про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати; за зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «Сумський хлібокомбінат» до фізичної особи про визнання трудових правовідносин припиненими;

10 лютого 2016 року (№ 6-37649св15) у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи–підприємця про встановлення періоду роботи та стягнення заробітної плати;

30 березня 2016 року (№ 6-197св16) у справі за позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» про стягнення невиплаченої вихідної допомоги при звільненні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строку її виплати, середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди;

13 квітня 2016 року (№ 6-39092св15) у справі за позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення компенсації за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку;

27 квітня 2016 року (№ 6-639/1279/14-ц) у справі за позовом фізичної особи до Державної установи «Інститут мікробіології та імунології ім. І.І. Мечникова НАМН України» та інших про визнання дій неправомірними, зобов’язання надати наказ про звільнення та здійснити повний розрахунок при звільненні, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, відшкодування моральної шкоди, здійснення індексації заробітної плати, поновлення членства у профспілковій організації, зобов’язання вчинити інші дії.

Так, ухвалюючи постанову від 12 квітня 2016 року (№ 902/1223/15) та скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий господарський суд України виходив з того, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову за спливом строку позовної давності, оскільки при вирішенні питання про застосування строків позовної давності у справі суди попередніх інстанцій повинні були встановити правову природу виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, чи пов’язана вона з трудовими відносинами, чи відноситься до структури заробітної плати, чи регулюються вказані відносини законодавством про оплату праці, з’ясувати, дія якої норми поширюється на ці правовідносини, а саме частини першої чи частини другої статті 233 КЗпП України. Відповідно до висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 14 листопада 2012 року (№ 6-139цс12), вимоги про стягнення середнього заробітку є вимогами, пов’язаними з виплатою заробітної плати.

В ухвалі від 25 лютого 2015 року (№ 6-44910св14) суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що за змістом частини другої статті 233 КЗпП України в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Постановляючи ухвали від 28 жовтня 2015 року, 3 лютого та 30 березня 2016 року (№ 6-19712св15, № 6-34884св15, № 6-197св16), суд касаційної інстанції керувався тим, що за змістом частини другої статі 233 КЗпП України в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмеження будь-яким строком звернутися до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

В ухвалі від 3 лютого 2016 року (№ 6-34844св15) суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення заробітної плати, керувався тим, що згідно із частиною другою статті 233 КЗпП України в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Апеляційний суд не звернув уваги на те, що затримка розрахунку заробітної плати при звільнені є триваючим правопорушенням, а тому положення частини шостої статті 235 КЗпП України підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

В ухвалі від 30 березня 2016 року (№ 6-197св16) суд касаційної інстанції постановив відмовити в задоволенні клопотання фізичної особи про відвід суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Натомість у справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, місцевий суд, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідно до розрахунку заробітної плати за вересень 2014 року, станом на 1 жовтня 2014 року заборгованість відповідача перед ОСОБА_1 відсутня, що підтверджує відсутність у роботодавця перед працівником боргу з виплати належної йому заробітної плати під час звільнення з роботи. Таким чином, суд з’ясував усі обставини справи, у тому числі момент виплати позивачу заробітку, що необхідно для вирішення питання про наявність підстав для застосування судом тримісячного строку позовної давності, передбаченого статтею 233 КЗпП України при вирішенні трудових спорів. Оскільки з вимогами про поновлення на роботі та стягнення належних йому грошових коштів ОСОБА_1 звернувся 20 жовтня 2015 року, то він пропустив строк звернення до суду як з вимогою про поновлення на роботі, так і з вимогою про стягнення з відповідача невиплачених йому грошових коштів.

Порівняння змісту наданої для прикладу ухвали суду касаційної інстанції від 30 березня 2016 року (№ 6-197св16) зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Однак правові висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального права (статті 233 КЗпП України), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях № 902/1223/15, № 6-44910св14, № 6-19712св15, № 6-34884св15, № 6-197св16, № 6-34844св15.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 1 жовтня 2010 року ОСОБА_1 був прийнятий на посаду завідувача лабораторії наукових досліджень конструкцій та провайдингу перспективних машин у відділ науково-експериментальних досліджень та конструювання засобів випробувань УкрНДІПВТ ім. Л. Погорілого за строковим контрактом.

Між сторонами укладалися нові строкові контракти від 20 грудня 2010 року та від 26 серпня 2011 року з терміном дії останнього до 31 грудня 2016 року.

Наказом УкрНДІПВТ ім. Л. Погорілого від 27 січня 2014 року працівників інституту та філій повідомлено, що в результаті упорядкування структури та зміни штатного розпису інституту до 1 лютого 2014 року вони можуть бути звільнені за скороченням штату (посади), а також віддано вказівку у визначений термін, керуючись чинним законодавством і за погодженням з профспілковим комітетом, підготувати наказ про звільнення працівників згідно з пунктом 1 статті 40 та статтею 492 КЗпП України; бухгалтерії провести виплату звільненим працівникам вихідної допомоги в розмірі середньомісячного заробітку та компенсацію відпустки.

Із зазначеним наказом позивач був ознайомлений 28 січня 2014 року.

Наказом УкрНДІПВТ ім. Л. Погорілого від 25 вересня 2014 року

ОСОБА_1 звільнено з посади 30 вересня 2014 року у зв’язку зі скороченням посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги відповідно до статті 44 цього Кодексу.

29 грудня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до директора УкрНДІПВТ ім. Л. Погорілого із заявою про його неправомірне переведення з посади завідувача лабораторії на посаду провідного наукового співробітника та в подальшому його незаконного звільнення з роботи й вимагав поновити його на роботі та виплатити грошову компенсацію за час вимушеної відсутності. 20 січня 2015 року відповідач надав відповідь ОСОБА_1 на подану ним заяву.

Суди також установили, що на момент звільнення позивача з роботи

(30 вересня 2014 року) заборгованість із заробітної плати перед ОСОБА_1 відсутня, що підтверджується розрахунком заробітної плати за вересень 2014 року.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У частині другій статті 2 Закону України від 24 березня 1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону).

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов’язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Саме з такого розуміння зазначеної норми матеріального права виходили суди, ухвалюючи судові рішення, надані заявником на підтвердження передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Разом з цим за змістом частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права або охоронюваного законом інтересу особи. Тобто правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб’єктивного права, а відтак і обґрунтованості позовних вимог.

Таким чином, перш ніж застосовувати позовну давність, необхідно з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронювані законом інтереси позивача, за захистом яких той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтереси не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.

При цьому місцевий суд установив відсутність на момент звільнення позивача заборгованості із заробітної плати.

Отже, місцевий суд, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, помилково застосував положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення невиплаченої заробітної плати, вихідної допомоги при звільненні, грошової допомоги у зв’язку з виходом на пенсію та компенсації за вимушений прогул, оскільки такі позовні вимоги відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої указаної статті не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду.

Однак, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції встановив відсутність порушеного права або оспорюваного законом інтересу позивача, оскільки на момент звільнення позивача заборгованість по заробітній платі була відсутня.

За таких обставин, у справі, яка переглядається, суди хоча й дійшли неправильного висновку про те, що при вирішенні позовних вимог про стягнення невиплаченої заробітної плати, вихідної допомоги при звільненні, грошової допомоги у зв’язку з виходом на пенсію та компенсації за вимушений прогул підлягають застосуванню положення частини першої статті 233 КЗпП України, однак правильно вирішили спір по суті, та з урахуванням того, що внаслідок ухвалення судовими палатами у цивільних та господарських справах Верховного Суду України свого рішення результат по суті спору не зміниться, ухвалені у справі судові рішення слід залишити без змін.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 21 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 11 лютого 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2016 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко

Судді Верховного Суду України:

І.С. Берднік, Л.І. Охрімчук, В.І. Гуменюк Я.М. Романюк, А.А. Ємець В.М., Сімоненко, Т.Є. Жайворонок