Ухвала

24 березня 2021 року

м. Київ

справа № 755/12623/19

провадження № 61-19406св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Національний банк України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року у складі судді Яровенко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 рокуу складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., та касаційну скаргу Національного банку України на постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Національного банку України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона перебувала у трудових відносинах з відповідачем та 11 грудня 2017 року була звільнена з роботи на підставі пункту 3 статті 40 КЗпП України.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 17 липня 2019 року у справі № 755/901/18 її позов задоволено, визнано незаконним і скасовано наказ про її звільнення та поновлено її на роботі.

Під час розгляду вказаної справи вона подала заяву про збільшення позовних вимог, а саме просила стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, однак суд відмовив у прийнятті зазначеної заяви у зв'язку із пропуском процесуального строку для подання такої заяви.

Вважала, що з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 грудня 2017 року по день ухвалення рішення.

Також вказувала на те, що відповідач порушив строки виплати заробітної плати при звільненні, а саме виплата була здійснена 19 березня 2018 року, тоді як день звільнення - 11 грудня 2017 року. Оскільки строк затримки розрахунку при звільненні склав 65 робочих днів, вважала, що з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 грудня 2017 року по день ухвалення рішення, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 403 000,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року

у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції виходив із того, що позивач звернулась до суду з указаними позовними вимогами із пропуском тримісячного строку, визначеного статтею 233 КЗпП України.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з підстав, визначених статтею 117 КЗпП України, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість вказаних позовних вимог, оскільки при звільненні ОСОБА_1 роботодавець здійснив повний розрахунок нарахованих позивачу на час звільнення грошових коштів.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року скасовано

в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та ухвалено в цій частині нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Національного банку України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково.

Стягнуто з Національного банку України на користь ОСОБА_1 279 034,38 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року залишено без змін.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та задовольняючи частково вказані позовні вимоги, апеляційний суд, установивши, що позивач лише 09 серпня 2019 року звернулась до суду

з окремим позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, враховуючи періодичність платежів, які нараховуються судом за кожен окремий день (робочий час), коли позивачка була позбавлена можливості виконувати роботу у зв'язку із неправомірним наказом відповідача, який у подальшому судом було визнано незаконним, та враховуючи тримісячний строк звернення, дійшов висновку про те, що позивач має право на отримання від відповідача 279 034,38 грн (без врахування обов'язкових податків та платежів) середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 09 травня по 17 липня 2019 року, тобто за три місяці, що передували її зверненню до суду з цим позовом.

Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача 403
000,00 грн як середнього заробітку за час затримки розрахунку, оскільки зазначені виплати проводяться при правомірному припиненні трудового договору та непроведенні при цьому з працівником розрахунку у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. Разом із тим підстави припинення трудового договору між позивачем та відповідачем судом визнано незаконними та поновлено ОСОБА_1 на роботі, тому вимоги позивача про покладення на роботодавця відповідальності згідно зі статтею 117 КЗпП України є безпідставними.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів

У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин положення частини 1 статті 233 КЗпП України та не врахували, що позов працівника про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу може бути поданий ним відповідно до норм КЗпП України без обмеження жодним строком на звернення за поновленням порушеного права.

При цьому матеріали справи не містять доказів того, що у день звільнення відповідач здійснив виплату їй виплату належних сум при звільненні, а тому з відповідача на її користь підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 403 000,00 грн.

Підставами касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18), від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 (провадження № 61-8881св18).

Також ОСОБА_1 подала клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у порядку, передбаченому частинами 3 та 5 статті 403 ЦПК України, посилаючись на те, що існує різна судова практика суду касаційної інстанції при застосуванні одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, а саме щодо строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Так, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) викладений висновок про те, що стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатись про порушення свого права.

Однак цей висновок Верховного Суду не узгоджується з висновками Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, які викладені у постановах: від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18), від 14 листопада 2019 року у справі № 826/14/16 (провадження № К/9901/12598/18), а також з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, який викладений у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 (провадження № 61-8881св18).

У грудні 2020 року Національний банк України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга Національного банку України мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 233 КЗпП України, не врахував, що позивач звільнена з роботи 11 грудня 2017 року, а тому строк звернення позивача до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу сплив 11 березня 2018 року, у той час як із цим позовом позивач звернулась 06 серпня 2019 року, тобто пропустила тримісячний строк звернення до суду із вказаними позовними вимогами.

Апеляційний суд, задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не врахував, що наслідком пропуску строку звернення до суду з вказаними позовними вимогами є відмова у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, та помилково стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулуза період з 09 травня по 17 липня 2019 року.

Підставами касаційного оскарження постанови апеляційного суду Національний банк України зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2021 року Національний банк України подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та задовольнити касаційну скаргу Національного банку України.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року касаційну скаргу Національного банку України залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Національного банку України.

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Наказом в. о. Голови Національного банку України Смолія Я. В. від 11 грудня 2017 року № 3467-к, директора Департаменту інспекційних перевірок банків ОСОБА_1 звільнено з роботи 11 грудня 2017 року за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на неї трудовим договором (пункт 3 статті 40 КЗпП України).

Визначено здійснити ОСОБА_1 виплату компенсації за 29 календарних днів невикористаної щорічної відпустки: додаткової за особливий характер праці (ненормований робочий день) за робочий рік з 11 серпня 2016 року до 10 серпня 2017 року - 4 календарні дні, додаткової за особливий характер праці (ненормований робочий день) за робочий рік з 11 серпня 2017 року до 11 грудня 2017 року - 1 календарний день, щорічну основну відпустку за робочий рік з 11 серпня 2016 року до 10 серпня 2017 року - 16 календарних днів, щорічну основну відпустку за робочий рік з 11 серпня 2017 року до 11 грудня 2017 року - 8 календарних днів.

Не погоджуючись із підставами звільнення, ОСОБА_1 у січні 2018 року звернулася до суду із позовом про скасування вказаного наказу про звільнення та поновлення її на роботі.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 17 липня 2019 року у справі № 755/901/18, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року та постановою Верховного Суду від 28 серпня 2020 року, визнано незаконним та скасовано наказ Національного банку України від 11 грудня 2017 року № 3967-к "Про звільнення ОСОБА_1" та поновлено ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту інспекційних перевірок банків Національного банку України з 12 грудня 2017 року.

Звертаючись до суду у січні 2018 року з позовом про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі, ОСОБА_1 не пред'являла вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і тільки у січні 2019 року подала заяву про збільшення позовних вимог та просила вирішити питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 19 березня 2019 року у справі № 755/901/18, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 06 травня 2019 року, заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог залишено без розгляду з тих підстав, що позивач пропустила строк на подання заяви про збільшення позовних вимог, а підстави для його поновлення відсутні.

Наказом Голови Національного банку України від 17 липня 2019 року ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту інспекційних перевірок банків з 12 грудня 2017 року із збереженням раніше встановлених умов оплати праці. При поновленні на роботі роботодавець не провів оплату праці позивача за період вимушеного прогулу.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

Також суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики (частина 5 статті 403 ЦПК України).

Відповідно до частин 1 , 3 статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційних скарг та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення клопотання ОСОБА_1 та передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.

Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Частиною 2 статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Частиною 1 статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За змістом частини 2 статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід'ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесульних рішень.

Згідно із частиною 1 статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини 1 статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною 1 статті 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України "Про оплату праці", за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина 1 статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина 3 статті 24 КЗпП України).

Припинення та розірвання трудового договору пов'язано зі звільненням працівника.

З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Ураховуючи викладене, виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина 2 статті 235 КЗпП України) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже, строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19).

Разом із тим Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах: від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18), дійшов висновку про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час вимушеного прогулу, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснено роботодавцем нарахування таких виплат, а тому до спірних правовідносин (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) не застосовуються положення частини 1 статті 233 КЗпП України в частині визначення строку звернення до суду.

Тому колегія суддів вважає, що необхідно відступити від вказаного правового висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування частини 1 статті 233 КЗпП України до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які заявлені після ухвалення судового рішення про визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі, а тому справа містить виключну правову проблему, яка потребує вирішення Великою Палатою Верховного Суду з метою формування єдиної правозастосовної практики, оскільки висновки судів касаційної інстанції у наведених вище постановах при однакових фактичних обставинах і подібних правовідносинах зводяться до протилежних висновків.

Вирішення означеної правової проблеми має важливе значення для розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, формування передбачуваних відносин між працівником та роботодавцем.

Однакове застосування закону забезпечує його загальнообов'язковість, рівність усіх перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Однакове застосування законів поліпшує громадське прийняття справедливості та правосуддя, а також довіру до суду.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на викладене вище, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважає, що наявні підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правої проблеми, а саме: застосування частини 1 статті 233 КЗпП України до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які заявлені після ухвалення судового рішення про визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі.

Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задовольнити.

Справу № 755/12623/19 за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року та за касаційною скаргою Національного банку України на постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року, передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю.

В. Черняк