Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 27.01.2021 року у справі №227/3760/19

Ухвала

07 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 227/3760/19-ц

провадження № 61-1317св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Корчистої О. І., Космачевської Т. В., Мальованого Ю. М.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання договору оренди недійсним.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що ОСОБА_4 є її та ОСОБА_3 сином. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Після його смерті вона та її чоловік ОСОБА_3 29 серпня 2016 року отримали свідоцтва про право на спадщину за законом, відповідно до яких успадкували по 1/2 частини майна, яке належало їхньому сину ОСОБА_4 у вигляді будівлі складу, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Їй стало відомо про наявність договору оренди на вказане нерухоме майно, який, начебто, укладено за життя між її сином ОСОБА_4 та ОСОБА_2 20 травня 2015 року. Вказаний договір оренди від 20 травня 2015 року її син ОСОБА_4 не укладав та не підписував, також не підписував акт прийому-передачі від 20 травня 2015 року, а тому вказаний договір оренди є недійсним.

Посилаючись на викладене, позивач просила визнати недійсним договір оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року б/н у вигляді будівлі складу, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендатор).

Рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 15 липня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано договір оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року, укладений у с. Шевченко Добропільського району Донецької області між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, про надання в оренду приміщення загальною корисною площею 1 600 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, - недійсним. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки договір оренди від 20 травня 2015 року підписаний не ОСОБА_4, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи Луганського відділення Донецького НДІСЕ від 24 березня 2020 року № 574-576, який є повним, ясним та категоричним, щодо питань визначених судом, то такий договір та акт приймання-передачі до договору оренди є недійсними.

Постановою Донецького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1.

Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що сторони оспорюваного договору не досягли згоди, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Позивач звернулася з вимогою про визнання недійсним договору оренди, посилаюсь на те, що цей договір її син ОСОБА_4 не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно займає спірне нежитлове приміщення, перешкоджаючи їй у користуванні цим приміщенням, вказуючи на умови договору, підписаного невстановленою особою замість ОСОБА_4.У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення. Враховуючи підстави позову, наведені позивачем, що нерухоме майно знаходиться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав, ефективним способом захисту права, яке позивач як співвласник нерухомого майна, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном. З огляду на наведене, позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту.

Саме така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У січні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Донецького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), які застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Зобов'язувати особу, яка звертається до суду у межах принципу диспозитивності, використовувати лише той чи інший спосіб захисту не відповідає нормам чинного законодавства і завданням, у цьому випадку, цивільного судочинства. У разі відсутності власноручного підпису сторони договору на документі необхідно вважати, що правочин не відповідає вимогам, які встановлюються до письмової форми правочину. Таким чином, вимоги про визнання договорів недійсними та застосування наслідків (про повернення майна від володільця чи користувача до власника, який заявив про недійсність правочину), має відбуватися саме за правилами статті 216 ЦК України.

Обставини встановлені судами

ОСОБА_4 на праві власності належало нерухоме майно, яке складається з будівлі складу, розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

Після смерті ОСОБА_4 його батьки: ОСОБА_1 та ОСОБА_3 прийняли спадщину по 1/2 частини будівлі складу, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, яке складається з: будівлі складу "А-1 ", будівлі вартової "Б-1 ", убиральні "В-1", душу (тимчасовий) "Г-1 ", складу ГММ "Д-1 ", колодязя "К ", огорожі " № 3 ", огорожі " № 4", огорожі " № 5", загальною площею 1 467,7 кв. м, про що 29 серпня 2016 року видані відповідні свідоцтва про право на спадщину за законом.

Витягом із Державного реєстру речових прав нерухоме майно про реєстрацію права власності від 01 вересня 2016 року № 67100890, підтверджується, що 29 серпня 2016 року за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності 16173644 на 1/2 частини нерухомого майна - будівлі складу за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до договору оренди (майнового найму) нежитлового приміщення, договір укладений у с. Шевченка Добропільського району Донецької області 20 травня 2015 року між ОСОБА_4 (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендар) про надання в оренду приміщення загальною корисною площею 1 600 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, для використання складування техніки та як зерносховище. Договір містить підписи сторін договору.

Згідно з актом приймання-передачі до договору оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року, ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_2, прийняв нежитлове приміщення загальною корисною площею 600 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, для складування техніки та як зерносховище. Акт містить підписи зазначених сторін.

Відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи Луганського відділення Донецького НДІСЕ від 24 березня 2020 року № 574-576 підписи від імені ОСОБА_4 у договорі оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року на третьому аркуші в графі "Орендодавець" у рядку "ОСОБА_4" та в акті приймання-передачі до договору оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року в графі "Орендодавець" у рядку "ОСОБА_4" - виконані не ОСОБА_4, а іншою особою з наслідуванням справжнього підпису ОСОБА_4.

Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 виходив із того, що зайняття спірного нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1,фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його права володіння на це приміщення.

Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власниця Ѕ частини цього приміщення, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належною їй частиною майна, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення такого приміщення. Оскільки факт відсутності волевиявлення ОСОБА_4 (орендодавця) на укладення оспорюваного договору оренди на умовах, що в ньому викладені, підтверджується категоричними висновками судово-почеркознавчої експертизи, то такий договір є неукладеним, а тому ефективним способом захисту позивача є звернення до суду з позовом про повернення нежитлового приміщення, яке є предметом договору оренди, а не визнання такого правочину недійсним.

При цьому, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, посилалися на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), в якій викладено висновок про те, що враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Велика Палата Верховного Суду також керувалась тим, що негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

При цьому Велика Палата посилалась на висновки, викладені у її постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц. Крім того, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, висловленого у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-58цс15, зазначивши, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не підлягає визнанню недійним.

У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 вказувала про наявність підстав для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), з огляду на те, що зобов'язувати особу, яка звертається до суду у межах принципу диспозитивності, використовувати лише той чи інший спосіб захисту не відповідає нормам чинного законодавства і завданням, у цьому випадку, цивільного судочинства. У разі відсутності власноручного підпису сторони договору на документі необхідно вважати, що правочин не відповідає вимогам, які встановлюються до письмової форми правочину.

Таким чином, вимоги про визнання договорів недійсними та застосування наслідків (про повернення майна від володільця чи користувача до власника, який заявив про недійсність правочину), має відбуватися саме за правилами статті 216 ЦК України.

Розглядаючи цю справу, обговоривши доводи заявника про необхідність відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19),колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від висловлених нею висновків у вказаній постанові, з огляду на таке.

Щодо порушення прав ОСОБА_1.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв'язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що зокрема підтверджується змістом статті 3 ЦК України. Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Вказані конституційні права знайшли своє відображення і деталізацію у ЦК України та відповідних законах.

Так, у частині 1 статті 317 ЦК України вказано, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, а у частині 1 статті 317 ЦК України вказано, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Крім того, у частині шостій зазначеної статті прямо передбачено, що держава не втручається у здійснення власником права власності.

У частині 1 статті 321 ЦК України також зазначено про непорушність права власності та те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Отже, ОСОБА_1 як спадкоємиця після смерті свого сина ОСОБА_4, та власниця Ѕ частини спірного нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, має право звернутися з позовом про визнання договору оренди цього приміщення недійсними незалежно від того, чи знав про цей договір покійний ОСОБА_4, оскільки факт відсутності волевиявлення ОСОБА_4 (орендодавця) на укладення оспорюваного договору оренди на умовах, що в ньому викладені, підтверджується категоричними висновками судово-почеркознавчої експертизи.

Таким чином, Верховний Суд констатує наявність у ОСОБА_1 її порушених прав як власника, що потребують захисту у зв'язку з чим вона звернулася до суду з цим позовом.

Розмежування недійсності та неукладеності договору

Про укладеність договору

Згідно із частиною 1 статті 627 ЦК Україниі відповідно до частиною 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог частиною 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина 1 статті 638 ЦК України).

Тобто укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Головними умовами, за наявності яких договір вважається укладеним, є такі: сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору; таку згоду досягнуто в належній формі.

За договором найму будівлі або іншої капітальної споруди одна особа (наймодавець) передає або зобов'язується передати іншій особі (наймачеві) за плату в тимчасове володіння та користування будівлю чи іншу капітальну споруду.

Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди є двостороннім, відплатним, консенсуальним або реальним.

Договір найму будівлі (споруди) розглядається цивільним законодавством України у якості виду договору найму (оренди) у першу чергу за ознаками особливостей переданого в найм (оренду) майна: будівель і споруд, які за ознакою нерозривного зв'язку із земельною ділянкою та неможливістю їх переміщення без їх знецінення і зміни їх призначення, належать до категорії нерухомого майна

У зв'язку з тим, що законом не встановлено спеціальних істотних умов договору найму будівлі (споруди), єдиною загальною істотною умовою останнього є предмет договору. Предметом договору найму будівлі (споруди) може бути не будь-яка нерухомість, а тільки такий її різновид, як будівля (споруда).

Істотною умовою договору оренди є плата, яка стягується з наймача за користування майном (орендна плата).

Договір, в першу чергу, є домовленістю сторін щодо істотних його умов. Договір як документ - втілення цієї домовленості. Недотримання форми договору чи її недоліки, не завжди свідчить про відсутність домовленості між сторонами.

Оскільки договір оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року про надання в оренду приміщення загальною корисною площею 1 600 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, містить всі істотні умови, то він є укладеним. За встановленими у справі обставинами, орендар користується будівлею складу, тобто договір виконується.

Щодо недійсності договору

За частиною 1 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмовоїформи правочину.

Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

У частині 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Тому підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі.

Наявність підпису підтверджує наміри учасника (учасників правочину), забезпечує їх ідентифікацію, а також цілісність документа, яким формалізується правочин.

Таким чином, у разі відсутності власноручного підпису сторони договору на документі необхідно вважати, що правочин не відповідає вимогам, які встановлюються до письмової форми правочину, проте, це не означає, що між сторонами відсутня домовленість, якщо договір фактично виконується сторонами.

Висновки щодо неукладеності оспорюваного договору

Отже, неукладений і недійсний договір - це принципово різні правові явища і їх ототожнення є помилковим. Договір, щодо якого сторони не дійшли згоди в необхідній формі за всіма істотними умовами, є неукладеним, тобто неіснуючим, що виключає визнання його недійсним.

Договір, який не укладено, - фактично не існує як юридичний факт, не тягне виникнення, зміни або припинення цивільних прав і обов'язків і, відповідно, не може бути визнаний недійсним.

Необхідність першочергово з'ясовувати питання укладення договору виключає нелогічну ситуацію, коли буде існувати дійсний, але неукладений договір.

Оскільки "дійсність" і "укладення" є позитивними поняттями і обидва означають наявність і фактичне існування договору, а "недійсність" і "неукладеність" є протилежними, тобто негативними поняттями, то одночасна дійсність, але неукладеність одного і того самого договору може розцінюватись як взаємовиключна, тобто у цьому випадку можна було б припустити тлумачення, подібне до такого "існує неіснуючий договір".

У справі, що переглядається, договір оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року за змістом є укладеним, бо містить усі істотні умови, притаманні такому виду договору.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити Статтею 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частин 1 , 2 статті 215 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Оскільки договір оренди (майнового найму) нежитлового приміщення від 20 травня 2015 року містить усі необхідні реквізити, істотні умови, передбачені ЦК України, він є укладеним, а отже може бути оспорюваним. Факт непідписання договору ОСОБА_4, підтверджений висновком судово-почеркознавчої експертизи, може бути підставою для визнання його недійсним за рішенням суду. З огляду на викладене, необґрунтованим є висновок судів про неукладеність оспорюваного у цій справі договору, зміст якого відповідає вимогам ЦК України, крім того, за обставинами справи оспорюваний договір до моменту визнання його недійсним виконувався сторонами, тобто був правовою підставою для користування орендарем майном орендодавця.

Щодо способу захисту порушених прав

За змістом статей 11, 15 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Принцип ефективності закріплений і у чинному ЦПК України, відповідно до правил статей 2,5 якого застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з огляду на норми статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 листопада 1996 року у справі "Chahal v. the United Kingdom" (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, ця стаття містить вимогу надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі "Буланов та Купчик проти України" від 9 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків.

У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Кутій проти Хорватії" (Kutit v Croatia), N 48778/99, пункт 25, ЕCHR 2002-II).

Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного закономінтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов'язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов'язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, без додаткових (повторних) звернень до суду.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Наведені висновки сформульовані у постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі № 914/1128/16.

Велика Палата Верховного Суду, викладаючи у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) правовий висновок, вказала на те, що зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язане із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном.

У контексті обставин справи № 145/2047/16-ц, яка була предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду, так і в контексті обставин розглядуваної справи, де становлено, що спірними будівлями складу користується відповідач, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне вказати про таке.

За договором майнового найму, зазвичай, відбувається передача такого майна (речі) у фактичне володіння наймача. Наймач, отримавши річ (майно) у своє користування, здійснює щодо неї усі повноваження, які визначені умовами договору, природою, характеристиками та призначенням отриманої речі (майна), тобто річ перебуває під його владою.

Потрібно розрізняти право володіння з фактичним володінням. Власник, який передав річ (майно) у користування іншій особі, не втрачає щодо неї права володіння як елемента тріади повноважень власника, проте фактичне володіння річчю здійснюється іншою особою - наймачем.

З огляду на викладене, можна виснувати, що неможливо ефективно захистити права власника речі (майна) із застосуванням негаторного позову у тому разі, якщо річ (майно) перебуває у фактичному володінні іншої особи. У такому разі, на переконання колегії суддів, ефективним способом захисту прав власника речі буде фактичне повернення речі, що не можливо здійснити шляхом усунення перешкод у користуванні власністю.

Відмінність між неукладеними і недійсними договорами полягає в тих правових наслідках, які настають в силу норм законодавства для таких договорів. Правові наслідки недійсності договору визначаються статтею 216 ЦК, в якій зазначено, що кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання такого правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. У зв'язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Положення частини 1 статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Разом з тим, вимоги про визнання договорів недійсними та вимога про повернення майна від володільця до власника, який заявив про недійсність правочину, має відбуватися саме за правилами статті 216 ЦК України.

Отже, в цьому випадку позов про визнання договору найму (оренди) недійсним та застосування наслідків недійсності правочинів, передбачених у статті 216 ЦК України, є ефективним способом захисту порушеного права власності позивача, який призводить до відновлення порушеного права та повернення майна (речі) у фактичне володіння власника.

Висновок Великої Палати Верховного Суду, на якому побудоване обґрунтування, яким саме є ефективний спосіб захисту порушеного права у разі, коли договір не підписаний стороною, а саме висновок, сформульований у пункті 7.26. постанови від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19): "..у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення", - має універсальний характер, відповідно, такий висновок підлягає застосуванню у випадку оспорювання договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню, договорів, які підлягають державній реєстрації, договорів щодо прав, які підлягають державній реєстрації (наприклад, договір оренди земельної ділянки).

Отже, при застосуванні підходу, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду, про те, що ефективним способом захисту у разі встановлення, що оспорюваний договір не підписувався однією із сторін (наприклад, підпис підроблений), є негаторний позов про усунення перешкод у користуванні належним майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення майна, створюється ситуація правової невизначеності, коли констатація у мотивувальній частині рішення про неукладенність договору і, як наслідок, вказівка у резолютивній частині про відмову у визнанні договору недійсним не є підставою для скасування реєстраційних записів, які здійснено на підставі договорів, як документів, неукладеність яких констатує суд. Разом з тим, визнання договору недійсним, підробленість підпису на якому встановлена судом, забезпечить можливість як повернення речі (майна) у фактичне володіння власника шляхом застосування реституції, так і стане підставою для скасування усіх реєстраційних записів, які здійснено на підставі цього договору.

Отже, на переконання колегії суддів, позов про визнання договору недійсним з підстав, що підпис сторони у ньому є підробленим та, відповідно, застосування наслідків недійсності правочину, передбачених у статті 216 ЦК України, є належним та ефективним способом захисту порушеного права власності позивача у цій справі.

Частиною 4 статті 403 ЦПК Українипередбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

З огляду на викладене вище, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважає, що наявні підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновку (уточнення), викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

Керуючись частинами 4 та 5 статті 403, частиною 4 статті 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 227/3760/19-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання договору оренди недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко