Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.06.2020 року у справі №527/1806/19

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2020 року

м. Київ

справа № 527/1806/19

провадження № 61-8421ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М.

Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Глобинська міська рада Полтавської області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Глобинська державна нотаріальна контора,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Остахов Володимир Павлович, на рішення Глобинського районного суду Полтавської області від 12 лютого 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 12 травня 2020 року у справі за позовомОСОБА_1 до Глобинської міської ради Полтавської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Глобинська державна нотаріальна контора, про встановлення факту, що має юридичне значення, та визнання права власності в порядку спадкування,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Глобинської міської ради Полтавської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Глобинська державна нотаріальна контора, про встановлення факту, що має юридичне значення, та визнання права власності в порядку спадкування.

Рішенням Глобинського районного суду Полтавської області від 12 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 12 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Глобинського районного суду Полтавської області від 12 лютого 2020 року - без змін.

Не погоджуючись із рішенням Глобинського районного суду Полтавської області від 12 лютого 2020 року та постановою Полтавського апеляційного суду від 12 травня 2020 року, ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Остахов В. П., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення і ухвалити нове, яким позов задовольнити

Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених ЦПК.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Підставою касаційного оскарження рішення Глобинського районного суду Полтавської області від 12 лютого 2020 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 12 травня 2020 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Остахов В. П., вказує застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17, від 1 серпня 2018 року у справі № 212/9157/15-ц, від 4 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Згідно з положеннями пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Згідно з частиною 6 статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень убачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність позовних вимог ОСОБА_2, оскільки остання не надала доказів на підтвердження спільного проживання та ведення господарства з ОСОБА_3.

Також судом ураховано позицію Верховного Суду у справі № 182/8267/14-ц, викладену у постанові від 18 червня 2018 року, в якій визначено, що, у випадку якщо відсутність умов для одержання у нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину не підтверджена належними доказами, а саме відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, це може бути підставою для відмови у позові. Відповідна постанова у матеріалах даної цивільної справи відсутня.

Приймаючи постанову про залишення без змін рішення Глобинського районного суду Полтавської області від 12 лютого 2020 року, Полтавський апеляційний суд виходив із того, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій за матеріалами справи установлено, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, про що видано свідоцтво від 2 липня 2007 року.

ОСОБА_3 належала земельна ділянка площею 3,58 га, розташована на території Глобинської міської ради Глобинського району Полтавської області, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5320610100000120229.

Спадкова справа після ОСОБА_3 не заводилася.

Судами першої та апеляційної інстанцій також установлено, що ОСОБА_3 проживала сама по АДРЕСА_1, а ОСОБА_1 проживала з чоловіком та сином у квартирі АДРЕСА_2.

З письмових пояснень ОСОБА_4 та ОСОБА_5 суди установили, що з 2001 року ОСОБА_1 почала проживати разом з ОСОБА_3, доглядала за нею, готувала їжу, підтримувала квартиру у належному стані.

З наданого позивачем акта про фактичне місце проживання особи суди установили, що з 1999 року ОСОБА_1 фактично проживає у квартирі АДРЕСА_3. Разом з нею з 2001 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 проживала ОСОБА_3.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Статтями 1216, 1217 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини, право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ЦК (частина 2 статті 1223 ЦК України).

Згідно зі статтею 1264 ЦК України особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, мають право на спадкування за законом у четверту чергу.

За змістом статті 1268 ЦК України порядок прийняття спадщини встановлюється залежно від того чи проживав постійно спадкоємець разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Так, відповідно до частин 3 і 4 статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Місцем проживання фізичної особи згідно з частиною 1 статті 29 ЦК України є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Статтями 2, 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Місцем проживання є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Таким чином, відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" не є абсолютним підтвердженням непроживання спадкоємця зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною 3 статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом.

Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року № 5-рп/99 установлено, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт.

Розглядаючи справу, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, надали належну оцінку доказам у їх сукупності та дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Суд першої інстанції та апеляційний суд ґрунтували свої висновки на наявних у матеріалах справи доказах, і врахували, що позивачем не надано належних та допустимих доказів спільного проживання, ведення господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, тощо з ОСОБА_3.

Як убачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження своїх вимог, що встановлено судами першої та апеляційної інстанцій. Касаційний суд під час касаційного перегляду справи не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Тому доводи касаційної скарги у цій частині не впливають на правильність рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.

Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів і встановлення на їх підставі нових обставин, що не відноситься до визначених статтею 400 ЦПК України повноважень касаційного суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Посилання заявника на застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17, від 1 серпня 2018 року у справі № 212/9157/15-ц, від 4 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц, відхиляються касаційним судом, оскільки судові рішення у вказаних справах ухвалені за інших установлених судами обставин справи.

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Остахов В. П., на рішення Глобинського районного суду Полтавської області від 12 лютого 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 12 травня 2020 року є необґрунтованою, правильне застосовування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та додержання норм процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Верховний Суд, який відповідно до частини 3 статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі "Пелевін проти України" від 20 травня 2010 року.

Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v.

France" (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Оскільки оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими, ухваленими із правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Остахов В. П., на рішення Глобинського районного суду Полтавської області від 12 лютого 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 12 травня 2020 року, суд відмовляє.

Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Остахов Володимир Павлович, на рішення Глобинського районного суду Полтавської області від 12 лютого 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 12 травня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Глобинської міської ради Полтавської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Глобинська державна нотаріальна контора, про встановлення факту, що має юридичне значення, та визнання права власності в порядку спадкування.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити адвокату Остахову Володимиру Павловичу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук

М. Ю. Тітов