Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 07.09.2020 року у справі №203/2192/19

Ухвала

Іменем України

03 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 203/2192/19

провадження № 61-12969ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є.

В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м.

Дніпропетровська від 18 лютого 2020 року у складі судді: Казака С. Ю., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2020 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Куликов Сергій Васильович, про визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Куликов С. В., про визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що позивач з 24 грудня 1965 року проживає та зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1, яка була передана для проживання її чоловіку разом із членами його сім'ї на підставі ордеру. У 2008 році ОСОБА_1 разом зі своїм сином ОСОБА_3 приватизували вказану квартиру та стали її співвласниками в рівних частках (по 1/2 частки). ІНФОРМАЦІЯ_1 син позивача помер та на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом ОСОБА_1 13 лютого 2014 року отримала у спадщину право на 1/4 частину квартири. Після смерті сина позивач залишилась проживати в квартирі разом зі своєю онукою ОСОБА_4. Враховуючи, що ближчої людини, ніж остання, в неї не має, вона вирішила подарувати їй свою 1/2 частину квартири та 24 липня 2013 року вони уклали договір дарування. Наприкінці 2017 року відповідач вирішила викупити ј частину квартири у ОСОБА_5, яка успадкувала її після смерті батька ОСОБА_3. Таким чином, за ОСОБА_1 повинна була залишитись ј частина квартири. Відповідач запропонувала їй оформити договір довічного утримання взамін на її 1/4 частину квартири, з тим правом, що ОСОБА_1 пожиттєво могла б нею користуватись, а відповідач стала одноособовим власником квартири.

Позивач погодилась на таку пропозицію та 28 листопада 2017 року у приватного нотаріуса Куликова С. В. було переоформлено належну позивачу ј частину квартири на ОСОБА_2.

З грудня 2018 року відносини сторін різко погіршились, причиною чого стало те, що квартира повністю стала належати ОСОБА_2 та позивач стала їй заважати. В той період сплив строк позовної давності в один рік, але позивач була впевненою, що має право пожиттєво проживати в квартирі. Відповідач почала погрожувати розправитись з нею, висловлювалась нецензурною лайкою та усілякими непристойностями, погрожувала вигнати ОСОБА_1 та залишити на вулиці, створювала непридатні умови для проживання. Крім того, мало місце фізичне насилля. 22 травня 2019 року позивач дізналась, що відповідач має намір продати квартиру, оскільки до них завітала ріелтор, щоб оглянути квартиру. З приводу цього, між ними виникла чергова сварка, в ході якої відповідач сказала позивачу, що квартира належить їй в цілому, договору довічного утримання між ними не має, тому ОСОБА_1 повинна зніматись з реєстрації та забирати свої речі.

Позивач зазначала, що не мала наміру укладати договір дарування 1/4 частини квартири, оскільки лише договір довічного утримання, який давав їй гарантії та захист, вони обговорювали з відповідачем. При укладанні договору 28 листопада 2017 року нотаріус говорив швидко та малозрозумілими для неї термінами, українською мовою, з чого їй було зрозуміло тільки те, що мова йде про квартиру та укладання угоди між нею та відповідачкою. Крім того, відповідач запевнила її, що все буде як вони домовились, щоб позивач не задавала зайвих питань, бо в них обмаль часу і вона їх затримує. Після підписання договору, відповідач забрала його собі. Після посвідчення договору дарування сторони продовжували проживати в квартирі, як і раніше. Комунальні послуги позивач оплачувала самостійно у повному обсязі. 22 травня 2019 року ОСОБА_1 стало відомо, вона подарувала відповідачу свою 1/4 частину квартири під впливом помилки та всупереч своїй справжній волі. Іншого житла вона не має та відчуває потребу в ньому для проживання, хоче зберегти його для правнуків.

ОСОБА_1 просила:

визнати недійсним договір дарування ј частини квартири АДРЕСА_1;

скасувати державну реєстрацію права власності за відповідачем;

визнати за нею право власності на ј частину квартири.

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2020 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 є недоведеними та необґрунтованими. Звертаючись з позовом про визнання недійсним договору дарування, позивач зазначила окремі, взаємовиключні, підстави для визнання договору дарування недійсним - правочин вчинено під впливом помилки, обману. Виходячи зі змісту оспорюваного договору дарування та обставин, із якими позивач пов'язує його недійсність, що позивачем не доведено той факт, що помилка дійсно мала місце, що вона не усвідомлювала природи укладеного правочину та його наслідків, чи помилилася щодо предмету укладеного договору та його умов і це вплинуло на її волевиявлення. Стосвовно вчинення правочину під впливом обману (стаття 230 ЦК), то позивач ОСОБА_1 не зазначила обставин, щодо яких під час укладення договору її було відповідачем введено в оману та не надала доказів, що з боку відповідача мав місце обман. Сторони укладаючи договір дарування, засвідчили про їх обізнаність із загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Сторони усвідомлювали значення своїх дій та згідно із вільним волевиявленням, котре відповідає справжній волі учасників правочину, маючи на меті реальне настання правових наслідків уклали цей договір.

Окрім цього, з позовом про визнання недійсним договору дарування позивач звернулась після того, як дізналась про наміри відповідача продати квартиру і фактичні підстави звернення позивачки до суду з позовом, які виникли набагато пізніше після укладення оспорюваного договору дарування не є підставою для визнання договору недійсним, а можуть бути підставою для застосування іншого способу судового захисту, передбаченого ЦК України. В зв'язку з цим, не підлягають задоволенню і позовні вимоги про скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності на ј частину квартири за позивачкою, що є похідними від вимог про визнання недійсним договору дарування.

28 серпня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 лютого 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2020 року, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою, на якій подається касаційна скарга ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 61-38432св18, де було роз'яснено, що важливою обставиною є похилий вік особи, яка впливає на можливість правильного сприйняття певних фактів та обставин. Особа, яка подала касаційну скаргу, зазначає, що помилилась відносно правової природи правочину і замість оформлення договору довічного утримання, де мало б бути зазначено про те, що набувач не має права продавати квартиру за життя відчужувача, подарувала відповідачу частину квартири.

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 1965 року проживає та зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1, в яку вселилась на підставі ордеру, виданому на ім'я її чоловіка на склад сім'ї з чотирьох осіб. В 2008 році квартира була приватизована позивачем разом з її сином ОСОБА_3, про що було видано відповідне свідоцтво про право власності на житло від 12 листопада 2008 року. П ісля смерті ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1, належну йому Ѕ частку в праві власності на квартиру успадкували позивач ОСОБА_1 та його донька ОСОБА_5, по ј частині кожна.

ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 належну їй Ѕ частку в праві власності на квартиру згідно договору дарування, посвідченого 24 липня 2013 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Василевською І. О.

Відповідно до договору дарування, посвідченого 28 листопада 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Куликовим С. В., ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 ј частку в праві власності на квартиру.

04 грудня 2017 року за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Куликовим С. В., ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_5 ј частку в праві власності та, таким чином, стала її одноособовим власником.

Квартира АДРЕСА_1 є однокімнатною, у ній проживають позивач ОСОБА_1, відповідач ОСОБА_2, її чоловік та двоє їх малолітніх дітей.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (стаття 718 ЦК України).

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: "стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню".

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини 1 статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що "обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю".

Згідно частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Встановивши, що підстави для визнання договору дарування від 28 листопада 2017 року недійсним відсутні, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Посилання у касаційній скарзі на необхідність застосування висновку, зробленого в постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 61-38432св18є необґрунтованим, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин (зокрема: дарування нерухомості, а не частки в праві спільної часткової власності; встановлення наявності помилки).

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37,38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 лютого 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Куликов Сергій Васильович, про визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков