Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.04.2021 року у справі №756/1608/19

Ухвала

Іменем України

02 червня 2021 року

м. Київ

справа № 756/1608/19

провадження № 61-5636ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа - Головне територіальне управління юстиції у місті Києві,

розглянув касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 31 серпня 2020 року у складі судді Андрейчука Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори про скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії та про встановлення факту, що має юридичне значення.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 06 лютого 2019 року роз'єднано позовні вимоги ОСОБА_1 про скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії та про встановлення факту, що має юридичне значення.

Позов про встановлення факту, що має юридичне значення обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_5. Місце проживання спадкодавця на час смерті було зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1, проте, як стверджував позивач, його мати постійно мешкала з ним у будинку АДРЕСА_2. Позивач зазначав, що він прийняв спадщину після смерті матері у порядку, визначеному частиною 3 статті 1268 ЦК України, однак постановою державного нотаріуса Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Ковалевської Н. В. від 20 червня 2018 року йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв'язку з тим, що він не надав нотаріусу доказів на підтвердження того, що місце проживання спадкоємця на день смерті спадкодавця було зареєстровано за однією адресою зі спадкодавцем. Зважаючи на те, що позивач на час смерті матері постійно мешкав разом з нею у будинку АДРЕСА_2, він просив суд встановити факт його постійного проживання разом зі спадкодавцем ОСОБА_5 на час відкриття спадщини.

За клопотанням позивача ОСОБА_1 судом замінено неналежного відповідача - Одинадцяту київську державну нотаріальну контору, на належних - ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 31 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року, позов задоволено. Встановлено факт постійного місця проживання ОСОБА_1 разом зі спадкодавцем ОСОБА_5 на час відкриття спадщини.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, мотивовано тим, що належними доказами доведено, що ОСОБА_1, як спадкоємець після смерті ОСОБА_5 постійно проживав разом з останньою на час відкриття спадщини.

У квітні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 засобами поштового зв'язку звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 рокуу вищевказаній справі, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме статей 29, 1268 ЦК України, без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2019 року у справі № 303/1816/17 пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що у справі відсутні обставини, які б підтверджували постійний характер проживання ОСОБА_5 разом із позивачем у справі. Крім того, суди вибірково оцінили показання свідків, безпідставно надавши перевагу саме свідкам на боці позивача. Зазначає, що суди прийняли судові рішення на підставі неналежних доказів, оскільки такі містять істотні дефекти та викликають обґрунтовані сумніви щодо достовірності інформації (фактів), на підтвердження яких вони надані.

Крім того, заявник вважає, що судами не надано оцінку тому факту, що позивач тривалий час не звертався до нотаріуса після смерті спадкодавця, останній не навів жодних обставин, які б унеможливлювали подання такої заяви одразу після закінчення шестимісячного строку для прийняття спадщини. Вважає, що суди протиправно в цьому аспекті не врахували правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16. Разом із цим, посилається на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо початку відліку позовної давності у спорах про встановлення факту спільного проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 у касаційній скарзі зазначає клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження, яке обґрунтовано тим, що копію повного тексту постанови апеляційного суду отримано ним лише 03 березня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 залишено без руху, надано строк для усунення недоліків до 17 травня 2021 року, а саме надання доказів, що підтверджують отримання постанови саме 03 березня 2021 року.

У травні 2021 року надійшло клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4, в якому просить продовжити строк для усунення недоліків касаційної скарги до 31 травня 2021 року, у зв'язку з очікуванням відповіді Київського апеляційного суду на запит адвоката.

Відповідно до частини 2 статті 127 ЦПК України, встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Перевіривши доводи клопотання та надані докази, Суд вважає за можливе продовжити строк для усунення недоліків вказаної касаційної скарги.

У травні 2021 року від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 надійшли матеріали на усунення недоліків касаційної скарги, зокрема копія листа Київського апеляційного суду від 11 травня 2021 року № 0606/1374/2021, з якого вбачається, що заявник дійсно отримав постанову Київського апеляційного суду 03 березня 2021 року.

Відповідно до частини 1 статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Перевіривши доводи клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження судового рішення та надані заявником докази, суд вважає, що клопотання підлягає задоволенню, оскільки встановлені обставини свідчать про наявність поважних причин пропуску строку на оскарження, що є згідно із статтею 390 ЦПК України підставою для його поновлення.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Відповідно до частини 6 статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суди розглянули судові рішення відповідно до таких висновків.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 28 квітня 2011 року серії НОМЕР_1.

Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на рухоме та нерухоме майно, що за життя належало спадкодавцеві, зокрема на: 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1, та банківські вклади в АТ "Державний ощадний банк України".

На випадок своєї смерті ОСОБА_5 заповіту не склала.

Встановлено, що позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_5

Крім нього, спадкоємцями першої черги є: чоловік померлої ОСОБА_6 та її син ОСОБА_7.

Спадкова справа після смерті ОСОБА_5 була відкрита за зареєстрованим місцем проживання спадкодавця (АДРЕСА_1), 09 вересня 2011 року державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Ковалевською Н. В.

Спадкоємець ОСОБА_6 прийняв спадщину у строк, визначений частиною 1 статті 1270 ЦК України, подавши державному нотаріусу Одинадцятої київської державної нотаріальної контори відповідну заяву. ОСОБА_7 прийняв спадщину після смерті матері у порядку, визначеному частиною 3 статті 1268 ЦК України.

11 січня 2012 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 отримали свідоцтва про право на спадщину за законом, яка складалась з 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1, та банківських вкладів в АТ "Державний ощадний банк України".

15 червня 2018 року до Одинадцятої київської державної нотаріальної контори звернувся ОСОБА_1 з заявою про видачу йому свідоцтва про право на спадщину за законом. Заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є спадкоємцем за законом першої черги після смерті матері ОСОБА_5, спадщину він прийняв у порядку, встановленому частиною 3 статті 1268 ЦК України, так як він постійно мешкав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини в будинку АДРЕСА_2.

Постановою державного нотаріуса Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Ковалевської Н. В. від 20 червня 2018 року ОСОБА_1 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв'язку з тим, що він не надав нотаріусу доказів на підтвердження того, що місце проживання спадкоємця на день його смерті було зареєстровано за однією адресою зі спадкодавцем.

У довідці від 12 листопада 2009 року № 1928, виданій виконавчим комітетом Рафалівської селищної ради Володимирецького району Рівненської області ОСОБА_5, зазначено, що остання проживає в будинку АДРЕСА_2 без реєстрації місця проживання.

Довідкою Рафалівської селищної ради Володимирецького району Київській області від 27 квітня 2018 року № 597 засвідчується, що ОСОБА_5 проживала за адресою: АДРЕСА_2, з 26 червня 2009 року і до смерті ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1.

У довідці від 04 квітня 2011 року № 808, виданій Володимирецькою центральною районною лікарнею 04 квітня 2011 року, вказано, що ОСОБА_5 є мешканкою с.

Рафалівка Володимирецького району Рівненської області.

З 01 лютого 2010 року і до її смерті ОСОБА_5 перебувала на обліку у Володимирецькому об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України в Рівненській області. Також сама ОСОБА_5 за життя вказувала, що вона мешкає в будинку АДРЕСА_2. Померла ОСОБА_5 також у с. Рафалівці Володимирецького району Рівненської області.

Довідкою Рафалівської селищної ради Володимирецького району Київській області від 27 квітня 2018 року № 597 засвідчується, що ОСОБА_1 та його мати ОСОБА_5 з 26 червня 2009 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 мешкали разом за адресою: АДРЕСА_2.

У довідці від 27 квітня 2018 року № 598, виданій Рафалівською селищною радою Володимирецького району Київській області, вказано, що ОСОБА_1 мешкав без реєстрації місця проживання в будинку АДРЕСА_2 з 26 червня 2009 року до 25 липня 2012 року.

Також факт проживання ОСОБА_1 в будинку АДРЕСА_2 у згаданий період підтверджується документами, які свідчать про звернення позивача за медичною допомогою та її отримання у Володимирецькій центральній районній лікарні.

Крім цього, у заяві до селищної ради з приводу конфлікту з сусідами ОСОБА_1 вказував адресу свого проживання: АДРЕСА_2. Право власності на зазначений будинок ОСОБА_1 набув 17 лютого 2011 року у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_8.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово.

Відповідно до частини 3 статті 1268 та частини 1 статті 1269 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого частини 3 статті 1268 та частини 1 статті 1269 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв'язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 81, 229 ЦПК України, а також, врахувавши обставини справи, обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_1 на час смерті спадкодавця ОСОБА_5 проживав разом із нею за адресою: АДРЕСА_2.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанції неповно з'ясували фактичні обставини у справі є безпідставними, оскільки суди при вирішенні спору врахували надані сторонами докази, а також показання свідків і надали їм належну оцінку, викладену у оскаржуваних судових рішеннях.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції вирішив спір на підставі недостовірних доказів були предметом апеляційного перегляду, яким суд апеляційної інстанції надав відповідну оцінку та відхилив.

Щодо посилання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на постанову Верховного Суду України від 23 грудня 2019 року у справі № 303/1816/17 колегія суддів зауважує, що висновки у цій справі зроблені на підставі конкретних обставин та оцінки доказів, які є відмінними від обставин та наявних доказів у справі № 756/1608/19. Таке посилання не стосується питання правозастосування.

Доводи касаційної скарги щодо не застосування висновків Верховного Суду щодо питання застосування положень частини 1 статті 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності у спорах про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини є безпідставними, з огляду на наступне.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 вказано, що "формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що "можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше".

Відхиляючи заяву ОСОБА_2 про застосування наслідків спливу позовної давності щодо позовних вимог ОСОБА_1, суд врахував, що останній дізнався про те, що факт його постійного проживання разом зі спадкодавцем ОСОБА_5 на час відкриття спадщини оспорюється, лише з моменту отримання постанови державного нотаріуса Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Ковалевської Н. В. від 20 червня 2018 року, якою йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_5.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди прийняли судові рішення всупереч зазначеним висновкам, на які заявник посилається як на підставу касаційного оскарження.

Одночасно з посиланням на невідповідність оскаржуваних судових рішень зазначеним вище висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду щодо загальних критеріїв визначення початку перебігу позовної давності, ОСОБА_2 посилається на необхідність висловлення Верховним Судом окремого правового висновку щодо початку позовної давності у справах про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час прийняття спадщини.

Верховний Суд відхиляє такі доводи касаційної скарги, оскільки заявник не обгрунтував належним чином необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для зазначеної категорії спорів (такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 12 листопада 2020 року у справі № 904/3807/19).

Узагальнюючи наведене, необхідно дійти висновку, що доводи касаційної скарги зводяться до власного викладення обставин справи позивачем та до переоцінки доказів, які були здійсненні судами попередніх інстанцій, і які з огляду на статус Верховного Суду і повноваження не є підставою для відкриття касаційного провадження.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1996 року у справі "Леваж Престейшинз Сервісиз проти Франції", пункти 37,38 рішення ЄСПЛ від 19 грудня 1997 року у справі "Бруалла Гомесде ла Торре проти Іспанії").

Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.

Керуючись статтею 127,390, пунктом 5 частини другої статті 394, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Продовжити представнику ОСОБА_2 - ОСОБА_4 строк на усунення недоліків касаційної скарги.

Поновити представнику ОСОБА_2 - ОСОБА_4 строк на касаційне оскарження рішення Оболонського районного суду міста Києва від 31 серпня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року.

У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Головне територіальне управління юстиції в м. Києві, про встановлення факту постійного проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 31 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик