Ухвала

Іменем України

24 грудня 2019 року

м. Київ

Провадження № 51-5599 ск19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Остапука В. І.,

суддів: Кравченка С. І., Ємця О. П.,

розглянувши касаційну скаргу захисника Бондаренка В. В., який діє в інтересах засудженого ОСОБА_1, на ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року щодо останнього,

встановив:

Вироком Ленінського районного суду м. Миколаєва від 04 лютого 2019 року,

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця АДРЕСА_1, раніше судимого:

1) вироком Ленінського районного суду м. Миколаєва від 13 травня 2005 року за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки 6 місяців, звільненого від відбування покарання, на підставі ст. 75 КК України, з іспитовим строком 2 роки;

2) вироком Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 листопада 2006 року за ч. 2 ст. 296 КК України до визначеного на підставі ст. 71 КК України остаточного покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки;

3) вироком Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 грудня 2006 року за ч. 2 ст. 185, ч. 4 ст. 296 КК України до призначеного на підставі ч. 4 ст. 70 КК України остаточного покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки, звільненого 27 серпня 2010 року по відбуттю строку покарання;

4) вироком Ленінського районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2013 року за ч. 1 ст. 309 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 1 рік, звільненого від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України, з іспитовим строком 1 рік 6 місяців;

5) вироком Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 лютого 2014 року за ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 186 КК України до призначеного на підставі ч. 4 ст. 70 КК України остаточного покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки, звільненого 25 липня 2016 року умовно-достроково на невідбутий строк 11 місяців 14 днів;

6) вироком Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 вересня 2017 року за ч. 2 ст. 185 КК України до визначеного, на підставі ст. 71 КК України, остаточного покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки 6 місяців;

7) вироком Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2017 року за ч. 3 ст. 185 КК України, до визначеного на підставі ч. 4 ст. 70, ст. 71 КК України остаточного покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки 8 місяців,

засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 2 (два) роки. На підставі ст. 71 КК України, за сукупністю вироків, до призначеного покарання частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2017 року та визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року вирок суду першої інстанції залишено без змін.

Відповідно до змісту вироку суду першої інстанції, ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він, 12 лютого 2018 року близько 02 год, знаходячись у квартирі АДРЕСА_3, діючи повторно, з раптово виниклим умислом, спрямованим на таємне викрадення чужого майна, скориставшись тим, що за його діями ніхто не спостерігає, шляхом вільного доступу, таємно викрав грошові кошти на загальну суму 10000 грн, що належали ОСОБА_2, заподіявши потерпілому матеріальної шкоди на вказану суму. Після цього з місця скоєння кримінального правопорушення зник, розпорядившись викраденими коштами на власний розсуд.

У касаційній скарзі захисник Бондаренко В. В. просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції щодо засудженого ОСОБА_1 та призначити новий судовий розгляд у вказаному суді з підстав істотного порушенням вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідністю призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість.

На обґрунтування своїх вимог захисник вказує, що судом апеляційної інстанції, у порушення вимог ст. 419 КПК України, залишено поза увагою викладені в апеляційній скарзі доводи сторони захисту щодо невірного визначення судом першої інстанції розміру остаточного покарання на підставі ст. 71 КК України, оскільки, на його думку, воно не повинно бути більшим за призначене покарання за новий злочин та невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Крім того, стверджує, що призначене засудженому остаточне покарання не відповідає вимогам статей 50, 65 КК України та є явно несправедливим через його суворість, оскільки при обранні заходу примусу судом не враховані конкретні обставини справи, а саме: повне визнання вини та щире каяття засудженого, наявність у останнього тяжкого хронічного захворювання, відсутність цивільного позову та обставин, що обтяжують покарання, і посилання на ці доводи залишились поза увагою суду апеляційної інстанції та перешкодили ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Перевіривши доводи касаційної скарги та долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження з наведених у ній мотивів з огляду на наступне.

Суд касаційної інстанції, відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Згідно з положеннями статей 50, 65 КК України суд призначає покарання: у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини статей 50, 65 КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; відповідно до положень Загальної частини статей 50, 65 КК України; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини статей 50, 65 КК України за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статей 50, 65 КК України.

Відповідно до вимог ст. 71 КК України, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Остаточне покарання за сукупністю вироків, крім випадків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі, має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Як убачається зі змісту вироку, судом першої інстанції при призначені покарання ОСОБА_1 дотримано вимог статей 50, 65 КК України, оскільки враховано тяжкість вчиненого засудженим злочину, який, відповідно до ст. 12 ККУкраїни, відноситься до злочину середньої тяжкості, дані про особу винного, який раніше неодноразово судимий за корисливі злочини та вчинив кримінальне правопорушення в період невідбутого строку покарання, що свідчить про небажання засудженого стати на шлях виправлення. При обранні ОСОБА_1 заходу примусу судом враховано те, що він на обліку у лікаря нарколога та психіатра не перебуває, характеризується негативно, страждає тяжким захворюванням. Суд взяв до уваги обставину, що пом'якшує покарання - щире каяття у вчиненому і відсутність обставин, які обтяжують покарання та дійшов обґрунтованого висновку про неможливість виправлення ОСОБА_1 без ізоляції від суспільства і призначив йому покарання у виді позбавлення волі у межах санкції ч. 2 ст. 185 КК України.

Крім того, встановивши, що ОСОБА_1, вчинив злочин після постановлення вироку Центральним районним судом м. Миколаєва від 27 листопада 2017 року, суд першої інстанції, на підставі ст. 71 КК України, частково приєднав невідбуту частину покарання за вказаним вироком до призначеного покарання за своїм вироком та визначив остаточне покарання за сукупністю цих вироків. Місцевим судом, відповідно до вимог ч. 4 ст. 71 КК України, було враховано, що остаточне покарання є більшим за розміром від призначеного покарання за злочин від 12 лютого 2018 року, а також за невідбуту частину покарання, призначеного за вироком Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2017 року.

Враховуюче наведене, колегія судів касаційного суду погоджується з призначеним засудженому ОСОБА_1 видом і розміром покарання та підстав вважати його необґрунтованим і таким, що не відповідає особі винного внаслідок суворості не вбачає.

Доводи касаційної скарги захисника щодо неправильного, на його думку, визначення судом першої інстанції остаточного покарання за сукупністю вироків, колегія суддів вважає безпідставними. Суд першої інстанції вірно визначив остаточне покарання засудженому ОСОБА_1 та не порушив загальний порядок, встановлений ч. 4 ст. 71 КК України, призначення покарання за сукупністю вироків.

За змістом ухвали апеляційного суду доводи захисника, які аналогічні наведеним доводам у касаційній скарзі, були перевірені судом апеляційної інстанції, який, розглядаючи апеляційну скаргу захисника Бондаренка В. В. на вирок суду першої інстанції, проаналізував їх, дав на них вичерпні відповіді відповідно до вимог ч. 2 ст. 419 КПК України та, залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, зазначив у рішенні достатні підстави, через які визнав її необґрунтованою.

Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 419 КПК України та колегія суддів погоджується з наведеними у ній висновками щодо законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції.

Захисник Бондаренко В. В. в інтересах засудженого ОСОБА_1 звернувся з новою касаційною скаргою, яка за своїм змістом аналогічна касаційній скарзі захисника та була вже предметом перегляду судом касаційної інстанції.

Так, ухвалою Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 02 грудня 2019 року було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника Бондаренка В. В. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 17 вересня 2019.

Враховуючи, що обґрунтування касаційної скарги захисника Бондаренка В. В. не містить нових доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження щодо засудженого ОСОБА_1, а з касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, тому колегія судів касаційного суду вважає, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.

Керуючись положеннями п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд

постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника Бондаренка В. В., який діє в інтересах засудженого ОСОБА_1, на ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року щодо останнього.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:

В. І. Остапук С. І. Кравченко О. П. Ємець