Історія справи

Ухвала КАС ВП від 02.03.2021 року у справі №826/10279/18

УХВАЛА

29 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 826/10279/18

адміністративне провадження № К/9901/4211/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я. О., суддів Желєзного І. В. та Чиркіна С. М., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 січня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2020 року у справі

за позовом ОСОБА_1

до Київського міського військового комісаріату

про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,

УСТАНОВИЛ:

Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 січня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2020 року залишено без руху з підстав невідповідності вимогам статті 332 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та надано скаржнику десятиденний строк з моменту отримання копії ухвали для усунення недоліків касаційної скарги шляхом направлення на адресу суду заяви про поновлення строку на касаційне оскарження з належними доказами на підтвердження зазначеної дати отримання оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції (копією конверта, яким вона була надіслана, або копією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення з вказаною постановою, або копією розписки про її вручення, яка міститься в матеріалах справи, або письмовою відповіддю (довідкою) суду, у провадженні або на зберіганні в якого знаходиться справа, про дату вручення судового рішення).

16 березня 2021 року на адресу Верховного суду надійшли додаткові матеріали з яких вбачається, що скаржником надано клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження у справі, в обґрунтування якого зазначено, що оскаржувану постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2020 року було отримано нею 06 січня 2021 року, на підтвердження чого надано заяву про видачу оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції з відміткою про її отримання саме 06 січня 2021 року.

Відповідно до частини 2 статті 329 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Згідно з частиною 1 статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли частиною 1 статті 121 КАС України встановлено неможливість такого поновлення.

Розглянувши клопотання скаржника про поновлення строку на касаційне оскарження, враховуючи те, що скаржником надано докази, що підтверджують доводи вказаного клопотання, колегія суддів дійшла висновку про поважність причин пропуску строку на касаційне оскарження та наявність підстав для його поновлення.

Як вбачається з оскаржуваних судових рішень та матеріалів касаційної скарги, предметом розгляду у даній справі є визнання протиправної відмови відповідача та зобов'язання відповідача надати інформацію про грошове забезпечення для перерахунку раніше призначеної пенсії з 17 травня 2008 року та 26 серпня 2014 року у зв'язку з підвищенням грошового забезпечення, які відбулися в результаті зміни розміру посадового окладу з 1520,00 грн. до 1600,00 грн. за формою, передбаченою додатком 2 до Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", та змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45, у редакції, яка діяла до 01 січня 2018 року, з урахуванням складових щомісячного грошового забезпечення, а саме: посадового окладу - 1600,00 грн., військового звання капітан 1 рангу (полковник) - 135,00 грн., надбавки за вислугу років 40% в розмірі 694,00 грн., надбавки за виконання особливо важливих завдань 90% - 2
186,10 грн., надбавки за службу в умовах режимних обмежень 20% - 320,00 грн., премії 81% від суми грошового забезпечення - 3 997,43 грн, стягнення з відповідача на користь позивача заподіяну шкоду в розмірі 42 860,50 грн.

Судом установлено, що розгляд справи в суді першої інстанції відбувався у порядку спрощеного позовного провадження.

Згідно з частиною 2 статті 12 КАС України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності або інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Відповідно до пункту 20 частини 1 статті 4 КАС України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.

Згідно з пунктом 3 частини 6 статті 12 КАС України для цілей пунктом 3 частини 6 статті 12 КАС України справами незначної складності є, зокрема, справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Аналіз наведених норм в контексті правовідносин, що є предметом розгляду у даній справі, свідчить про те, що в даному випадку оскаржуються судові рішення, постановлені у справі незначної складності.

За правилами пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного провадження (крім справ, які відповідно до пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України розглядаються за правилами загального позовного провадження) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Тлумачення положень вказаних норм у їхньому взаємозв'язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов'язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах "а ", "б ", "в " та "г" пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України. Водночас обов'язок доведення наявності таких виняткових обставин покладається на особу, яка звертається до суду з касаційною скаргою.

Вказані критерії прийнятності касаційної скарги встановлені задля можливості забезпечення Верховним Судом ключової мети касаційного перегляду - виправлення судових помилок та усунення недоліків судочинства, що призвели до порушення прав учасників справи. Касаційний перегляд за своєю сутністю має екстраординарний характер і спрямований на забезпечення основоположних гарантій справедливого судового розгляду, які становлять зміст конституційного принципу верховенства права.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини 3 статті 2 та частині 1 статті 13 КАС України, а також частині 1 статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини 3 статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини 5 статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Суд також звертає увагу на положення пункту 32 Копенгагенської Декларації, схваленої 12-13 квітня 2018 року у Комітеті міністрів Ради Європи, згідно з яким схвалюється суворе та послідовне застосування критеріїв стосовно прийнятності заяви у судовому процесі та в повному обсязі використання можливості оголосити заяву неприйнятною, якщо заявники не постраждали від значної шкоди.

Суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, згідно з якою право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі "Golder v. the United Kingdom" № 4451/70, пункт 57 рішення у справі "Ashingdane v. the United Kingdom" № 8225/78, пункт 37 рішення у справі "Guerin v. France" № 25201/94, пункт 96 рішення у справі "Krombach v. France" № 29731/96, пункти 53,55 рішення у справі "Воловік проти України" № 15123/03, пункт 27 рішення у справі "Пелевін проти України" № 24402/02, пункт 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" № 45783/05, ухвала щодо прийнятності заяви № 32671/02 у справі "Скорик проти України"); такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, що може змінюватися відповідно до потреб і ресурсів суспільства; держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі (рішення у справах "Osman v. The United Kingdom" № 23452/94 та "Kreuz v. Poland" № 28249/95); умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви; зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження у справах здійснюється судом після їх розгляд судом апеляційної інстанції (пункт 48 рішення у справі "Levages Prestations Services v. France" № 21920/93 та рішення у справі "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" № 26737/95).

Суд також враховує положення, що містяться в Рекомендаціях № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, згідно з якими державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження; скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону; вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу (частина "с" статті 7 Рекомендацій).

Також Верховний Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, висловлену у рішенні "Zubac v. Croatia" [GC] від 05 квітня 2018 року ( № 40160/12), згідно з яким визнано відсутність порушення судом касаційної інстанції пункту 1 статті 6 Конвенції під час визнання касаційної скарги неприйнятної ratione valoris та відмови у перегляді рішень судів першої та апеляційної інстанції у справі. Суд, зокрема виходив з наступного: застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень верховного суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості; Суд враховував обсяг, в якому справу було розглянуто в судах нижчої інстанції, наявність чи відсутність питань, пов'язаних зі справедливістю судового розгляду, проведеного в судах нижчої інстанції, а також характер повноважень суду, що розглядається; застосовуючи встановлені законодавством обмежень ratione valoris доступу до судів вищої інстанції, Суд повинен у різній мірі враховувати деякі додаткові фактори, зокрема, передбачуваність обмеження та чи можна стверджувати, що ці обмеження пов'язані з "надмірним формалізмом"; саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду; узгоджена національна судова практика та послідовне застосування цієї практики, як правило, задовольняють критерій передбачуваності стосовно обмеження доступу до суду вищої інстанції; Суд наголошує на цінності та важливості дотримання формалізованих норм процесу, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення спору, оскільки завдяки цьому може, зокрема, забезпечуватися рівність сторін, запобігатися свавілля, забезпечуватися ефективне вирішення спору та розгляд справи судом упродовж розумного строку, а також забезпечуватися юридична визначеність та повага до суду (п. п. 83-88,96).

Як зазначив Європейський Суд з прав людини у рішенні у справі "Науменко проти України" (заява № 41984/98, п. 52), правова певність (визначеність) передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи; цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов'язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи; повноваження судів вищої ланки переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень; перегляд в порядку нагляду не може розглядатися як прихована апеляція, і сама можливість двох поглядів на один предмет не є підставою для повторного розгляду; відхилення від цього принципу можливе тільки, коли воно спричинене незалежними і непереборними обставинами.

Такий підхід повною мірою відповідає принципу субсидіарності (the principle of subsidiarity), який гарантує вирішення питання на тому рівні, який є достатнім з огляду на складність такого питання.

Скаржником наведено наступні підстави для касаційного оскарження та для прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі незначної складності №826/10279/18: справа стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, має виняткове значення та становить значний суспільний інтерес (підпункти "а " та "в" пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України). Вказане скаржник обґрунтовує нанесенням шкоди його законним правам та інтересам, помилковістю оцінки обставин справи та явною протиправністю поведінки відповідача.

Скаржник також заявляє про відсутність висновків щодо подібних спорів, а також про те, що суди першої та апеляційної інстанції в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 1 частини 4 статті 328 КАС України), викладеного у постановах Верховного Суду України від 24 квітня 2012 року у справі № 21-84а12, від 15 січня 2013 року у справі № 21-201а12, від 16 січня 2013 року у справі № 21-416а12, від 01 липня 2014 року у справі № 21-252а14, від 04 листопада 2014 року у справі № 21-467а14, від 10 березня 2015 року у справі № 21-70а15 та у постанові Верховного Суду від 20 грудня 2018 року у справі № 686/15836/16-а.

Однак, колегія суддів відхиляє посилання скаржника на підпункти "а " та "в" пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України, як на підстави для відкриття касаційного провадження, оскільки скаржник жодним чином не обґрунтував у чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин, а також не навів будь-яких обставин, які б підтверджували значне зацікавлення необмеженого кола осіб у результатах розгляду саме цієї справи.

Посилання скаржника на правовий висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 10 березня 2015 року у справі № 21-70а15, та подібні до нього висновки, висловлені у постановах Верховного Суду України від 24 квітня 2012 року у справі № 21-84а12, від 15 січня 2013 року у справі № 21-201а12, від 16 січня 2013 року у справі № 21-416а12, від 01 липня 2014 року у справі № 21-252а14, від 04 листопада 2014 року у справі № 21-467а14, суд не бере до уваги, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 522/2738/17 відступила від вказаного висновку, та зазначила, що аналіз положень ~law28~, ~law29~, постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 дає підстави вважати, що при обчисленні пенсії не враховується такий складовий елемент грошового забезпечення як одноразові додаткові види грошового забезпечення, зокрема щорічні, щоквартальні, разові додаткові види грошового забезпечення, крім щомісячних, або тих, що виплачуються раз на місяць. Вказане також спростовує твердження скаржника про відсутність висновків у подібних правовідносинах.

Крім того, суд також відхиляє посилання скаржника на висновки Верховного Суду, висловлені у постанові від 20 грудня 2018 року у справі № 686/15836/16-а, оскільки вказані висновки сформульовані Верховним Судом на підставі застосування норм матеріального права (зокрема, Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей" №900 від 23 грудня 2015 року, постанов Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції" №988 від 11 листопада 2015 року, "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 березня 2006 року №268" №947 від 18 листопада 2015 року), які, враховуючи правовий статус позивача та обставини справи, не можуть бути застосовані у справі № 826/10279/18, рішення у якій оскаржуються. Відтак, вказане унеможливлює врахування колегією суддів при вирішенні питання про відкриття касаційного провадження висновків Верховного Суду, висловлених у справі № 686/15836/16-а.

Так, характер спірних правовідносин, предмет і категорія спору, коло учасників спірних правовідносин, правозастосовча практика, що склалася з приводу спорів цієї категорії, непоодинока кількість справ з подібними позовними вимогами, відсутність ознак, які роблять цю касаційну скаргу відмінною від інших, дають підстави вважати, що судові рішення, які ухвалені у справі № 826/10279/18, як у справі незначної складності, не підлягають касаційному оскарженню.

На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення прийнято у справі незначної складності, а передбачені пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України виняткові обставини для перегляду Верховним Судом цієї справи в касаційному порядку скаржником не зазначені у касаційній скарзі та не підтверджені належними доказами, у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

Аналогічна правова позиція стосовно віднесення даної категорії справ до справ незначної складності викладена Верховним Судом в ухвалах від 16 листопада 2020 року у справі № 160/2646/20, від 02 грудня 2020 року у справі № 620/1551/20, від 22 лютого 2021 року у справі № 335/7856/17.

Керуючись статтями 121, 248, 328, 329, 333, 355, 359 КАС України, суд

УХВАЛИВ:

1. Задовольнити клопотання ОСОБА_1 та поновити строк на касаційне оскарження у справі № 826/10279/18.

2. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 січня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Київського міського військового комісаріату про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.

3. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.

4. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді Я. О. Берназюк

І. В. Желєзний

С. М. Чиркін