Зареєструвати місце проживання дитини можна без письмової згоди батька, якщо суд встановить, що це відповідає якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (Харківський апеляційний адміністративний суд від 03 листопада 2016р.)

Фабула судового акту: Чудове рішення суду апеляційної інстанції за правилами адміністративного судочинства, в якому суд для вирішення життєвої проблеми позивача застосовує міжнародну Конвенцію «Про права дитини» як вище джерело права над підзаконним нормативно-правовим актом і посилається на прецеденти ЄСПЛ.

Проблема в наступному. Відповідно до пункту 14 Правил реєстрації місць проживання - «у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).»

Як реєструвати дитину, коли батько дружини не дає письмової згоди і знаходиться, наприклад, в Росії, повністю невиконуючі батьківські обов’язки. Ця питання не хвилювало суд першої інстанції, який відмовив у позові посилаючись на підзаконний акт – Порядок реєстрації місць проживання, ні тим більше відповідача – районний відділ реєстрації місця проживання.

Проте ст. 3 Конвенції «Про захист прав дитини», яку застосував суд апеляційної інстанції, передбачає, що «у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Тому, позов матері було задоволено, скасовано рішення відділу реєстрації місця проживання про відмову у реєстрації дитини із матір’ю та зобов’язано відділ реєстрації місця проживання зареєструвати дитину разом із матір’ю без письмової згоди батька.

Суд апеляційної інстанції також підкреслив, що при ухваленні рішення суд повинен "не лише вирішити позовні вимоги у відповідності до принципів верховенства права та законності, а й обрати найбільш ефективний спосіб захисту порушеного права," що не було зроблено судом першої інстанції.

Справу вів адвокат Панасенко Павло Петрович

Аналізуйте судовий акт: Дозвіл суду на виїзд дитини за межі України без згоди батька не абсолютний, а отримується кожен раз із зазначенням країни та строку перебування дитини (ВССУ від 16 березня 2016р. у справі 6-33303ск15)

У випадку припинення права власності особи на житлове приміщення, припиняється і право користування (проживання) у цьому приміщенні членів його сім'ї ( Постанова ВСУ №6-158цс14)

Для зняття особи, в тому числі неповнолітньої, з реєстрації необхідно рішення суду із приписом «позбавити права користування житловим приміщенням» - приписи «визнати право власності, звільнити та передати квартиру» такого права не дають (ВСУ)

На підставі зібраного пакету документів за ухилення від обов’язків по вихованню дитини батько був позбавлений батьківських прав (Апеляційний суд Харківської області від 29 серпня 2016 р.)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 листопада 2016 р. Справа № 638/11177/16-а

Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Перцової Т.С.

Суддів: Дюкарєвої С.В. , Жигилія С.П.

за участю секретаря судового засідання Мороз Є.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дзержинського районного суду м. Харкова від 17.08.2016р. по справі № 638/11177/16-а

за позовом ОСОБА_1

до Відділу реєстрації місця проживання у Шевченківському районі м. Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради третя особа Служба у справах дітей Шевченківського району Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради

про скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА

06.07.2016 позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Відділу реєстрації місця проживання у Шевченківському районі м. Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради (далі по тексту - Відділ реєстрації місця проживання у Шевченківському районі м. Харкова, відповідач), за участю третьої особи - Служби у справах дітей Шевченківського району Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради (далі по тексту - Служба у справах дітей Шевченківського району, третя особа), в якому просила суд :

- скасувати рішення Відділу реєстрації місця проживання у Шевченківському районі м. Харкова управління ведення реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради від 29.06.2016 р. про відмову у реєстрації місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3;

- зобов'язати Відділ реєстрації місця проживання у Шевченківському районі м. Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради зареєструвати місце проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою : АДРЕСА_1.

Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 17.08.2016 року по справі № 638/11177/16-а адміністративний позов ОСОБА_1 до відділу реєстрації місця проживання у Шевченківському районі м. Харкова Управління ведення реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, третя особа - служба у справах дітей Шевченківського району Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, - задоволено частково.

Визнано, що інформація щодо місця проживання малолітніх ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 підлягає реєстрації відділом реєстрації місця проживання у Шевченківському районі м. Харкова Управління ведення реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради, за місцем проживання матері дітей ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, за адресою : АДРЕСА_1

В іншій частині в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Позивач, не погодившись із вказаною постановою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить суд апеляційної інстанції постанову Дзержинського районного суду м. Харкова від 17.08.2016 року по справі № 638/11177/16-а скасувати, прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що судом першої інстанції було безпідставно задоволено позовні вимоги, які ОСОБА_1 не були заявлені, а саме постановлено визнати, що інформація щодо місця проживання малолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_4 підлягає реєстрації відділом реєстрації місця проживання у Шевченківському районі м. Харкова Управління ведення реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради за місцем проживання матері дітей ОСОБА_1 за адресою : АДРЕСА_1. Стверджує, що обраний судом спосіб судового захисту не забезпечує повного відновлення прав, свобод та інтересів позивача та її малолітніх дітей, оскільки на даний час посадові особи Відділу реєстрації місця проживання у Шевченківському районі м. Харкова відмовляються здійснювати реєстрацію місця проживання ОСОБА_2, ОСОБА_3 у зв'язку з тим, що з рішення суду у них не виникає обов'язку вчинити вказані дії. Вважає, що в даному випадку у суду не було підстав вийти за межі позовних вимог, передбачених ч.2 ст.11 КАС України, натомість, таким рішенням суду порушуються права позивачки та її малолітніх дітей.

Пояснив, що 22.05.2016 року ОСОБА_5 в'їхала разом з малолітніми дітьми на територію України до свого постійного місця проживання : АДРЕСА_1, де з 16.11.2004 року зареєстроване її місце проживання, та є співвласником вказаного житлового приміщення. На даний час батько дітей позивачки ОСОБА_6 залишився проживати у Російській Федерації, долею дітей не цікавиться, тим самим усунувшись від виконання обов'язків, передбачених статтею 150 Сімейного кодексу України, що унеможливлює отримання позивачкою письмової згоди батька на реєстрацію дітей за місцем проживання матері. Спір між батьком та матір'ю дітей щодо визначення їх місця проживання відсутній. Відсутність реєстрації місця проживання малолітніх дітей позивачки суперечить їх інтересам та суттєво обмежує реалізацію їх прав і свобод. Враховуючи викладене,з посиланням на ст.ст.3, 10 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року, вважає, що відсутність письмової згоди батька дітей не повинна бути перешкодою для здійснення реєстрації місця їх проживання за адресою матері.

Відповідно до ч. 4 ст. 196 КАС України, неприбуття в судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час та місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.

Згідно з ч. 1 ст. 41 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 05.06.2008 перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6, від якого має двох малолітніх дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями паспорту позивача, свідоцтв про народження дітей відповідно НОМЕР_1, актовий запис про народження № 5837, вчинений Медвєдківським відділом РАГС Управління РАГС м. Москва 20.05.2015 року, та НОМЕР_2, актовий запис про народження № 4218, вчинений Медвєдківським відділом РАГС Управління РАГС м. Москва 15.08.2013 р. (а.с. 13, 15, 16).

22.05.2016 р. ОСОБА_1 в'їхала разом з малолітніми дітьми на територію України до місця свого постійного проживання : АДРЕСА_1, де з 16.11.2004 р. має реєстрацію та з 22.05.2016 р. по теперішній час мешкає разом з малолітніми дітьми та своїми батьками ОСОБА_7 та ОСОБА_8, які не заперечують проти подальшого мешкання онуків за вказаною адресою. Вищезазначене підтверджується наявними в матеріалах справи копіями паспорту позивача, закордонними паспортами дітей позивача, довідки з місця проживання про склад сім'ї та реєстрацію, надану дільницею № 10 КП «Жилкомсервіс», письмовими заявами батьків позивача (а.с. 13, 14, 17-18, 24, 28-30).

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 21.12.2006 р. реєстраційний № 6/68-1-06 житлове приміщення, яке розташоване за адресою : АДРЕСА_1, належить на праві спільної часткової власності позивачу ОСОБА_1 та її батькам ОСОБА_7, ОСОБА_8, по 1/3 частині кожному з співвласників (а.с. 25).

Як встановлено судом першої інстанції, 24.06.2016 р. позивач ОСОБА_1 звернулась до відділу реєстрації місця проживання у Шевченківському районі м. Харкова управління ведення реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради із заявами про реєстрацію місця проживання її малолітніх дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, за адресою свого місця проживання АДРЕСА_1.

29.06.2016 р. відділом реєстрації місця проживання у Шевченківському районі м. Харкова управління ведення реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради позивачці було відмовлено у реєстрації місця проживання малолітніх дітей, що підтверджується відповідними записами на зворотній стороні заяв позивача про реєстрацію місця проживання дітей (а.с. 20-23).

Не погодившись з вищевказаною відмовою відповідача, ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом про скасування рішень відповідача від 29.06.2016 р. про відмову у реєстрації місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3, зобов'язання відповідача зареєструвати місце проживання дітей за адресою : АДРЕСА_1.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з необхідності захисту прав і свобод малолітніх дітей позивача, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема щодо свободи пересування та вільний вибір місця проживання, права на освіту, охорону здоров'я та соціальний захист. При цьому, суд першої інстанції дійшов висновку, що права позивачки та її дітей можуть бути захищені шляхом визнання, що інформація щодо місця проживання малолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_2 підлягає реєстрації відділом реєстрації місця проживання у Шевченківському районі м. Харкова за місцем проживання матері дітей ОСОБА_1 за адресою : АДРЕСА_1.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем правомірно відмовлено у реєстрації місця проживання малолітніх дітей позивача з підстав, передбачених п.18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 р. № 207.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, вважає постанову Дзержинського районного суду м. Харкова від 17.08.2016 року по справі № 638/11177/16-а такою, що прийнята з помилковим застосуванням норм матеріального та процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, з наступних підстав.

Судом апеляційної інстанції з'ясовано, що спірні відносини склалися внаслідок відмови посадових осіб відділу реєстрації місця проживання у Шевченківському районі зареєструвати місце проживання малолітніх дітей позивачки ОСОБА_3 та ОСОБА_2 за адресою місця реєстрації позивачки - АДРЕСА_1.

При цьому, єдиною підставою для відмови відповідача у реєстрації місця проживання малолітніх дітей позивачки ОСОБА_1 за місцем проживання матері є відсутність письмової згоди батька дітей на виконання вказаних дій, обов'язковість надання якої відповідач обґрунтовує з посиланням п. 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 року № 207.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов'язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.

У разі якщо особа не може самостійно звернутися до органу реєстрації, реєстрація може бути здійснена за зверненням її законного представника або представника на підставі довіреності, посвідченої в установленому законом порядку (далі - представник).

Для реєстрації особа або її представник подає органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг): письмову заяву; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження; квитанцію про сплату адміністративного збору; документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).

Реєстрація місця проживання особи за заявою законного представника здійснюється за згодою інших законних представників.

Згідно з п 2.2. Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22.11.2012 р. №1077, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.12.2012 року за № 2109/22421 (далі по тексту - Порядок № 1077), для реєстрації місця проживання особа або її законний представник подає до територіального підрозділу ДМС, а після утворення центрів надання адміністративних послуг (далі - центр) - до відповідного центру, зокрема, документи, що підтверджують: право на проживання в житлі - ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди) або інші документи. У разі відсутності зазначених документів реєстрація здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім'ї на реєстрацію місця проживання.

Пунктом 2.3 Порядку № 1077 встановлено, що відомості про дітей віком до 14 років, місце проживання яких реєструється з батьками, вносяться до заяви одного з них. Особа, яка досягла 14-річного віку, подає заяву про реєстрацію місця проживання особисто.

При проживанні батьків за різними адресами для реєстрації місця проживання дитини, яка не досягла 14 років, разом з одним з батьків надається письмова згода другого з батьків та довідка територіального підрозділу або адресно-довідкового підрозділу територіального органу ДМС України за місцем його проживання про те, що дитина не зареєстрована разом з ним.

Відомості про реєстрацію дитини, яка не досягла 14 років, вносяться до картки реєстрації того з батьків, з ким реєструється місце проживання дитини, та до адресної картки.

До адресно-довідкового підрозділу територіального органу ДМС України надсилаються відомості про реєстрацію місця проживання того з батьків, з ким реєструється місце проживання дитини, у графу 14 цих відомостей вноситься інформація про дитину (прізвище, ім'я, по батькові, стать, дата і місце народження).

Пунктом 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 р. № 207 (далі по тексту - Правила № 207), також передбачено, що у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).

Орган реєстрації відмовляє в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання, якщо, зокрема, особа не подала необхідних документів або інформації.

Рішення про відмову в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання приймається в день звернення особи або її представника шляхом зазначення у заяві про реєстрацію / зняття з реєстрації місця проживання підстав відмови. Зазначена заява повертається особі або її представнику (п.11 Правил № 207).

Разом з тим, слід зазначити, що відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Крім того, згідно з ч.1 ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору (ч.6 ст.8 КАС України).

Як зазначено у статті 3 Конвенції "Про права дитини", схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20.11.1989 р. N 44/25, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р. N 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до ч.2 ст. 10 Конвенції про права дитини дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. З цією метою і відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 Держави-учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров'я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.

Згідно зі ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У відповідності до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У рішенні «Хабровські проти України» від 17.01.2016 року Суд зазначив, що важливою метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов'язки, властиві ефективному "дотриманню" права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому; та в обох контекстах держава користується певною свободою розсуду.

Крім того, Суд послідовно встановлював, що позитивний обов'язок держави за статтею 8 Конвенції включає в себе право батьків на доступ до засобів, що дають їм можливість возз'єднатися з їхніми дітьми, та обов'язок національних органів вживати таких засобів. Проте обов'язок національних органів вживати таких засобів не є абсолютним, оскільки возз'єднання одного з батьків із дітьми, які певний час проживали разом з іншим із батьків, може не відбутися відразу, а може вимагати підготовчих заходів. Будь-який обов'язок застосовувати примус у цій сфері повинен обмежуватися, оскільки повинні враховуватися інтереси та права і свободи усіх причетних, а конкретніше - слід чинити в найкращих інтересах дитини та з дотриманням її права за статтею 8 Конвенції.

У справах, пов'язаних з виконанням рішень у сфері сімейного права, Суд неодноразово встановлював, що вирішальним є те, чи вжили національні органи усіх необхідних для сприяння виконанню заходів, що можуть обґрунтовано вимагатися за особливих обставин кожної справи. Розглядаючи питання про те, чи становило невиконання рішення суду недотримання права заявника на повагу до сімейного життя, Суд повинен забезпечувати справедливий баланс між інтересами усіх причетних осіб та загальним інтересом забезпечення дотримання верховенства права.

Насамкінець Суд вважає, що позитивні обов'язки, які стаття 8 Конвенції накладає на Договірні держави щодо возз'єднання батьків з їхніми дітьми, повинні тлумачитися з урахуванням Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (див. вищенаведене рішення у справі "Ігнакколо-Зеніде проти Румунії", п. 95), а поняття "найкращі інтереси" дитини також є першочерговим міркуванням у контексті процедур, передбачених Гаазькою Конвенцією (див. рішення у справі "Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії" [ВП], заява N 41615/07, п. 76, ECHR 2010).

Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України "Про охорону дитинства" (Преамбула Закону).

Відповідно до статті 18 вказаного Закону Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції "Про права дитини", пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до ст. 2 протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.

Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно зі ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Як встановлено статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

У відповідності до ч.1 ст.29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (ч.4 ст.29 ЦК України).

Як визначено частиною 1 статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Крім того, приписами ст. 156 Житлового кодексу України передбачено право на вселення до батьків їх неповнолітніх дітей, без згоди інших співвласників житлового приміщення.

У рішенні від 16.05.2013 року по справі «Гарнага проти України» (заява № 20390/07) Суд зазначає, що сторони оспорюють те, чи ґрунтується обмеження права заявниці на законі чи на неправильному тлумаченні закону. На час подій чинними були різні положення (див. пункти 17, 20, 21 та 24 вище), що свідчить про те, що питання зміни по батькові не було визначено з достатньою чіткістю. Проте, навіть якщо існує суперечність стосовно правильного тлумачення закону, безперечним є те, що право особи на збереження свого імені, як і право на його зміну, визнається законодавством України. За ситуації майже повної свободи зміни імені або прізвища особи обмеження, накладені на зміну по батькові, не видаються належним чином та достатньою мірою мотивованими національним законодавством. Крім того, державними органами не було надано жодного обґрунтування позбавлення заявниці її права приймати рішення з цього важливого аспекту її приватного та сімейного життя, і таке обґрунтування не було встановлено жодним іншим способом. Оскільки державні органи не забезпечили балансу відповідних інтересів, про які йдеться (див. пункт 38 вище), вони не виконали своє позитивне зобов'язання щодо забезпечення права заявниці на повагу до її приватного життя. Відповідно Суд вважає, що у цій справі було порушення статті 8 Конвенції.

Враховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що при вирішенні питання про застосування підзаконного нормативного акту, який підлягає застосуванню у спірних відносинах, необхідно зважати також на забезпечення справедливого балансу між обмеженнями, встановленими цим законодавством, та необхідністю дотримання прав, свобод та інтересів особи.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що 22.05.2016 р. позивач ОСОБА_1 у визначеному законодавством порядку в'їхала разом з малолітніми дітьми на територію України до місця свого постійного проживання : АДРЕСА_1, де зареєстроване її місце проживання з 16.11.2004 р. Позивачка є співвласником частини вказаного житлового приміщення.

Як вбачається з матеріалів справи, на теперішній час батько малолітніх дітей позивачки залишився проживати в Російській Федерації, долею дітей не цікавиться, тим самим усунувшись від виконання обов'язків, передбачених ст. 150 Сімейного кодексу України, що уможливлює отримання позивачем письмової згоди батька на реєстрацію дітей за місцем проживання матері.

Будь - яких обставин, які б свідчили про наявність спору між батьком та матір'ю дітей, щодо визначення їх місця проживання, судом апеляційної інстанції не встановлено.

Колегія суддів відмічає, що діти позивачки, як і вона сама, безперешкодно залишили територію Російської Федерації, що свідчить про відсутність ініційованої батьком заборони суду або іншого уповноваженого державного органу Російської Федерації на виїзд дітей разом з матір'ю. Доказів зворотнього відповідачем не надано.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відсутність реєстрації місця проживання малолітніх дітей позивача ОСОБА_1 за місцем фактичного проживання суперечить їх інтересам та суттєво обмежує реалізацію їх прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, права на освіту, охорону здоров'я та соціальний захист.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач по справі, відмовляючи у здійсненні реєстрації місця проживання малолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за місцем проживання матері, хоча й діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений пунктами 11, 18 Правил № 207, однак, без урахування інтересів дітей, як це визначено вимогами Конвенції про права дітей та Закону України «Про охорону дитинства».

Крім того, колегія суддів відмічає, що рішення про відмову у реєстрації місця проживання дітей за місцем проживання їх матері відповідачем прийнято не в день звернення позивачки (24.06.2016 року), як цього вимагає пункт 11 Правил № 207, а через п'ять днів (29.06.2016 року).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що вищезазначене рішення відповідача у спірних відносинах не може бути визнані правомірним, оскільки прийняте без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з використанням повноважень не з тією метою, з якою вони надані.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Згідно з ч.2 ст.162 КАС України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про:

1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення;

2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії;

3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій;

4) стягнення з відповідача коштів;

5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян;

6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян;

7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України;

8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У п.29 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Гарнага проти України» зазначено, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 6 вересня 2005 року у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (<…>) [ВП], заява № 30210/96, п. 158, ECHR 2000-ХІ).

Таким чином, суд, приймаючи постанову про задоволення позовних вимог, повинен не лише вирішити позовні вимоги у відповідності до принципів верховенства права та законності, а й обрати найбільш ефективний спосіб захисту порушеного права.

Відповідно до ч. 2 ст.11 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції, визнавши, що інформація щодо місця проживання малолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_2 підлягає реєстрації відділом реєстрації місця проживання Шевченківського району м. Харкова за місцем проживання матері дітей ОСОБА_1 за адресою : АДРЕСА_1, прийняв рішення, яке на створює жодних обов'язків для відповідача по справі, а отже, не гарантує відновлення прав позивачки та її дітей.

Враховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови про часткове задоволення позовних вимог обрано неналежний спосіб захисту порушеного права.

При цьому, суд першої інстанції необґрунтовано вийшов за межі позовних вимог, не звернувши увагу на те, що це не є необхідним для повного захисту прав, свобод та інтересів позивача, про захист яких він просить.

Крім того, колегія суддів відмічає, що даний позов є адміністративним, а не цивільним, і Кодексом адміністративного судочинства України не передбачено задоволення позовних вимог шляхом визнання певних фактів. Між тим, судом першої інстанції прийнято постанову, формулювання резолютивної частини якої не відповідає вимогам ст.162 КАС України.

Колегія суддів вказує, що належним і достатнім способом захисту прав позивачки та її дітей у спірних відносинах є скасування рішень відділу реєстрації місця проживання у Шевченківському районі м. Харкова про відмову у реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3, та зобов'язання відповідача зареєструвати місце проживання дітей позивачки за адресою : АДРЕСА_1.

Саме такий спосіб судового захисту і було обрано позивачкою у позовній заяві, отже, позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.

У відповідності до п. 4 ч.1 ст.202 КАС України порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, є підставами для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення.

Згідно ч.2 ст.205 КАС України суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги може прийняти нову постанову, якою суд апеляційної інстанції задовольняє або не задовольняє позовні вимоги.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що постанова Дзержинського районного суду м. Харкова від 17.08.2016 року по справі № 638/11177/16-а підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про задоволення позову ОСОБА_1

Керуючись ст. ст. 41, 160, 167, 195, 196, п. 3 ст. 198, ст.ст. 202, 205, 207, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Дзержинського районного суду м. Харкова від 17.08.2016р. по справі № 638/11177/16-а скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до Відділу реєстрації місця проживання у Шевченкіському районі м. Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради, третя особа - Служба у справах дітей Шевченківського району Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради про скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.

Скасувати рішення Відділу реєстрації місця проживання у Шевченкіському районі м. Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради від 29.06.2016 року про відмову у реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та про відмову у реєстрації місця проживання ОСОБА_3.

Зобов'язати Відділ реєстрації місця проживання у Шевченкіському районі м. Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради зареєструвати місця проживання ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, за адресою : АДРЕСА_1.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання постанови у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя Перцова Т.С.Судді Дюкарєва С.В. Жигилій С.П. Повний текст постанови виготовлений та підписаний 08.11.2016 р.