Справа «Гранков проти України» (Заява № 16800/16) | від 11.02.2021:

Справа «Гранков проти України»
(Заява № 16800/16)

СТРАСБУРГ
11 лютого 2021 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Гранков проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,
Ганна Юдківська (<...>),
Маттіас Гуйомар (<...>), судді,
та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 16800/16), яку 15 березня 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Олександрович Гранков (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 21 січня 2021 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1. Заявник тримався під вартою у зв’язку з кримінальними обвинуваченнями на частині Донбасу, яка перебуває під контролем Уряду України, тоді як матеріали його кримінальної справи залишилися у тій частині, яку Уряд більше не контролює. Зрештою заявника звільнили, оскільки суди не змогли продовжити розгляд справи за відсутності матеріалів справи. Заявник стверджував, що тримання його під вартою за обставин, коли суди не могли розглядати його кримінальну справу, суперечило вимогам пунктів 1-4 статті 5 Конвенції. Він також стверджував, що не мав забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з цим.

ФАКТИ

2. Заявник народився у 1971 році і проживає у м. Костянтинівці. Йому була надана правова допомога, і його представляла пані Н.Г. Охотнікова - юрист, яка практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У травні 2012 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за фактом скоєння грабежу та замаху на зґвалтування неповнолітньої 12 травня 2012 року у м. Горлівці.

6. 25 травня 2012 року заявника затримали.

7. 01 червня 2012 року Центрально-Міський районний суд міста Горлівки обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Суд взяв до уваги аргументи слідчого та зазначив, що заявник мав чотири судимості, не працював та не мав стійких соціальних зв’язків, і тому у випадку звільнення з-під варти міг продовжити свою злочинну діяльність та переховуватися.

8. 17 грудня 2013 року Центрально-Міський районний суд міста Горлівки визнав заявника винним у вчиненні крадіжки і замаху на зґвалтування при обтяжуючих обставинах та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк сім років і шість місяців. Строк відбуття ним покарання мав обчислюватися з 25 травня 2012 року, і він мав залишатися під вартою до розгляду його апеляційної скарги.

9. 14 травня 2014 року Апеляційний суд Донецької області скасував вирок і направив справу на новий розгляд тим самим судом першої інстанції, а також продовжив строк тримання заявника під вартою, не вказавши підстав для тримання під вартою або строку такого тримання. Суд постановив, що змінене обвинувачення з грабежу на крадіжку не було належним чином пред’явлене заявнику, а розгляд обвинувачень та оцінка доказів у зв’язку з цим були незрозумілими.

10. У результаті подій весною та влітку 2014 року, описаних в рішеннях у справах «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункти 9-12, від 25 липня 2017 року, та «Цезар та інші проти України» (Tsezar and Others v. Ukraine), заява № 73590/14 та 6 інших заяв, пункти 6-12, від 13 лютого 2018 року, Уряд втратив контроль над м. Горлівкою. На момент цих подій заявник тримався в Артемівській - 1 установі виконання покарань, розташованій у частині Донецької області, яка залишається під контролем Уряду України. Він перебував у цій установі до звільнення (див. пункт 18).

- 1 Місто Артемівськ було згодом перейменоване у Бахмут.

11. У вересні 2014 року згідно із Законом України № 1632-VII (див. пункт 32) справи, підсудні Центрально-Міському районному суду міста Горлівки, були передані Слов’янському міськрайонному суду (далі - новий суд першої інстанції). Однак матеріали справи до нового суду першої інстанції надіслані не були. Матеріали кримінальної справи заявника залишилися у приміщенні первинного суду першої інстанції у м. Горлівці.

12. 20 квітня 2015 року заявник звернувся до Артемівського міськрайонного суду з клопотанням про звільнення.

13. 06 липня 2015 року новий суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяви прокурора про здійснення судового провадження у кримінальній справі у зв’язку з тим, що не міг зробити це за відсутності матеріалів справи та, зокрема, обвинувального акта. 31 липня 2015 року Державна судова адміністрація України (орган, відповідальний за адміністративні та організаційні аспекти роботи судів) повідомила новий суд першої інстанції про неможливість безпечно передати матеріали з Центрально-Міського районного суду міста Горлівки.

14. 22 липня 2015 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернулась із листом до Артемівського міськрайонного суду, запитавши, чому клопотання заявника про звільнення не було розглянуте.

15. 30 липня 2015 року заявник звернувся до нового суду першої інстанції з клопотанням про звільнення.

16. 04 серпня 2015 року Артемівський міськрайонний суд повідомив заявника та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про те, що 08 липня 2015 року він звернувся до Державної судової адміністрації України з проханням надати інформацію про можливість передачі матеріалів справи з території, що не контролювалася Урядом.

17. 07 серпня 2015 року новий суд першої інстанції відмовився прийняти до свого провадження клопотання заявника про звільнення у зв’язку з відсутністю у нього матеріалів справи.

18. 16 вересня 2015 року Артемівський міськрайонний суд провів habeas corpus засідання у присутності заявника (див. відповідне положення 26).

19. У певний момент після цього новий суд першої інстанції призначив судовий розгляд справи заявника на 02 лютого 2016 року. Незрозуміло, на яких матеріалах справи ґрунтувалась його постанова. Не виключено, що певні матеріали справи були або передані з території, яка не контролювалася Урядом, або іншим чином відновлені та передані новому суду першої інстанції, або що суд першої інстанції вирішив продовжити розгляд на підставі уже наявних у нього в обмеженій кількості матеріалів справи.

20. 02 лютого 2016 року новий суд першої інстанції зазначив, що заявник не з’явився у судове засідання за викликом, а його місцезнаходження було невідомим. Тому суд оголосив його у розшук та постановив взяти під варту. 26 липня 2016 року заявника затримали.

21. 05 жовтня 2016 року новий суд першої інстанції визнав заявника винним за тим самим обвинуваченням та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк сім років. Однак, обчисливши один день, проведений у слідчому ізоляторі, як два дні позбавлення волі після засудження згідно з чинними на той момент положеннями Кримінального процесуального кодексу України (див. згадане рішення у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), пункт 46), строк покарання заявника вважався відбутим, і його звільнили. До цього у період з 25 травня 2012 року по 16 вересня 2015 року та з 26 липня 2016 року по 05 жовтня 2016 року він тримався під вартою у СІЗО.

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА

І. КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2012 РОКУ

22. 19 листопада 2012 року набрав чинності Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі - Кодекс 1960 року).

23. Відповідні положення «Молодорич проти України» (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, пункти 56-58, від 28 жовтня 2010 року.

24. Відповідно до Кодексу 1960 року, мали продовжувати свою дію до моменту їх зміни, скасування чи припинення відповідно до положень Кодексу 1960 року.

25. Частиною п’ятою передбачається застосування кримінального процесуального законодавства з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

26. Стаття 12 Кодексу 2012 року передбачає, що затримання і тримання під вартою можуть ґрунтуватися лише на підставах, передбачених цим Кодексом, та обиратися лише відповідно до порядку, визначеного цим Кодексом; стаття також передбачає, що кожен, хто тримається під вартою понад строки, передбачені Кодексом, має бути негайно звільнений.

27. Стаття 131 Кодексу 2012 року передбачає, що заходи забезпечення кримінального провадження, такі як тримання під вартою під час досудового слідства, застосовуються з метою досягнення дієвості провадження.

28. Частина перша статті 194 Кодексу 2012 року передбачає, що під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу суд повинен розглянути, чи довів прокурор: (i) наявність обґрунтованої підозри щодо обвинуваченого; (іі) наявність ризику переховування обвинуваченого, перешкоджання розслідуванню, повторного вчинення злочину тощо; та (iii) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання цьому ризику.

29. Стаття 206 Кодексу 2012 року передбачає процедуру habeas corpus, згідно з якою суд, в межах територіальної юрисдикції якого тримається особа, повинен постановити ухвалу, якою має зобов’язати орган державної влади, під вартою якого тримається особа, негайно доставити будь-яку особу, стосовно якої існує інформація, що свідчить про тримання цієї особи під вартою за відсутності достатніх юридичних підстав. Суддя зобов’язаний звільнити таку особу, якщо встановить, що юридичні підстави для тримання під вартою відсутні, хибні чи недостатні.

II. ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2003 РОКУ

30. Стаття 1176 Кодексу покладає на державу зобов’язання відшкодувати особі у повному обсязі шкоду, завдану їй внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу (у тому числі тримання під вартою), незалежно від вини відповідних посадових і службових осіб або органу державної влади. У ній також вказується, що право на відшкодування «виникає у випадках, передбачених законом».

III. ЗАКОН УКРАЇНИ № 1632-VII «ПРО ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ ТА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ЗВ’ЯЗКУ З ПРОВЕДЕННЯМ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ»

31. Закон був ухвалений 12 серпня 2014 року та набрав чинності 20 серпня 2014 року. На момент подій воєнні дії, які проводилися урядовими силами України у Донецькій та Луганській областях, визначалися як «антитерористична операція».

32. На момент подій частина перша статті 1 Закону уповноважила Голову Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ визначити суди для розгляду кримінальних справ, підсудних зазвичай розташованим в районі проведення антитерористичної операції судам, які на той момент не могли здійснювати правосуддя.

33. Частина третя статті 1 передбачає, що справи, розгляд яких не закінчено і які перебувають у провадженні судів, що не могли здійснювати правосуддя, мали бути передані судам відповідно до встановленої згідно із Законом підсудності. У разі неможливості передачі матеріалів справи провадження має здійснюватися за документами і матеріалами, поданими сторонами, «за умови, що такі документи і матеріали є достатніми для ухвалення відповідного судового рішення».

IV. ЗАКОН УКРАЇНИ 1994 РОКУ «ПРО ПОРЯДОК ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ГРОМАДЯНИНОВІ НЕЗАКОННИМИ ДІЯМИ ОРГАНІВ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ОРГАНІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ, ПРОКУРАТУРИ І СУДУ» (ДАЛІ - ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ»)

34. Відповідно до Стаття 2 передбачає випадки, коли виникає право на відшкодування шкоди, серед них у випадку, коли в судовому рішенні встановлюється факт незаконного тримання під вартою.

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

35. Заявник скаржився на те, що тримання його під вартою у період з 14 травня 2014 року по 16 вересня 2015 року суперечило вимогам 3 статті 5 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.».

А. Прийнятність

36. Суд зазначає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

(а) Заявник

37. Заявник критикував Уряд у зв’язку з невстановленням точного моменту втрати ним контролю над територією, де зберігалися матеріали його справи. Захоплення збройними угрупованнями території на Донбасі не було несподіваним або одночасним, і органи державної влади могли це передбачити. Їм слід було заздалегідь вжити заходів для збереження матеріалів справи або зробити електронні копії. Однак вони нічого не зробили. Також не вживалося жодних заходів ні на місцевому, ні на центральному державному рівні: ніхто у судах не взяв на себе відповідальність за перевезення матеріалів справ, поки ще був час. Законодавство про зміну підсудності справ, на розгляд яких негативно вплинули події, було ухвалене із значною затримкою - у серпні 2014 року (див. пункт 31). Верховна Рада України не ухвалювала жодних законів, які б вирішували проблему заблокованих у 2014 році матеріалів справ.

38. Коли матеріали справи стали недоступні національним органам влади, не існувало жодної обґрунтованої підозри щодо обвинуваченого, оскільки за відсутності матеріалів справи у них не було доказів для підтвердження його вини. Оскільки існування обґрунтованої підозри було обов’язковою умовою тримання під вартою згідно з національним законодавством (див., наприклад, пункт 28), за відсутності такої підозри тримання заявника під вартою не було «законним».

39. Відсутність належного процесу у національному законодавстві створила ситуацію юридичної невизначеності, за якої тримання заявника під вартою не було «пов’язаним з якими-небудь процесуальними вимогами». Жодного обмеження строку тримання його під вартою встановлено не було, і більше півтора року він перебував у стані невизначеності щодо підстав свого тримання під вартою. Якби національний суд не звільнив його, він би залишався у такому стані невизначеності необмежений час.

40. Протягом одного року та шести місяців держава-відповідач не вживала належних заходів для зупинення порушення прав заявника. Слов’янський міськрайонний суд не ухвалював офіційних рішень за його клопотаннями про звільнення. Це створило правовий вакуум, який, на думку заявника, становив відверту відмову Слов’янського міськрайонного суду в справедливому судочинстві.

(b) Уряд

41. Уряд стверджував, що постанова про тримання заявника під вартою ґрунтувалася на тому, що: йому було пред’явлено обвинувачення у вчиненні тяжких злочинів, які каралися позбавленням волі на строк більше п’яти років; він мав судимість; і не працював або не мав стійких соціальних зв’язків, що вказувало на ризик його переховування, скоєння ним нового злочину або перешкоджання розслідуванню (див. статтю 5 Конвенції та звільнив його, незважаючи на відсутність конкретних національних норм щодо цього питання.

2. Оцінка Суду

42. Суд зазначає, що у період з 14 травня 2014 року по 16 вересня 2015 року (див. «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 73-76 та 98, від 10 лютого 2011 року). Суд не вбачає жодних підстав відходити у цій справі від свого висновку. Отже, немає причин розглядати окремо решту аргументів заявника щодо цього.

Отже, Суд встановлює, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

43. З огляду на зазначений висновок Суд вважає, що за обставин цієї справи скарга заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції не порушує жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду (див., наприклад, рішення у справі «Чупріков проти Росії» (Chuprikov v. Russia),заява № 17504/07, пункт 67, від 12 червня 2014 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

44. Заявник скаржився на відсутність у нього доступу до процедури, за допомогою якої можна було б переглянути законність тримання його під вартою, - процедури, зазначеної у пункті 4 статті 5 Конвенції, який передбачає:

«4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.».

А. Прийнятність

45. Суд зазначає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

46. У своїх доводах заявник зазначив, що «відсутність судових рішень про продовження строку тримання під вартою автоматично не призводить до визнання законності такого тримання під вартою». Він наполягав, що «неодноразово звертався до [компетентних судів]». Посилаючись на рішення у справі «Сташаїтіс проти Литви» (<...>), заява № 47679/99, пункт 67, від 21 березня 2002 року), заявник стверджував, що ненаведення будь-яких підстав судовими органами у своїх рішеннях про продовження строку тримання під вартою протягом тривалого періоду часу не могло бути сумісним з принципом захисту від свавілля, передбаченим пунктом 1 статті 5 Конвенції.

47. Уряд стверджував, що заявнику регулярно надавалися відповіді на його клопотання про звільнення.

2. Оцінка Суду

48. Суд зазначає, що в рішенні у справі «Молодорич проти України» (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, пункт 108, від 28 жовтня 2010 року, він встановив, що старий пункт 18), згідно з Кодексом 2012 року він мав у своєму розпорядженні процедуру для перевірки законності тримання заявника під вартою.

49. Єдине запитання, яке має розглянути Суд, полягає в тому, чи була ця процедура швидкою.

50. Клопотання заявника про звільнення було подане 20 квітня 2015 року, але національний суд ухвалив постанову щодо нього лише 16 вересня 2015 року (див. пункт 18), майже через п’ять місяців.

51. У контексті тримання під вартою, яке підпадає під дію пункту 4 статті 5 Конвенції, коли національним судам знадобилося набагато менше часу для розгляду клопотань про звільнення, ніж Суду у цій справі (див., наприклад, рішення у справах «Кадем проти Мальти» (Kadem v. Malta), заява № 55263/00, пункти 44 і 45, від 09 січня 2003 року, в якому Суд вважав надмірним строк у сімнадцять днів, і «Сізарєв проти України» (Sizarev v. Ukraine), заява № 17116/04, пункти 165-167, від 17 січня 2013 року, в якому питання виникло у зв’язку з періодом в один місяць та п’ять днів).

52. Суд усвідомлює конкретний контекст, в якому було подане та розглянуте клопотання про звільнення. Він постановив, що винятковий контекст може іноді виправдати тривалість, яка інакше не відповідала б вимогам швидкості, передбаченим пунктом 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Мехмет Хасан Альтан проти Туреччини» (Mehmet Hasan Altan v. Turkey), заява № 13237/17, пункти 164-167, від 20 березня 2018 року).

53. Отже, Суд готовий визнати, що перед ухваленням рішення щодо клопотання заявника про звільнення національним судам потрібен був певний час для звернення із запитами стосовно можливого перевезення матеріалів справи з території, яка більше не контролюється Урядом, і оцінки того, чи могла ситуація скластися так, щоб сприяти цьому процесу. Однак відсутні пояснення, чому суд почав звертатися з такими запитами лише з 08 липня 2015 року, тобто більше ніж через два місяці після подання клопотання про звільнення (див. пункт 16).

54. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що тривалість провадження у справі щодо перевірки законності тримання заявника під вартою не була сумісною з вимогою «швидкості», а тому було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 5 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

55. Заявник скаржився на відсутність у нього забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з порушенням його прав, передбачених пункт 5 статті 5 Конвенції, який передбачає:

«5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.».

А. Прийнятність

56. Суд зазначає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

57. Заявник стверджував, що національний суд, звільнивши його з-під варти 16 вересня 2015 року, встановив відсутність підстав для подальшого тримання його під вартою. Однак він не встановив, що тримання його під вартою у період з 14 квітня 2014 року по 16 вересня 2015 року було незаконним. Оскільки не було жодного судового висновку щодо незаконності тримання його під вартою, він не міг звернутися за відшкодуванням шкоди відповідно до пункт 34).

58. Уряд стверджував, що національний суд звільнив заявника, щойно була встановлена недоступність матеріалів справи. Якби національні суди встановили незаконність тримання заявника під вартою, він міг би вимагати відшкодування шкоди відповідно до 34).

2. Оцінка Суду

59. Суд розглядав це питання у багатьох інших справах проти України. Він встановив, що право на відшкодування шкоди відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції вважається незабезпеченим національною правовою системою, якщо Суд встановлює порушення будь-якого з попередніх пунктів цієї статті, та якщо немає рішення національного суду, яким би було встановлено незаконність тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справах «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, пункти 89-90, від 17 жовтня 2013 року, та «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункт 201, від 04 липня 2019 року). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.

60. Отже, було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

61. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

А. Шкода

62. Заявник вимагав 50000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

63. Уряд заперечив проти цієї вимоги, вважаючи, що вона була надмірною і не існувало причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваним порушенням та сумою відшкодування, яка вимагалася.

64. Беручи до уваги те, що дострокове звільнення заявника (див. пункту 1 статті 5 Конвенції, визнаним Судом у цій справі, Суд вважає за належне присудити заявнику 2000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

В. Пеня

65. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє , що скарга заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції не порушує жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду.

4. Постановляє , що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

5. Постановляє , що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

6. Постановляє , що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 2000 (дві тисячі) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 лютого 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.