Реальний шлях до НАТО, або Чому розмови про референдум – пусте базікання

В українських ЗМІ непопулярна реалістична оцінка перспектив української євроатлантичної інтеграції

У Північноатлантичному альянсі визнають прагнення України стати членом НАТО. «Ми працюємо з Україною з тим, щоб допомогти просуватися шляхом трансатлантичної інтеграції», – про це Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив під час прес-конференції напередодні зустрічей міністрів закордонних справ країн НАТО у Вашингтоні. «Ми віримо, що основна увага має бути зосереджена на реформуванні і продовженні модернізації та зміцненні сектору безпеки і оборони, включаючи боротьбу з корупцією», - зазначив генсек НАТО.

Та чи є подолання корупції та реформа оборонно-безпекового сектору достатніми умовами для початку процедури офіційного вступу до НАТО? Не зовсім.

Згадайте новину: Верховна Рада закріпила в Конституції курс на ЄС і НАТО

Додаткові умови
Розширення НАТО відбувається на основі Статті 10 засновницького документа Альянсу – Північноатлантичного (Вашингтонського) договору: «Сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати у життя принципи цього Договору і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні…»

Будь-яке рішення запросити країну приєднатися до НАТО приймається керівним органом Альянсу, Північноатлантичною радою, на основі консенсусу серед усіх членів організації.

З моменту створення НАТО відбулося сім раундів розширення і кількість членів Альянсу зросла з 12-ти країн засновників (1949 р.) до 29-ти (2017 р.).

Перші три раунди розширення – приєднання Греції та Туреччини (1952), Західної Німеччини (1955), Іспанії (1982) відбулися під час Холодної війни, коли основною мотивацією прийняття нових членів були стратегічні міркування. Інакше кажучи, до лав Альянсу приймали хоча б частково європейські та більш-менш прозахідні держави, які були здатні посилити Північноатлантичний блок під час його протистояння із СРСР та його союзниками, що об’єдналися в 1955 році в «червоне НАТО» - Варшавський договір.

Згодом у Альянсу з’явилися інші вимоги.

Після руйнації соціалістичного табору в 1991 р. розпочався рух екс-комуністичних країн Центральної та Східної Європи до НАТО. Зрозуміло, що попередня мотивація прийому до блоку нових учасників вже не могла бути застосована – ворог №1 просто зник. На початку 1990-х лунали заклики до корінної перебудови Альянсу аж до його розпуску як військового блоку. Але почалася війна в Югославії і виявилося, що ніхто, окрім НАТО, не може ефективно виконувати роль миротворця під час складних військових конфліктів.

На тлі подій на Балканах Альянс у 1995 р. провів спеціальне дослідження, на основі якого виробив критерії, яким мали відповідати нові члени НАТО. Висновки були такими:

Країни, які прагнуть вступити до Альянсу, повинні поважати цінності, закріплені у Північноатлантичному договорі, а також відповідати певним політичним, економічним і військовим критеріям:

ефективний демократичний політичний устрій із ринковою економікою;
забезпечення прав національних меншин;
зобов’язання розв’язувати конфлікти мирним шляхом;
здатність і готовність забезпечувати військовий внесок у рамках операцій під проводом Альянсу;
відданість принципам демократичних цивільно-військових відносин і установ.
Нові союзники
Правила прийому нових членів почали застосовуватися на практиці, і 12 березня 1999 р. до НАТО вступили перші колишні держави соціалістичного табору - Чехія, Угорщина і Польща. Через місяць, на Вашингтонському саміті в квітні 1999 р., було затверджено План дій щодо членства (ПДЧ). ПДЧ було створено із врахуванням досвіду вступу до НАТО перших екс-учасників соціалістичного табору. Програма включала в себе надання консультацій, допомоги та практичної підтримки, що мали надаватися із врахуванням індивідуальних потреб держав, які задекларували прагнення вступу до Альянсу.

Отримання та виконання ПДЧ стало новою вимогою для майбутніх учасників блоку. В подальшому усі країни, які вступали до Альянсу, проходили через виконання Плану дій щодо членства.

У 2004 році відбувся п'ятий раунд розширення, який став найбільшим в історії Альянсу. Під час цього етапу розширення до НАТО вступило сім країн - стільки ж, скільки й під час попередніх чотирьох: Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія. У 2009 році, під час шостого раунду, до НАТО приєдналися Албанія і Хорватія. 29-м членом Альянсу 5 червня 2017 року, під час останнього, сьомого раунду розширення, стала Чорногорія.

Македонський шлях
Наступний, восьмий раунд, очікується в цьому році - в грудні 2019 р. в Лондоні на саміті глав держав та урядів країн НАТО планується завершити процес вступу Північної Македонії до Альянсу. Наразі рекордними темпами триває процес ратифікації Протоколу щодо приєднання республіки кожним з членів Альянсу.

З усіх країн-учасників НАТО шлях колишньої югославської республіки Македонії до Альянсу був найбільш складним. Ще у 1999 р. на Вашингтонському саміті країна офіційно стала кандидатом на членство в НАТО і розпочала виконання Плану дій щодо членства. Але запрошення на вступ на Бухарестському саміті 2008 р. Македонія не отримала - його заблокувала Греція.

Греція вважала, що конституційна назва сусідньої країни - Македонія - є територіальним посяганням на однойменну грецьку область та намаганням вкрасти грецьку культурно-історичну спадщину. Країни НАТО домовилися, що колишня югославська республіка отримає запрошення після розв'язання спору із Грецією.

Лише через десять років, 17 червня 2018 р., Македонія і Греція підписали угоду про зміну назви - Республіка Македонія стала Республіка Північна Македонія після чого процес євроатлантичної інтеграції країни нарешті посунувся з мертвої точки.

З огляду на македонський досвід вступу до Альянсу можемо сформулювати ще одне правило: приєднуватися до блоку може тільки держава, яка не має невирішеного конфлікту із дійсним членом НАТО.

Згадайте новину: Как Конституционный суд лишил Порошенко референдума о НАТО

Необхідний ПДЧ
Отже, повертаючись до питання з початку статті, можна констатувати: реформи та подолання корупції – необхідні кроки на шляху до НАТО. Але не можливо обійтися без офіційного отримання та виконання Плану дій щодо членства (ПДЧ).

На жаль, тут Україні похвалитися нічим: 4 квітня 2008 р. на саміті НАТО у Бухаресті, через небажання Німеччини та Франції псувати стосунки з Росією, рішення щодо приєднання України до Плану дій щодо членства було відкладено на грудень. У серпні сталася російсько-грузинська війна і 2-3 грудня 2008 р. на саміті НАТО в Брюсселі надання Україні ПДЧ знов було відкладене – але вже на невизначений термін.

Деякі міжнародні аналітики в Україні дотримуються думки, що існує реальна можливість інтегруватися до НАТО без ПДЧ. Але, здається, вони помиляються. Ось цитата з інтерв’ю українському онлайн-виданню директора Центру інформації та документації Альянсу в Україні Барбора Маронкова від 29 березня 2019 р.: «План дій щодо членства є невід'ємною частиною процесу. Перш ніж країна може приєднатися до НАТО, Альянс має ухвалити консенсусне рішення щодо ПДЧ».

З консенсусом в НАТО стосовно повноцінного українського членства точно є проблеми. Не факт, що Берлін та Париж налаштовані сьогодні по-іншому, ніж в 2008 році і не факт, що таке саме небажання «не псувати стосунки із Росією» в умовах відкритої російсько-української війни відчувають тільки ці дві країни.

Окрім того, тепер до геополітичних побоювань окремих членів Альянсу додався конфлікт України з одним з членів НАТО – Угорщиною. Як відомо, після прийняття Верховною Радою 5 вересня 2017 р. Закону «Про освіту», Будапешт почав блокувати засідання Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів. У цих умовах говорити про можливе досягнення консенсусу стосовно надання Україні ПДЧ буде занадто оптимістично.

Вигадані та реальні перепони
Реалістична оцінка просування України шляхом євроатлантичної інтеграції не є популярною в медіапросторі. Чомусь більш охоче говорять про внесені зміни до Конституції та про можливий референдум як важливі етапи на шляху до Альянсу.

Втім, конституційно закріплений стратегічний курс України на вступ до НАТО хоч і є важливим з точки зору орієнтирів для влади, але не є частиною стандартної процедури приєднання до Альянсу.

Що стосується референдуму, то НАТО взагалі-то не вимагає від країн, які хочуть стати членом організації, його проведення - достатньо опитування громадської думки, за результатами якого прихильників членства має бути відносна більшість.

Якщо українська влада все ж таки вирішить йти шляхом проведення плебісциту стосовно вступу до Північноатлантичного альянсу, то результат має бути позитивним: 44,2% жителів України готові проголосувати «за», 30,3% - «проти». Це – дані Всеукраїнського опитування КМІС, що було проведено 14-22 березня 2019 р.

Так що суспільна думка в сьогоднішній Україні вступити країні до НАТО аж ніяк не заважає. Долати треба інші перепони:

недореформований безпеково-оборонний сектор,
корупцію,
«освітній» конфлікт із Угорщиною,
небажання деяких членів НАТО дратувати Росію.
Якщо перших три пункти – реалістична дорожня карта євроатлантичної інтеграції України, то останній виглядає як нездоланний бар’єр, який є викликом для самого НАТО.

Автор: Наталя Іщенко, заступник директора Інститут світової політики, для «Главкома»