Постанова ВСУ від 28.01.2015 року у справі №6-230цс14

Друк

Пошук

633

Просмотров

КОММЕНТАРИЙ от ресурса "ПРОТОКОЛ":

Постанова

верховний суд україни ( ВСУ )

Державний герб України

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2015 року м. КиївСудова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., суддів:Григор'євої Л.І., Гуменюка В.І.,Романюка Я. М., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М.,-

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_10, третя особа - Державна реєстраційна служба України, про визнання шлюбного договору недійсним та визнання майна особистою приватною власністю за заявою ОСОБА_9 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2013 року ОСОБА_9 звернулася до суду із указаним позовом. Зазначала, що з 14 грудня 2010 року перебувала з ОСОБА_10 у зареєстрованому шлюбі. До реєстрації шлюбу з відповідачем вона придбала за особисті кошти садовий будинок АДРЕСА_1 (далі - СТ "Лагуна") Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області та земельну ділянку площею 0, 6380 га за цією ж адресою. Крім того, 15 серпня 2007 року нею придбано автомобіль марки "Мерседес Бенс", номерний знак НОМЕР_1; 4 вересня 2008 року - автомобіль марки "Шевролет", номерний знак НОМЕР_2; 12 лютого 2008 року - автомобіль марки "Мерседес Бенс" , номерний знак НОМЕР_3. Посилаючись на те, що зазначене майно придбане нею до реєстрації шлюбу за особисті кошти, просила визнати це майно її особистою приватною власністю відповідно до статті 57 СК України.

Крім того, позивачка указувала, що 26 серпня 2011 року нею та відповідачем укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_11, яким до спільного сумісного майна подружжя віднесене майно, набуте нею до реєстрації шлюбу з відповідачем за особисті кошти.

Посилаючись на те, що шлюбний договір укладено з порушенням вимог статті 93 СК України, а умови цього договору ставлять її у надзвичайно невигідне матеріальне становище, просила на підставі статті 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України визнати зазначений шлюбний договір недійним.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 23 січня 2014 року позов задоволено частково. Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_9 автомобілі: "Мерседес Бенс", номерний знак НОМЕР_1, "Шевролет", номерний знак НОМЕР_2, "Мерседес Бенс", номерний знак НОМЕР_3.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 29 травня 2014 року рішення районного суду в частині відмови в задоволенні позову про визнання недійсним шлюбного договору, визнання особистою приватною власністю будинку та земельної ділянки скасовано. Позов ОСОБА_9 задоволено. Визнано недійсним шлюбний договір від 26 серпня 2011 року, укладений ОСОБА_9 та ОСОБА_10; визнано особистою приватною власністю ОСОБА_9 садовий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0, 6380 га, що розташована за цією ж адресою; вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В решті - рішення районного суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року рішення апеляційного суду в частині визнання шлюбного договору недійсним та визнання особистою приватною власністю позивачки житлового будинку та земельної ділянки скасовано, залишено в цій частині в силі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 січня 2014 року.

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року ОСОБА_9 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: статей 57, 60, 74, 93, 97 СК України.

В обґрунтування заяви ОСОБА_9 додала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року, від 9 липня 2014 року та від 13 серпня 2014 року, в яких, на думку заявниці, по-іншому застосовані зазначені правові норми.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 14 грудня 2010 року ОСОБА_9 та ОСОБА_10 зареєстрували шлюб.

З метою визначення правового режиму окремого майна, що набувалось упродовж проживання сторонами однією сім'єю, але до реєстрації шлюбу, 26 серпня 2011 року, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_11

У пункті 1 договору сторони підтвердили, що відповідно до вимог статті 74 СК України вважають спільною сумісною власністю наступне майно: будинок АДРЕСА_1 з відповідними господарськими спорудами, зареєстрованим за ОСОБА_9 у Вишгородському бюро технічної інвентаризації Київської області за № 507, реєстраційний № 28066708 та земельна ділянка площею 0, 6380 га, що розташована за цією ж адресою, державний акт виданий на ім'я ОСОБА_9, кадастровий номер 3221888800330340603.

Пунктом 2 шлюбного договору визначено, що сторони погоджуються з тим, що на зазначене майно, яке визнається ними об'єктом спільної сумісної власності, поширюються положення глави 8 СК України, зокрема, що розпорядження зазначеним вище майном буде здійснюватись за взаємною згодою з дотриманням вимог статті 65 СК України.

Пунктом 3 договору передбачено, що будь-які інші питання, що стосуватимуться майнових відносин подружжя і визначатимуть взаємні майнові права та обов'язки, які не врегульовані цим шлюбним договором, будуть вирішуватися у відповідності до вимог Сімейного Кодексу України.

У пункті 4 сторони зазначили, що у момент укладення цього договору усвідомлювали (і усвідомлюють) значення своїх дій і могли (можуть) керувати ними, розуміють природу цього правочину, свої права та обов'язки за договором; при укладенні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; договір укладається ними у відповідності зі справжньою їхньою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску; договір укладався на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких для них обставин; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним), правочин не приховує інший правочин (не є удаваним); сторони володіють українською мовою, що дає їм можливість зрозуміти текст цього правочину та всі без винятку його умови.

Крім того, в пункті 8 договору зазначено, що вони, чоловік та дружина шляхом підписання цього договору підтверджують, що жодна з його умов не ставить кожного з них разом чи окремо у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Задовольняючи позов в частині визнання особистою приватною власністю ОСОБА_9 автомобілів, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що автомобілі, відповідно до статті 57 СК України є її особистою приватною власністю. У цій частині судові рішення в касаційному порядку не оскаржувались і судом касаційної інстанції не переглядались.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання шлюбного договору недійсним, суд першої інстанції зазначив, що зміст шлюбного договору відповідає вимогам статті 203 ЦК України та статті 93 СК України і не суперечить актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; волевиявлення учасників було вільним та відповідало їх внутрішній волі; правочин вчинено в формі, встановленій законом, та спрямований на реальне настання правових наслідків; умови договору не є такими, що ставлять позивачку у надзвичайно невигідне матеріальне становище; умовами договору визначався правовий статус нерухомого майна, а не передавалось це майно у власність іншим особам.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання шлюбного договору недійсним та визнання особистою приватною власністю будинку й земельної ділянки з ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині, дійшов висновку про те, що шлюбним договором неправомірно визначався правовий режим майна, придбаного до реєстрації шлюбу, право власності на яке підлягає державній реєстрації, що суперечить частині п'ятій статті 93 СК України, а також, що зазначені умови шлюбного договору є несправедливими, оскільки ставлять позивачку в невигідне матеріальне становище. Крім того, у шлюбному договорі визначено правовий статус майна, набутого під час проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, в той час як факт проживання однією сім'єю на момент укладення сторонами шлюбного договору не був встановлений судовим рішенням відповідно до вимог закону.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині визнання шлюбного договору недійсним та визнання особистою приватною власністю будинку й земельної ділянки та залишаючи в цій частині рішення суду першої інстанції без змін, касаційний суд погодився з його висновками та зазначив, що ОСОБА_9, не зазначила в чому саме полягають надзвичайно невигідні для неї умови шлюбного договору та не довела, яким чином зазначений договір порушує її права. В той же час вимоги частини п'ятої статті 93 СК України при укладенні шлюбного договору не порушені, оскільки за цим договором не відбулася передача у власність ОСОБА_10 будь-якого майна, право на яке підлягало державній реєстрації, а лише визначався правовий режим цього майна, набутого за час проживання сторонами однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Оскільки правовий режим спірного майна як спільної сумісної власності, набутої за час спільного проживання, визначений сторонами у шлюбному договорі, суд застосував до їх правовідносин умови шлюбного договору, а не норми статей 57, 60, 74 СК України.

Разом з тим, у судових рішеннях суду касаційної інстанції, які надані заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм статей 57, 60, 74, 93, 97 СК України містяться висновки про таке:

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 серпня 2014 року суд дійшов висновку про те, що під час вирішення спору про поділ майна, придбаного за час спільного проживання чоловіком та жінкою, які не перебувають шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, відповідно до статті 74 СК України перевіряється факт їх спільного проживання, а майно, набуте ними за час їх спільного проживання визнається спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними та на це майно поширюється положення глави 8 СК України;

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року суд касаційної інстанції, застосовуючи норми статей 60, 93, 97, 103 СК України дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним шлюбного договору, яким сторони домовились про непоширення на майно, набуте ними під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності, оскільки угода не суперечить закону і при цьому не відбувався перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації та зазначив, що на підставі шлюбного договору передача у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державні реєстрації, є неможливою;

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року, переглядаючи в оскаржуваній частині рішення та скасовуючи його в цій частині з направленням справи на новий розгляд, а саме в частині встановлення факту проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя, суд касаційної інстанції зазначив, що для застосування статті 74 СК України суду необхідно встановити як факт проживання сторін однією сім'єю, так і факт придбання ними майна за рахунок спільних коштів.; при цьому не вимагається встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах в окремому судовому провадженні.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права - статей 57, 60, 74, 93, 97 СК України.

Таким чином, предметом перегляду у справі є питання правомірності домовленості сторін шлюбного договору про правовий режим майна, набутого ними до реєстрації шлюбу та юридичної значимості добровільно визнаного сторонами спільного проживання однією сім'єю до реєстрації шлюбу і набуття ними в цей період спільного майна при застосуванні судом зазначених правових норм.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції указаних норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно з частинами першою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Так, частина третя статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Отже принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо:

існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства;

заборона випливає із змісту акта законодавства;
така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Перевіряючи доводи заяви щодо правомірності визнання сторонами у шлюбному договорі факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та поширення на майно, набуте ними у цей період, режиму спільної сумісної власності майна необхідно зазначити наступне.

Норми СК України у статтях 57, 60, 61, на підставі частини першої статті 7 цього Кодексу встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу є особистою приватною власністю кожного з них.

Згідно з частиною другою статті 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності та справедливості, СК України містить винятки із загального правила, зокрема, у статті 62 цього Кодексу.

На майно, набуте чоловіком та жінкою, які не перебувають у шлюбі між собою або з іншою особою, під час спільного проживання однією сім'єю також поширюється режим спільного сумісного майна подружжя та положення глави 8 СК України, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (стаття 74 СК України).

Таким чином, поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу, закон передбачає договірне рулювання цих правовідносин.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому у частині другій статті 64 СК України сформульована норма, яка дозволяє укладати між дружиною та чоловіком договори про відчуження одним із них на користь іншого своєї частки у праві спільної сумісної власності, в тому числі і нерухомості, без виділу своєї частки та оформлення права власності.

Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.

Так, відповідно до частини першої статті 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов'язки.

У частинах четвертій, п'ятій статті 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище", вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України.

У справі, яка переглядається, суд дійшов висновку про недоведеність цієї обставини.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Таким чином, оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам статей 64, 74, 93, 97 СК України, статей 203, 215 ЦК України є правильним.

Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано шлюбним договором, суд обґрунтовано застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України.

Що стосується доводів заяви про помилковість висновку суду про правомірність встановлення у шлюбному договорі факту проживання сторонами однією сім'єю до реєстрації шлюбу та набуття ними у цей період спірного майна, то необхідно зазначити наступне.

Відповідно до статей 3, 234, 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (зокрема про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу) з метою підтвердження наявності або відсутності таких фактів.

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

У разі наявності спору про право, наявність або відсутності факту, що має юридичне значення встановлюється судом в порядку позовного провадження при вирішенні спору про право.

Разом з тим, оскільки імперативна норма, яка б забороняла встановлення такого факту домовленістю сторін відсутня, то суд дійшов обґрунтованого висновку про правомірність визнання такого факту сторонами у шлюбному договорі.

Таким чином, критерієм правозгідності (правомірності) шлюбного договору є, по-перше, відсутність суперечностей між його змістом та вимогами закону, тобто відповідність договору імперативним нормам та, по-друге, дотримання моральних засад суспільства.

Саме з такого розуміння правових норм виходив суд касаційної інстанції при ухваленні рішення у справі, яка переглядається. Оскільки у справі, яка переглядається судом ухвалене законне рішення, підстави для його скасування відсутні.

Враховуючи, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, відповідно до ч. 1 ст. 3605 ЦПК України в задоволенні заяви ОСОБА_9 слід відмовити.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602 , пунктом 1 частини першої статті 3603 , частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України