П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договору іпотеки недійсним, за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», про визнання права спільної сумісної власності за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_7, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - ПАТ«УкрСиббанк») про визнання договору іпотеки недійсним, мотивуючи вимоги тим, що 8 листопада 2006 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1

Позивач зазначив, що предмет іпотеки є об'єктом спільної сумісної власності, оскільки набутий ОСОБА_7 у власність за час шлюбу з ним, однак, порушуючи вимоги частини другої статті 6 Закону України від

5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV), статті 369 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), без його згоди як співвласника спірної квартири ОСОБА_7 передала її в іпотеку АКІБ «УкрСиббанк».

Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та, посилаючись на зазначені обставини, просив суд визнати недійсним зазначений договір іпотеки на підставі статей 203, 215, 369 ЦК України.

31 жовтня 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, третя особа - ПАТ «УкрСиббанк», про визнання права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 24 березня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено: визнано за ним право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним договір іпотеки, укладений 8 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_7 щодо передачі в іпотеку зазначеної квартири; вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») відхилено, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від

19 березня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 березня 2015 року залишено без змін.

28 серпня 2015 року до Верховного Суду України звернулося

ТОВ «Кей-Колект» із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, а саме статті 213 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), статей 182, 203 й 215 ЦК України, пункту 1 частини першої статті 4 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та частини третьої статті 6 Закону № 898-IV, а також із підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У зв'язку із цим ТОВ «Кей-Колект» просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 березня 2015 року та рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від

19 березня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 про визнання договору іпотеки недійсним та визнання права спільної сумісної власності.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пунктів 1, 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 8 листопада

2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_9 укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 168 тис. грн зі ставкою 17,5 % річних (а.с. 73).

З метою забезпечення належного виконання зобов'язання за кредитним договором того ж дня між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1

Станом на час укладення іпотечного договору зазначений предмет іпотеки належав на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_7 на підставі договору, укладеного 21 лютого 1994 року між нею та ОСОБА_10, за умовами якого остання передала у власність ОСОБА_7 спірну двокімнатну квартиру, що належала ОСОБА_10 згідно зі свідоцтвом про право особистої власності на квартиру, виданим 12 січня 1994 року Міським виробничим управлінням житлово-комунального господарства на підставі рішення виконавчого комітету Хмельницької міської ради народних депутатів від 27 червня 1991 року, в обмін з доплатою на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 що належала ОСОБА_7 згідно зі свідоцтвом на право особистої власності на квартиру, виданим Хмельницьким міським управлінням житлово-комунального господарства 4 січня 1994 року на підставі рішення виконавчого комітету Хмельницької міської ради народних депутатів від

27 червня 1991 року. Договір міни нотаріально посвідчений та зареєстрований (а.с. 11-12, 98).

Суди також установили, що з 23 березня 1986 року до 18 лютого

2000 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 перебували в зареєстрованому шлюбі (а.с. 16-17).

12 грудня 2011 року між АКІБ «УкрСиббанк» (клієнт) та ТОВ «Кей-Колект» (фактор) укладено договір факторингу, за умовами якого банк відступив фактору своє право вимоги до ОСОБА_9 та ОСОБА_7 за договорами кредиту та іпотеки від 8 листопада 2006 року, а також договір відступлення права вимоги за оспорюваним договором іпотеки (а.с. 147-149, 204-209, 211-214).

Листами від 15 грудня 2011 року АКІБ «УкрСиббанк» повідомило ОСОБА_9 та ОСОБА_7 про відступлення ТОВ «Кей-Колект» прав вимоги за укладеними договорами (а.с. 217, 219).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, виходив з того, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Відповідно до частини третьої статті 65 СК України, частини другої статті 6 Закону № 898-IV, статті 578 ЦК України майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку (заставу) лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників, тому договір іпотеки є недійсним, оскільки такої згоди ОСОБА_6 не було.

ТОВ «Кей-Колект» посилається на невідповідність ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року викладеному у постановах Верховного Суду України від 14 листопада

2011 року (справа № 6-44цс11) та 16 травня 2012 року (у справі № 6-36цс12) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Зазначені постанови прийняті у справах про визнання недійсними договорів іпотеки, укладених чоловіком без згоди жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, щодо передачі в іпотеку майна, набутого ними за час спільного проживання.

У цих постановах Верховний Суд України зазначив, що в разі, якщо на момент укладення оспорюваного правочину особа у шлюбі не перебувала, фактичного проживання чоловіка та жінки однією сім'єю не встановлено, особа вважається єдиним власником нерухомого майна, діє на власний розсуд відповідно до норм чинного законодавства, підстав для визнання укладеного нею договору іпотеки недійсним у зв'язку з відсутністю згоди усіх співвласників немає.

Порівняння змісту постанов Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року, наданих заявниками для порівняння, зі змістом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що ця ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в зазначених постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Крім того, ТОВ «Кей-Колект» зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

Як приклад неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права заявник надав рішення та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня й 22 серпня 2012 року, 6 листопада 2013 року, 16 квітня 2014 року, 11 лютого та 15 липня 2015 року в справах про визнання права власності та визнання договору іпотеки недійсним.

Рішенням від 25 липня 2012 року суд касаційної інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання права власності та визнання договору іпотеки недійсним на підставі того, що факт проживання чоловіка й жінки однією сім'єю і належніcть їм майна на праві спільної сумісної власності встановлено тільки рішенням суду, а на момент укладення оспорюваного правочину єдиним власником спірної квартири (предмета іпотеки) був іпотекодавець.

В ухвалі від 22 серпня 2012 року суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який установив, що нежитлові приміщення, які є предметом іпотеки та складають 13/100 частин багатоквартирного будинку, конкретно визначені й відокремлені від решти 87/100 частин, є самостійними об'єктами права власності, - приватизованими квартирами, які окремо обліковуються в органах бюро технічної інвентаризації; позивач відповідно до положень статті 319 ЦК України на власний розсуд розпорядився належним йому на праві власності майном, оскільки володів ним на праві приватної, а не спільної сумісної власності, а в договорі іпотеки зазначив, що предмет іпотеки придбаний за його особисті кошти та є його особистою власністю.

Зазначені ухвали від 25 липня й 22 серпня 2012 року, надані заявником для порівняння, та судове рішення, про перегляд якого подано заяву, ухвалені у справах з різними обставинами справи, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Крім того, не можуть бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального права ухвали від 6 листопада 2013 року, 16 квітня 2014 року та 15 липня 2015 року, оскільки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував ухвалені у справі рішення і направив справи на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили у справах фактичні обставини, що мали значення для правильного вирішення спорів.

За таких обставин відсутні підстави для висновку щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права.

В ухвалі від 11 лютого 2015 року суди встановили, що в іпотеку передано житловий будинок, який позивачка та відповідач придбали за договором купівлі-продажу, перебуваючи в шлюбі, однак право власності було оформлено на відповідача; після розірвання шлюбу відповідач передав зазначений будинок в іпотеку без згоди позивачки. Суди відмовили в задоволенні позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним з огляду на те, що позивачка не довела належними й допустимими доказами порушення або невизнання її прав на спірне майно іпотекодавцем та установою банку, оскільки на час укладення спірного іпотечного договору іпотекодавець зазначив, що спірний будинок не є об'єктом спільної сумісної власності, інших співвласників установлено не було.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини п'ятої статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (чинного на час набуття ОСОБА_7 права власності на квартиру) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодерження в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні й користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону № 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

У справі, яка переглядається, право спільної сумісної власності на спірну квартиру виникло в ОСОБА_7 та ОСОБА_6 з укладеного

21 лютого 1994 року договору міни і, згідно зі статтею 578 ЦК України та статтею 6 Закону № 898-IV для укладення договору іпотеки необхідною була згода співвласника ОСОБА_6

Частиною другою статті 369 ЦК України встановлено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України в разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

У справі, рішення в якій переглядається, суд встановив, що під час укладення договору міни від 21 лютого 1994 року, ОСОБА_6 надав Хмельницькій державні нотаріальній конторі заяву від 21 лютого 1994 року, у якій зазначив, що він дає згоду ОСОБА_7 на обмін нею квартири АДРЕСА_2 на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 122).

Отже, ОСОБА_6 про укладення договору міни знав, на що дав свою згоду, реєстрацію права власності на майно за ОСОБА_7 не оскаржував.

Згідно зі свідоцтвом про розірвання шлюбу, виданим повторно

3 вересня 2013 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Хмельницькому реєстраційної служби Хмельницького міськрайонного управління юстиції у Хмельницькій області, шлюб між ОСОБА_6 та

ОСОБА_7 розірвано 18 лютого 2000 року (а. с. 32).

Після розірвання шлюбу ОСОБА_6 не порушував питання про поділ майна подружжя чи виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності.

ОСОБА_7, укладаючи договір іпотеки, надала довідку державного нотаріуса Першої Хмельницької державної нотаріальної контори від

8 листопада 2006 року про те, що згідно з Державним реєстром заборон власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_7, станом на 8 листопада 2006 року квартира під забороною не перебуває (а. с. 75 зворот).

Крім того, ОСОБА_7 подала нотаріально посвідчену заяву від

8 листопада 2006 року, в якій зазначила, що квартира АДРЕСА_1 що передається в іпотеку, є її особистою приватною власністю, оскільки набута не у шлюбі; особи, які могли б клопотати про визнання за ними права власності на квартиру, чи неповнолітніх та малолітніх дітей, які користуються цим житлом та зареєстровані в ньому, відсутні (а. с. 76, зворот).

Відповідно до витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно Хмельницького бюро технічної інвентаризації від 8 листопада 2006 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_7, підстава виникнення права власності - договір міни від 21 лютого 1994 року, форма власності - приватна, частка - 1/1 (а. с. 75).

Про те, що спірна квартира належить ОСОБА_7 на праві особистої приватної власності, остання засвідчила і в договорі іпотеки (пункт 1.5 договору іпотеки, а. с. 8).

На момент укладення оспорюваного правочину ОСОБА_7 у шлюбі з ОСОБА_6 не перебувала.

Наведене свідчить, що на час укладення договору іпотеки (8 листопада 2006 року) банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_7 та ОСОБА_6 і що останній не надав ОСОБА_7 згоди на укладення цього договору.

Отже, мотиви задоволення позовних вимог ОСОБА_6 в частині визнання договору іпотеки недійсним суду першої інстанції, з якими погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, є помилковими, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у цій частині слід скасувати й ухвалити нове рішення про відмову в позові із зазначених вище підстав.

За таких обставин згідно з підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позову ОСОБА_6 про визнання договору іпотеки недійсним підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 355, 3603 , 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від

24 березня 2015 року та рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 березня 2014 року в частині визнання договору іпотеки недійсним скасувати, у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договору іпотеки недійсним відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк

Судді: Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Ю.Л. Сенін

А.Г. Ярема