Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,суддів:Григор'євої Л.І.,Гуменюка В.І.,Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,Романюка Я.М.,Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Полтавського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах Міністерства оборони України і Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України до ОСОБА_9, ОСОБА_10 про виселення з гуртожитку за заявою Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У червні 2014 року Полтавський прокурор з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що у 1993 році ОСОБА_11 у зв'язку з проходженням ним військової служби на підставі дозволу командира військової частини було надано кімнату 313 в будинку 10 на вул. Комарницького у м. Полтаві. У 2001 році ОСОБА_11 та ОСОБА_9 розірвали шлюб і він виселився з гуртожитку, на даний час у кімнаті залишились проживати ОСОБА_9 та її син ОСОБА_10 Гуртожиток перебуває на балансі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України (далі - КЕВ м. Полтави), відповідачі у військовій частині чи інших підрозділах Полтавського гарнізону не працюють, а тому вони не мають правових підстав для проживання в ньому.

Прокурор просив суд виселити ОСОБА_9 та ОСОБА_10 із займаного приміщення без надання іншого житлового приміщення.

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 18 серпня 2014 року позов задоволено, постановлено виселити ОСОБА_9 та ОСОБА_10 з кімнати 313 гуртожитку, розташованого на АДРЕСА_1, без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 1 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в справі за касаційною скаргою прокурора на підставі пункту 5 частини першої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

У поданій до Верховного Суду України заяві КЕВ м. Полтави

просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2014 року й ухвалити нове судове рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 127 - 132 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208 (далі - Примірне положення).

На підтвердження своїх доводів КЕВ м. Полтави наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2014 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 6 квітня 2015 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

Відповідно до вимог пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» справа розглядається в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 ЦПК України (у редакції Закону від 7 липня 2010 року) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Судами під час розгляду справи встановлено, що у 1993 році відповідачка ОСОБА_9 вселилась у кімнату АДРЕСА_1 як член сім'ї військовослужбовця ОСОБА_11, який проходив військову службу у військовій частині А-2673. У 1994 році в подружжя ОСОБА_11 народився син ОСОБА_12. Будинок перебуває на балансі КЕВ

м. Полтави. ОСОБА_9 зареєстрована за вказаною адресою з серпня 1993 року. Після розірвання шлюбу 3 листопада 2001 року ОСОБА_13 виселився зі спірної кімнати. Згодом, ОСОБА_9 була прийнята на роботу за сумісництвом на посаду лікаря медичного пункту військової частини А-3990.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідачі вселилися в спірну кімнату як члени сім'ї військовослужбовця ОСОБА_11, останній розірвав шлюб із ОСОБА_9 й виселився зі спірної кімнати, а тому відповідачі втратили право користування зазначеним житлом. Той факт, що ОСОБА_9 працевлаштувалась у військову частину А-3990 не дає їй підстав для користування житлом у гуртожитку.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що на час вселення відповідачів у кімнату, будинок не мав статусу гуртожитку, а використовувався як готель Міністерства оборони України, кімнати в якому надавались для заселення військовослужбовців, які потребували покращення житлових умов, на підставі розпорядження командира військової частини. Статус гуртожитку зазначеній будівлі було присвоєно лише в 2006 році згідно з рішенням органу місцевого самоврядування, проте будинок у порядку, визначеному законодавством, як гуртожиток не зареєстрований. Оскільки на час вселення відповідачів у будинок він не мав статусу гуртожитку, то на спірні правовідносини не поширюються положення статей 128, 129 ЖК УРСР.

Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2014 року суд касаційної інстанції, постановляючи ухвалу в справі про виселення з указаного будинку інших громадян, виходив з того, що ордер, який відповідно до статті 129 ЖК УРСР є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу, не видавався, а тому особи без достатніх правових підстав проживають у жилому приміщенні й підлягають виселенню.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 128 -130 ЖК УРСР.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції наведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 127 ЖК УРСР <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_545/ed_2011_09_22/pravo1/KD0003.html?pravo=1>, пункту 2 Примірного положення гуртожитки призначаються лише для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період їх роботи або навчання. Під гуртожитки надаються спеціально спорудженні або переобладнані з цією метою жилі приміщення. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Згідно із частиною другою статті 128 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_548/ed_2011_09_22/pravo1/KD0003.html?pravo=1>, статті 129 ЖК Української РСР <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_551/ed_2011_09_22/pravo1/KD0003.html?pravo=1>, частини першої пункту 10 Примірного положення на підставі спільного рішення адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Згідно із частинами другою, третьою статті 132 ЖК УРСР <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_557/ed_2011_09_22/pravo1/KD0003.html?pravo=1>працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_530/ed_2011_09_22/pravo1/KD0003.html?pravo=1>, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

У справі, що переглядається, апеляційний суд установив, що на час вселення відповідачів у будівлю на підставі клопотання командира військової частини, будинок не мав статусу гуртожитку, він використовувався як готель для військовослужбовців, відповідачі були прописані за адресою будинку і проживають у ньому з 1993 року.

За таких обставин суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених статтею 132 ЖК УРСР, для виселення відповідачів, які вселилися до житлового приміщення ще до набуття будинком, у якому воно розташовано, статусу гуртожитку.

Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, а норми права у рішенні застосовані правильно.

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2014 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема

Судді: Л.І. Григор'єва Л.І. Охрімчук

В.І. Гуменюк Я.М. Романюк

Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко