Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Терлецького О.О., суддів:Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Олександрійського міськрайонного центру зайнятості в Кіровоградській області (далі ‒ Центр зайнятості) до ОСОБА_10 про стягнення безпідставно отриманих коштів,

в с т а н о в и л а:

8 серпня 2014 року Центр зайнятості звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з ОСОБА_10 безпідставно отримані кошти в сумі 4451 грн 65 коп.

На обґрунтування позову послався на те, що 3 червня 2009 року ОСОБА_10 звернулася до Центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітного з виплатою допомоги по безробіттю та була ознайомлена з умовами отримання зазначеної допомоги.

На підставі наказу від 3 червня 2009 року № НТ090603 відповідачу був наданий статус безробітної, призначено допомогу по безробіттю та розпочато її виплату.

7 березня 2014 року Центр зайнятості на підставі акта перевірки від 6 березня 2014 року № 82 видав наказ № 140307 Р11, яким визначено, що кошти в сумі 4451 грн 65 коп., які виплачені ОСОБА_10 як допомога по безробіттю, підлягають поверненню у зв'язку із поданням недостовірних відомостей.

Кіровоградський окружний адміністративний суд постановою від 3 вересня 2014 року в задоволенні позову відмовив. Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції виходив із того, що Центр зайнятості не довів суду правомірність свого рішення.

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 26 лютого 2015 року скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі. При цьому суд зазначив, що адміністративними судами можуть розглядатися вимоги про відшкодування шкоди, яка була завдана лише суб'єктом владних повноважень, а також такі вимоги можуть бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності останнього. Крім того, суд, керуючись частиною четвертою статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) та частиною першою статті 1166 Цивільного кодексу України, дійшов висновку, що зазначений спір належить розглядати в порядку цивільного судочинства.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 31 березня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою Центру зайнятості на постанову суду апеляційної інстанції на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 КАС.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, Центр зайнятості, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права та оскаржуючи судове рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, ‒ ухвалу Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року про відмову у відкритті касаційного провадження, просить скасувати зазначену ухвалу суду та повернути справу на касаційний розгляд. При цьому заявник, доводячи наявність неоднакового застосування норм процесуального права (статей 211, 213, 214 КАС), надав ухвалу Вищого адміністративного суду України від 3 лютого 2015 року (у справі № К/800/4156/15), якою за касаційною скаргою Центру зайнятості у справі з подібними правовідносинами за позовом ОСОБА_11 було відкрите касаційне провадження.

Виконуючи свій обов'язок щодо виявлення та усунення випадків неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права при розгляді справ, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України доходить висновку, яким, констатуючи (підтверджуючи) наявність неоднакового застосування судами норм процесуального права, вважає заяву необґрунтованою та такою, в задоволенні якої належить відмовити з наведених нижче підстав.

Насамперед колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що неоднакове застосування норм процесуального права в питаннях визначення справи як адміністративної, а відтак і компетенції судів адміністративної юрисдикції знаходилось поза увагою колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у зв'язку з відсутністю відповідної процесуальної компетенції самого Верховного Суду України. І лише пункт 2 частини першої статті 237 КАС (у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII) в сукупності з пунктом 5 частини п'ятої статті 214 КАС дає можливість висловити правову позицію колегії суддів стосовно рішення суду касаційної інстанції, ухваленого після 28 березня 2015 року.

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що справу про повернення надмірно сплачених відповідачу сум у вигляді допомоги по безробіттю належить розглядати в порядку цивільного судочинства, погодившись у зв'язку з цим із закриттям провадження в адміністративній справі.

В ухвалі касаційного суду від 3 лютого 2015 року, яку додано на підтвердження неоднакового застосування норм процесуального права, суд вважав касаційну скаргу Центру зайнятості такою, що за формою та змістом відповідає вимогам статті 213 КАС та відкрив касаційне провадження в адміністративній справі.

Суттю неоднакового застосування норм процесуального права є неоднакове розуміння та застосування судами норм права щодо питань:

- чи є справою адміністративною заявлений органом влади, органом місцевого самоврядування, їхніми посадовими чи службовими особами спір про стягнення з громадян сплачених їм, на думку позивача надмірно, сум допомоги по безробіттю, інших соціальних виплат?

- чи може такий спір вважатися справою адміністративної юрисдикції з огляду на зміст пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС?

Висновок у справі про стягнення з фізичної особи зайво виплачених сум допомоги по безробіттю, висловлений колегією суддів Судової палати у цивільних справах та Судової палати в адміністративних справах 22 вересня 2015 року у справі № 21-2209а15, зводиться до того, що такий спір є не публічно-правовим, а приватно-правовим і має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Ця справа є подібною за виниклими правовідносинами і колегія суддів дійшла аналогічного висновку ‒ спір є приватно-правовим і мав розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Таким чином, законодавець чітко визначив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування в сфері дотримання прав та свобод громадян та юридичних осіб за допомогою процесуального закону з певними особливостями, зокрема, обов'язку доказування правомірності своєї діяльності органами влади чи самоврядування. Тобто, однією з визначальних особливостей КАС є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем ‒ орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи.

Відповідно до статті 50 КАС громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.

Колегія суддів доходить висновку, що правовий аналіз пунктів 1‒4 частини четвертої статті 50 КАС свідчить, що всі наведені підстави, коли громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб.

Однак і в цих випадках, водночас із перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб'єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб'єктів владних повноважень.

Логічний спосіб тлумачення частини четвертої статті 50 КАС дозволяє колегії суддів дійти висновку, що і пункт 5 частини четвертої статті 50 КАС, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків «превентивного» судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як норма, що давала би право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на адміністративний позов. Такий безпідставний підхід до розуміння змісту пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС по суті призводить до відмови органів влади від виконання своїх функціональних обов'язків та можливої дискреційної поведінки.

За пунктом 4 частини четвертої статті 50 КАС суб'єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об'єднань, юридичних осіб, які не є суб'єктами владних повноважень, для превентивного судового контролю своєї ж діяльності і у випадках, визначених законом.

В випадку, що розглядається, позов заявлений про стягнення грошових коштів, що стали власністю громадянки ОСОБА_10 і, на думку колегії суддів, не підпадають під дію пункту 4 частини четвертої статті 50 КАС.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що в цій справі суди апеляційної та касаційної інстанцій правильно застосували згадані норми процесуального права, доводи, наведені заявником, необґрунтовані, у зв'язку з чим в задоволенні заяви належить відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви Олександрійського міськрайонного центру зайнятості в Кіровоградській області відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.О. Терлецький Судді:М.І. ГрицівО.А. Коротких О.В. КривендаВ.В. Кривенко В.Л. Маринченко П.В. Панталієнко О.Б. ПрокопенкоІ.Л. Самсін