П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 грудня 2014 року м. Київ

Судові палати у цивільних та адміністративних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючогоЯреми А.Г.,суддів:Григор'євої Л.І.,Кривенди О.В., Панталієнка П.В.,Гриціва М.І.,Кривенка В.В.,Сеніна Ю.Л.,Гуменюка В.І.,Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,Гусака М.Б.,Маринченка В.Л.,Терлецького О.О., -Коротких О.А.,Охрімчук Л.І.,

розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області до ОСОБА_1, треті особи: Ленінська сільська рада Первомайського району Миколаївської області, відділ Держкомзему у Первомайському районі Миколаївської області, про знесення самочинно збудованої будівлі за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року,

в с т а н о в и л и :

У жовтні 2012 року Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про знесення самочинно збудованої будівлі.

Зазначала, що за результатами перевірки, проведеної її посадовою особою (акт перевірки від 7 червня 2012 року), установлено, що в 2006 році ОСОБА_1 збудувала зерносховище й під'їзд до нього на земельній ділянці, що розташована в с. Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області (адресу об'єкту не присвоєно).

Посилаючись на те, що вказаний об'єкт збудований із порушенням вимог частини восьмої статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», частини першої статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та без відповідного документа, який дає право на виконання будівельних робіт, ураховуючи, що вимоги, зазначені в її приписах про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил ОСОБА_1 добровільно не виконані, просила: на підставі статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» зобов'язати ОСОБА_1 знести самочинно збудоване зерносховище, що розташоване в АДРЕСА_1; витрати на проведення робіт зі знесення вказаної будівлі покласти на ОСОБА_1

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 16 вересня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 25 грудня 2013 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року, позовні вимоги Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області задоволено: зобов'язано ОСОБА_1 за свій рахунок знести самочинно збудоване зерносховище, що розташоване напроти земельної ділянки по АДРЕСА_1; стягнуто з ОСОБА_1 на користь Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області 111 грн 80 коп. судового збору.

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та прийняття нового рішення, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 376 ЦК України, статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», статті 8 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у сукупності зі статтями 3, 4, 17, 18 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), статтями 8, 15, 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

В обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 лютого 2013 року та ухвали колегії суддів Вищого адміністративного суду України: від 17 грудня 2013 року, від 19 вересня 2013 року та від 30 жовтня 2013 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовано зазначені правові норми.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2014 року цивільну справу за позовом Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області до ОСОБА_1, треті особи: Ленінська сільська рада Первомайського району Миколаївської області, відділ Держкомзему у Первомайському районі Миколаївської області, про знесення самочинно збудованої будівлі допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Судами встановлено, що в 2006 році ОСОБА_1 збудувала зерносховище й під'їзд до нього на земельній ділянці, що розташована в с. Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області, яка не була їй відведена в установленому законом порядку для цієї мети.

7 червня 2012 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області було складено акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності ОСОБА_1, згідно з яким установлено, що остання в 2006 року збудувала вказане зерносховище за відсутності відповідного дозволу й проекту та на земельній ділянці, яка не була відведена під будівництво в установленому законом порядку; і що об'єкт використовується нею без прийняття до експлуатації, з порушенням вимог містобудівного законодавства, та винесено припис № 131, яким зобов'язано ОСОБА_1 оформити відповідні документи, що дають право на експлуатацію зерносховища, до 1 вересня 2012 року. 8 червня 2012 року видано припис про зупинення експлуатації приміщення.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 9 листопада 2012 року припис Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області від 8 червня 2012 року скасовано.

Постановами Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області від 20 червня 2012 року та від 19 вересня 2012 року визнано ОСОБА_1 винною у вчиненні адміністративних правопорушень, які передбачені частиною третьою статті 96 і частиною першою статті 188 - 42 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Зазначені постанови скасовано постановою Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 лютого 2013 року та від 26 липня 2013 року відповідно.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що зерносховище є самочинним будівництвом, оскільки збудоване на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, а також без відповідного проекту й дозволу, з істотним порушенням будівельних норм та правил, і що його перебудова є неможливою, та, врахувавши положення статті 376 ЦК України й статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», дійшов висновку про те, що вказане зерносховище підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила будівництво.

Разом із тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 лютого 2013 року, ухвалах колегії суддів Вищого адміністративного суду України: від 17 грудня 2013 року та від 19 вересня 2013 року, на які посилається ОСОБА_1 як на приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 376 ЦК України, суди касаційної інстанції дійшли висновку про те, що питання знесення самочинного будівництва може бути вирішено лише після з'ясування можливості здійснення перебудови такого нерухомого майна. Крім того, адміністративний суд вважав, що спір за позовом інспекції державного архітектурно-будівельного контролю - суб'єкта владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення архітектурно-будівельного контролю, який заявлений у зв'язку з порушенням вимог законодавства з питань будівництва, є публічно-правовим і підлягає розгляду за нормами КАС України.

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 376 ЦК України, статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», статті 8 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у сукупності зі статтею 15 ЦПК України та статтями 3, 4, 17, 18 КАС України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять із такого.

Будівництво об'єктів нерухомості являє собою взаємопов'язану діяльність різних суб'єктів права, які поєднані єдиною метою, спрямованою на безпосереднє забезпечення та створення об'єкта будівництва, яка включає різні аспекти і етапи будівництва.

Порядок будівництва нерухомого майна врегульовано відповідними нормативними актами, а саме: Земельним кодексом України; ЦК України; законами України: «Про основи містобудування», «;Про регулювання містобудівної діяльності», «;Про архітектурну діяльність», «;Про пожежну безпеку», «;Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «;Про охорону навколишнього природного середовища», «;Про екологічну експертизу», «;Про охорону культурної спадщини»; Порядком видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 5 липня 2011 року № 103, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22 липня 2011 року за № 902/19640.

У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Згідно із частиною другою статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

За змістом частин четвертої та сьомої статті 376 ЦК України залежно від ознак самочинного будівництва зазначені в цих пунктах особи можуть вимагати від особи, яка здійснила самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об'єкта або проведення його перебудови власними силами або за її рахунок, приведення земельної ділянки у попередній стан або відшкодування витрат.

З урахуванням змісту вищевказаної правової норми в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України та статті 3 ЦПК України.

Так, відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих правових норм правом звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від встановленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що об'єкт нерухомості збудований ОСОБА_1 на земельній ділянці, що не була відведена у встановленому порядку для цієї мети.

Разом із тим, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог особи, яка не є власником земельної ділянки, на якій зведено об'єкт нерухомості, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, не встановив, яким чином порушуються права зазначеної особи, хоча для правильного застосування статей 376, 386, 391 ЦК України встановлення цього факту є обов'язковим.

Крім того, за змістом частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил право на звернення до суду з вимогою про знесення самочинного будівництва має відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування. При цьому, якщо можливо провести відповідну перебудову самочинного будівництва, суд може постановити рішення про зобов'язання особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести таку перебудову.

Відповідно до положень статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред'явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені в приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил із визначенням строку для добровільного виконання припису, та (або) якщо перебудова об'єкта є неможливою.

Розглядаючи зазначені вимоги відповідно до вказаної норми та положень частини сьомої статті 376 ЦК України, суди повинні встановлювати, чи було видано особі, яка здійснила самочинне будівництво, припис про усунення порушень, чи можлива перебудова об'єкта та чи відмовляється особа, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови.

Ухвалюючи рішення про зобов'язання відповідачки знести самочинно збудований об'єкт, суди виходили з того, що цей об'єкт збудований без комплексного висновку державної інвестиційної експертизи, без затвердженого проекту будівництва та без документа, який дає право виконувати будівельні роботи, а тому не може відповідати державним стандартам, нормам і правилам, що встановлюють комплекс якісних та кількісних показників і вимог, які регламентують розробку й реалізацію містобудівної документації. При цьому суд посилався на те, що орган державного архітектурно-будівельного контролю видав відповідні приписи, зокрема, про зупинення експлуатації зерносховища, вимоги яких не були виконані відповідачкою, однак не врахував, що у подальшому ці приписи було скасовано відповідним рішенням суду, крім припису від 7 червня 2012 року, яким відповідачку зобов'язано в установлений строк оформити документи, що дають право на експлуатацію зерносховища.

Разом з тим, розглянувши спір у порядку цивільного судочинства, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, залишив поза увагою, що позивач - інспекція державного архітектурно-будівельного контролю - звернувся до суду як суб'єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення архітектурно-будівельного контролю у зв'язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва, містобудування та архітектури, та не перевірив, чи не є відносини між сторонами публічно-правовими та чи підлягає зазначений спір вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Адже пунктом 1 Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, затвердженого Указом Президента України від 8 квітня 2011 року № 439/2011, визначено, що Державна архітектурно-будівельна інспекція України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю, контролю у сфері житлово-комунального господарства.

Відповідно до пункту 3 вказаного Положення основними завданнями Державної архітектурно-будівельної інспекції України є реалізація державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю, контролю у сфері житлово-комунального господарства, у тому числі здійснення в межах своїх повноважень державного контролю за дотриманням законодавства, стандартів, нормативів, норм, порядків і правил із зазначених питань.

Саме такий правовий висновок щодо підсудності справ судам адміністративної юрисдикції міститься в ухвалах колегії суддів Вищого адміністративного суду України від 17 грудня 2013 року, від 19 вересня 2013 року та від 30 жовтня 2013 року, які надані заявником як приклад.

Проте у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції не усунув допущені суперечності у застосуванні зазначених норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

За таких обставин, відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 та частин першої, другої статті 360-4 ЦПК України ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий А.Г. Ярема Судді:Л.І. Григор'єва М.І. Гриців В.І. Гуменюк М.Б. Гусак О.А. Коротких О.В. Кривенда В.В. Кривенко Н.П. Лященко В.Л. Маринченко Л.І. Охрімчук П.В. Панталієнко Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко О.О. Терлецький