ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2016 року м. КиївСудова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, Шепетівського міського відділу управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації, за заявою ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У січні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, Шепетівського міського відділу управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації з підстав, передбачених статтями 71, 72, 156 Житлового кодексу УРСР (далі - ЖК УРСР) та статтею 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), і посилаючись на те, що після смерті батька він успадкував будинок, що знаходиться на АДРЕСА_1. Відповідачка - його племінниця, не проживає у помешканні більше 13 років без поважних причин та не бере участі в утриманні та облаштуванні житла.

Рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2015 року у позові відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 16 березня 2015 року рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2015 року змінено шляхом виключення із мотивувальної частини посилання на статті 71, 72 ЖК УРСР. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково, рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 16 березня 2015 року скасовано та направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

За результатами розгляду Апеляційним судом Хмельницької області прийнято ухвалу від 25 листопада 2015 року, якою рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2015 року залишено без змін, з чим погодився суд касаційної інстанції в ухвалі від 21 грудня 2015 року.

У березні 2016 року до Верховного Суду України надійшла заява ОСОБА_6 про перегляд рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 25 листопада 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2015 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодксу України (далі - ЦПК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_3339/ed_2016_02_21/pravo1/T041618.html?pravo=1>) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 71, 72, 156 ЖК України та статей 383, 391, 405 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав заявником надано ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 березня 2012 року, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та від 21 грудня 2011 року, ухвалу Верховного Суду України від 13 липня 2011 року та постанови Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 і від 5 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частин 1 та 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Суди розглядали справу неодноразово.

Під час розгляду справи суди встановили, що власником будинку АДРЕСА_1 був ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Після його смерті спадщину прийняв ОСОБА_9 (батько відповідачки), який помер ІНФОРМАЦІЯ_2. Відповідачка з 1996 по 2001 роки проживала з батьками - ОСОБА_9 та ОСОБА_10 у вказаному будинку та була членом сім'ї власників цього будинку - ОСОБА_8, а після його смерті - ОСОБА_9, зареєстрована у вказаному будинку з 15 березня 2012 року зі згоди свого батька. З 2001 року по 1 вересня 2013 року відповідачка не проживала у вказаному будинку оскільки за відсутності батьківського піклування (ОСОБА_10 була визнана безвісно відсутньою з 1 березня 2008 року, а ОСОБА_9 з 20 травня 2010 року був позбавлений батьківських прав) перебувала на вихованні у своєї бабусі - ОСОБА_11, а з 1 вересня 2013 року й по теперішній час - у зв'язку з навчанням в іншому населеному пункті.

Суди також установили, що рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 серпня 2013 року, яке набрало законної сили, право власності на спірний будинок визнано за ОСОБА_6 в порядку спадкування після смерті його батька ОСОБА_8

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, керуючись положеннями статей 156 ЖК України та 405 ЦК України, виходив з того, що відповідачка була відсутня в будинку за місцем своєї реєстрації понад 1 рік з поважних причин, припинення сімейних відносин з власником будинку (її батьком) не позбавляє її права користування цим будинком, а тому немає підстав для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Разом з тим у наданих для порівняння заявником рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року, ухвалі Верховного Суду України від 13 липня 2011 року та постанові Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року суди касаційної інстанції дійшли висновку про те, що виникнення у членів сім'ї власника жилого будинку права на користування житлом є похідним від виникнення у власника права власності на будинок, а тому припинення права власності особи на будинок припиняє право членів його сім'ї на користування житлом.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 березня 2012 року суд касаційної інстанції аналізуючи положення статті 156 ЖК України та статті 405 ЦК України дійшов до висновку що збереження права користування жилим приміщенням передбачене лише для членів сім'ї власника цього приміщення.

Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 156 ЖК УРСР та статей 383, 391, 405 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Постанова Верховного Суду України від 11 липня 2012 року, на яку посилається заявник не є належним прикладом невідповідності висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України щодо застосування статей 71, 72, 156 ЖК УРСР та статей 383, 391, 405 ЦК України, оскільки предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені фактичні обставини у цій справі та у справі, про перегляд якої подано заяву, не є подібними, а також відсутнє однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин, оскільки Верховний Суд України вказану справу переглядав з підстави неоднакового застосування статей 64, 65, 99 ЖК України, які не зазначалися заявником як підстава для перегляду судових рішень у поданій ним заяві.

Разом з тим відсутні підстави для аналізу застосування судами статей 71, 72 ЖК УРСР оскільки при ухваленні судових рішень у цій справі, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли висновку про те, що вказані норми права не застосовуються до правовідносин, які виникли між сторонами, та не керувалися ними. Прикладів щодо неоднакового застосування судами касаційних інстанцій зазначених норм права заявником надано не було.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника ( подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.

Разом з тим, вирішуючи спір встановивши, що відповідачка з вересня 2001 року, у тому числі на момент набуття права власності позивачем на будинок у вересні 2013 року, на момент свого повноліття у лютому 2013 року і на момент звернення до суду з цим позовом у січні 2015 року у спірному будинку як член сім'ї позивача не проживала, суди помилково застосували до спірних правовідносин положення статей 150, 156 ЖК України та статті 405 ЦК України, оскільки за встановлених судами фактичних обставин спір підлягає вирішенню з підстав статей 383 та 391 ЦК України.

З огляду на те, що судами правильно встановлені фактичні обставини справи, однак не правильно застосовані норми матеріального права, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстацій у цій справі підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602 , пунктом 1 частини першої статті 3603 , частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 25 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2015 року скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Усунути перешкоди ОСОБА_6 у користуванні будинком, що розташований на АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_7 такою, що втратила право користування зазначеним житловим приміщенням.

Стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 судовий збір в наступному розмірі: 243,60 грн - за подання позовної заяви до суду першої інстанції, 121,80 грн - за подання апеляційної скарги, 170,52 грн - за подання касаційної скарги та 716,56 грн - за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

Правова позиція у справі №6-709цс16

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм матеріального права правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Суддя

Верховного Суду України В.М. Сімоненко