ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Сеніна Ю.Л.,суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» до ОСОБА_8, ОСОБА_9, треті особи: ОСОБА_10, ОСОБА_11, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Глуховцева Наталія Володимирівна, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_9 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 лютого 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У липні 2013 року публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ПАТ АБ «Укргазбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 26 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством акціонерним банком «Укргазбанк» (далі - ВАТ АБ «Укргазбанк»), правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк», і ОСОБА_10 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 2 млн 644 тис. доларів США зі сплатою 12,5 % річних на строк до 25 грудня 2012 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 9 червня 2008 року між банком, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 укладено договір іпотеки, предметом

якого є багатоквартирний житловий будинок (літ. В-5), розташований на

АДРЕСА_1. Позичальник узяті на себе зобов'язання не виконує з грудня 2008 року. Рішенням Московського районного суду

м. Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки визнано недійсним, запис про іпотеку виключено з Державного реєстру іпотек. Однак 4 квітня 2012 року Апеляційним судом Харківської області рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_10 і ОСОБА_11 про визнання недійсним договору іпотеки відмовлено. Відомості у Державному реєстрі іпотек та в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо предмета іпотеки було поновлено. Згодом банк дізнався, що ОСОБА_10 і ОСОБА_11 продали квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_8 та ОСОБА_9

Позивач просив у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_10 за кредитним договором від 26 грудня 2007 року, загальний розмір якої становить 3 млн 664 тис. 801 долар США 99 центів та 23 млн 800 тис. 945 грн 13 коп. пені, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_8 та ОСОБА_9, шляхом проведення прилюдних торгів з початковою ціною продажу предмета іпотеки у розмірі 90 % від його вартості, визначеної суб'єктом оціночної діяльності.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 27 травня

2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 4 грудня 2014 року, позов задоволено, постановлено в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_10 за кредитним договором від 26 грудня 2007 року в сумі 3 млн 664 тис. 801 долар США 99 центів та 23 млн 800 тис. 945 грн 13 коп. пені звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру 107 на АДРЕСА_1 шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною продажу в розмірі 90 % від вартості предмета іпотеки, визначеної суб'єктом оціночної діяльності.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 лютого 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в справі за касаційною скаргою ОСОБА_9 на зазначені судові рішення.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_9 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 лютого 2015 року, направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку».

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_9 надав постанову Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року (справа № 6-201цс14).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_9, його представника ОСОБА_13, ОСОБА_8 та представника ПАТ АБ «Укргазбанк» ОСОБА_14, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі -

ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Суди під час розгляду справи встановили, що 26 грудня 2007 року між ВАТ АБ «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк», і ОСОБА_10 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 2 млн 644 тис. доларів США зі сплатою 12,5 % річних на строк до 25 грудня 2012 року.

Пунктом 3.2.8 кредитного договору передбачено, що в разі невиконання позичальником зобов'язань, передбачених цим договором, відшкодування заборгованості здійснюється банком шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки.

9 червня 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 укладено договір іпотеки, предметом якого є багатоквартирний житловий будинок (літ. В-5), розташований на АДРЕСА_1.

Пунктом 3.1.6 договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі одноразового чи неодноразового прострочення іпотекодавцем сплати процентів за користування кредитними коштами, неповернення кредиту або порушення інших умов кредитного договору за рахунок коштів, виручених від реалізації предмета іпотеки, одержати задоволення своїх вимог на свій розсуд переважно перед іншими кредиторами.

Позичальник узяті на себе грошові зобов'язання належним чином не виконав.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня

2009 року вказаний договір іпотеки визнано недійсним, запис про іпотеку виключено з Державного реєстру іпотек.

13 жовтня 2009 року у період чинності вищезазначеного рішення між ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_8 і ОСОБА_9 укладено договір купівлі-продажу, за яким відповідачі придбали спірну квартиру.

Згодом рішенням Апеляційного суду Харківської області від 4 квітня

2012 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня

2009 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_10 та ОСОБА_11 у задоволенні позову про визнання недійсним договору іпотеки. Відомості в Державному реєстрі іпотек та Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо предмету іпотеки було поновлено.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що статтями 3, 17 Закону України «Про іпотеку» визначено похідний характер іпотеки від основного зобов'язання, і вона є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. За змістом статті 23 цього Закону іпотека є дійсною для набувача нерухомого майна, навіть якщо він не знає про таке обтяження іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття права власності на предмет іпотеки. Спірна квартира була продана без згоди іпотекодержателя. На день розгляду справи заборгованість за кредитним договором не погашена, тому вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки є обґрунтованими.

Проте у наданій для порівняння постанові від 24 грудня 2014 року Верховний Суд України зазначив, що оскільки судовим рішенням визнано недійсним договір іпотеки та виключено з Державного реєстру іпотек запис про обтяження майна іпотекою, то під час переходу права власності на спірну квартиру остання предметом іпотеки не була. Отже, до спірних правовідносин не застосовується стаття 23 Закону України «Про іпотеку».

Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх.

Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України).

Суди встановили, що строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув, основне зобов'язання боржник не виконав.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця й має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до

ОСОБА_8 і ОСОБА_9 права власності на спірну квартиру, суд дійшов обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку» та поширення її дії на відповідачів з огляду на таке.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV).

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Пунктами 74, 75 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.

Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, у зв'язку зі скасуванням судового рішення) усі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов'язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.

Отже, суд дійшов правильного висновку щодо збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження цього майна іпотекою та про поширення на ОСОБА_8 й ОСОБА_9 відповідно до статті 23 Закону

України «Про іпотеку» статусу іпотекодавців за іпотечним договором з огляду на те, що до них перейшло право власності на квартиру, яка є складовою частиною будинку - предмета іпотеки.

При цьому суд урахував, що дії попереднього іпотекодавця з відчуження спірної квартири під час зняття судовим рішенням обтяження та право власності ОСОБА_8, ОСОБА_9 на цю квартиру кредитором не оспорюються.

За таких обставин, зважаючи на сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним відновленням прав кредитора у зв'язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту.

Дійшовши правильного висновку щодо поширення норми статті 23 Закону України «Про іпотеку» на правовідносини сторін, суд одночасно не в повній мірі правильно застосував цю норму, оскільки не врахував положення частин третьої і четвертої статті 5 цього Закону та не звернув уваги на інші обставини, які мають суттєве значення для правильного застосування цієї норми згаданого Закону, зокрема щодо визначення предмета іпотеки та його вартості.

Так, у справі, яка переглядається, суд постановив звернути стягнення на окрему квартиру як на предмет іпотеки, у той час як предметом іпотеки за договором від 9 червня 2008 року № 16/08-Б визначено не окремі квартири, а будинок 31 загалом у цілому (який складається зі 123 квартир), загальною оціночною вартістю 17 млн 70 тис. грн. Крім того, за погодженням сторін договору іпотеки з-під іпотеки виключено 26 квартир будинку без зміни попередньої вартості предмета іпотеки.

Таким чином, звернувши стягнення на квартиру як на частину об'єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки), суди не обґрунтували такого рішення та не встановили, як співвідноситься предмет іпотеки з його частиною та вартість предмета іпотеки (будинку) з вартістю набутої ОСОБА_8 й ОСОБА_9 квартири.

Ураховуючи викладене, рішення суду першої інстанції, ухвали апеляційного суду та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Допущені судами під час розгляду справи порушення норм процесуального права і не з'ясування усіх обставин, необхідних для правильного застосування статті 39 Закону України «Про іпотеку», не дозволяють Верховному Суду України ухвалити нове рішення.

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_9 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 4 грудня 2014 року, рішення Московського районного суду м. Харкова від 27 травня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Ю.Л. Сенін

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема