Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 жовтня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Гриціва М.І.,суддів:Коротких О.А., Кривенка В.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., - розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_9 до Сколівської міської ради, третя особа - ОСОБА_10, про визнання незаконним та недійсним рішення, визнання незаконними та протиправними дій,

в с т а н о в и л а:

У січні 2008 року ОСОБА_9 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати незаконним та недійсним рішення виконавчого комітету Сколівської міської ради (далі - Виконком) від 3 жовтня 2006 року № 286 «Про відміну рішення № 14 виконавчого комітету міської ради від 26 січня 2005 року та надання дозволу на складання проекту забудови і проекту відводу земельної ділянки для реконструкції насосної станції під житловий будинок по АДРЕСА_1 мешканцю міста Сколе ОСОБА_10.» (далі - рішення № 286) та визнати незаконними та протиправними дії Виконкому при прийнятті цього рішення.

На обґрунтування позову послалася на те, що вона є дочкою ОСОБА_11 і його спадкоємицею по закону. ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер її батько, у зв'язку із чим вона 26 грудня 2006 року звернулась до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. 5 липня 2007 року їй стало відомо, що Виконком прийняв рішення № 286, яким фактично позбавив її права на спадщину.

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області постановою від

26 травня 2014 року позов задовольнив. Своє рішення суд обґрунтував тим, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року

№ 7-рп/2009 (далі - Рішення № 7-рп/2009) органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Із наведеним обґрунтуванням погодився Львівський апеляційний адміністративний суд і своєю ухвалою від 3 березня 2015 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 травня 2015 року рішення судів попередніх інстанцій скасував, адміністративне провадження у справі закрив. Своє рішення мотивував тим, що спірні правовідносини стосуються права власності на спадкове майно, які підлягають вирішенню в порядку цивільної юрисдикції.

Не погоджуючись із постановою суду касаційної інстанції, ОСОБА_9 звернулась із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм процесуального права у подібних правовідносинах, а саме пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

На обґрунтування заяви додано копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 9 жовтня 2014 року (справа № К/800/17443/14), у якій цей суд зазначив, що спірні правовідносини є публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм процесуального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду.

Конституційний Суд України у Рішенні № 7-рп/2009 зазначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, вирішує спір, що підлягає розгляду судом іншої юрисдикції.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства (частина перша статті 2 КАС).

Перелік публічно-правових справ, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в частині другій статті 17 КАС, зокрема на спори фізичних і юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Як убачається із матеріалів справи, спірні правовідносини виникли щодо права власності на земельну ділянку між ОСОБА_9, яка успадкувала її після смерті свого батька, та ОСОБА_10, якій рішенням Виконкому надано дозвіл на складання проекту забудови і проекту відводу цієї ж земельної ділянки. В аспекті встановлених фактичних обставин справи суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що предметом вирішення був не спір про оскарження рішення органу місцевого самоврядування, пов'язаного з реалізацією компетенції такого органу у сфері управління, а правовідносини, які виникли у зв'язку із реалізацією певними суб'єктами права власності на майно.

Отже, при вирішенні спору суд касаційної інстанції правильно застосував норми процесуального права до встановлених обставин справи, а тому у задоволенні заяви ОСОБА_9 слід відмовити.

Аналогічний підхід до застосування норм процесуального права щодо компетенції адміністративних судів був висловлений Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 9, 16 грудня 2014 року (справи №№ 21-308а14, 21-544а14 відповідно), 17 лютого 2015 року (справа № 21-551а14).

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_9 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий М.І. Гриців Судді: О.А. КороткихВ.В. КривенкоВ.Л. Маринченко П.В. ПанталієнкоО.Б. ПрокопенкоІ.Л. Самсін О.О. Терлецький