ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В., суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом

ОСОБА_11 до управління Пенсійного фонду України у Франківському районі м. Львова (далі - управління ПФУ, ПФУ відповідно), про поновлення виплати пенсії,

в с т а н о в и л а:

У травні 2013 року представник ОСОБА_11 - ОСОБА_12 - звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати неправомірними дії управління ПФУ щодо відмови позивачу у поновленні виплати раніше призначеної пенсії та зобов'язати відповідача поновити виплату позивачу пенсії починаючи з 7 жовтня 2009 року.

На обґрунтування позову ОСОБА_12 зазначив, що він 12 листопада 2012 року звернувся до управління ПФУ із заявою про поновлення виплати раніше призначеної пенсії позивачу у зв'язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009

далі - Рішення № 25-рп/2009) щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-ІV відповідно). Проте відповідач відмовив у поновленні виплати пенсії, посилаючись на те, що заява для поновлення виплати раніше призначеної пенсії подається пенсіонером особисто в орган, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації). Також законодавством України передбачено порядок виплати пенсії громадян, що виїхали на постійне місце проживання за кордон. Однак договір з питань соціального (пенсійного) забезпечення між Україною та США не укладено.

Сихівський районний суд міста Львова постановою від 27 червня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2014 року, позов задовольнив частково: визнав неправомірними дії управління ПФУ щодо відмови у поновленні виплати раніше призначеної пенсії позивачу та зобов'язав управління ПФУ поновити виплату пенсії позивачу з 12 листопада 2012 року виходячи із того, що відповідно Рішення № 25-рп/2009 право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, оскільки держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами. Крім того, жодним нормативно-правовим актом України не передбачений обов'язок або право ПФУ автоматично здійснювати відновлення виплати пенсії без відповідного волевиявлення пенсіонера, оскільки заява про поновлення виплати пенсії надана 12 листопада 2012 року, тому у відповідача немає підстав для поновлення виплати пенсії до дати звернення, а отже, поновлення виплати пенсії має бути здійснено саме з моменту звернення позивача до відповідача.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 12 грудня 2014 року відмовив у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_12 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах. Представник позивача додав копію постанови Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2013 року (№ К/9991/22721/12), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ОСОБА_12 підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданих до заяви Представника копії постанови Вищого адміністративного суду України

по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано норми права у подібних правовідносинах.

Так, в постанови від 5 вересня 2013 року, яку додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову та приймаючи нове - про задоволення позову, зобов'язав управління ПФУ поновити виплату пенсії позивачу з 7 жовтня 2009 року на підставі Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»

далі - Закон № 1058-ІV) з урахуванням Рішення № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 цього Закону.

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції відмовив у відкритті касаційного провадження на підставі того, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що підставою для припинення виплати пенсії був виїзд позивача на постійне місце проживання за межі України, жодним нормативно-правовим актом України не передбачений обов'язок або право ПФУ автоматично здійснювати відновлення пенсії без відповідного волевиявлення пенсіонера, заява про поновлення виплати пенсії надана відповідачу 12 листопада 2012 року, тому у відповідача немає підстав для поновлення виплати пенсії до дати звернення позивача, а отже поновлення виплати пенсії має бути здійснено саме з моменту звернення позивача до відповідача.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів виходить із такого.

Як установили суди, ОСОБА_11 перебував на обліку в управлінні ПФУ та отримував пенсію за віком. З квітня 2000 року виплата пенсії була припинена у зв'язку з його виїздом на постійне місце проживання у США.

26 листопада 2012 року представник позивача звернувся до управління ПФУ про поновлення виплати пенсії позивачу за віком, на що йому було відмовлено з підстав неможливості перерахування пенсії, оскільки позивач проживає за межами України.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону

№ 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанції допустив неоднакове та неправильне застосування норм матеріального права, то ухвала Вищого адміністративного суду України від 12 грудня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» та статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву представника ОСОБА_11 - ОСОБА_12 задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 12 грудня 2014 року скасувати, а справу направити на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. Кривенко Судді:О.Ф. Волков М.І. Гриців О.А. Коротких О.В. Кривенда В.Л. Маринченко П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін О.О. Терлецький