П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 червня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору недійсним та стягнення коштів за заявою ОСОБА_6 про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області

від 2 вересня 2015 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У березні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 18 лютого 2015 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» (далі - ТОВ «ЛК «Автофінанс») укладено договір фінансового лізингу на придбання автотранспортного засобу Geely GC 6 basic, під час укладення якого позивача введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а тому він вважає цей правочин недійсним. Відповідач порушив права позивача як споживача, оскільки під час укладення спірного договору застосував нечесну підприємницьку діяльність, не надавши йому достатньо часу для прийняття свідомого рішення, що призвело до того, що в договорі зазначена інша марка автомобіля, ніж ОСОБА_6 бажав отримати, зокрема замість автомобіля Samand SE, вказано автомобіль Geely GC 6 basic, який удвічі дорожчий. Крім того, умови оспорюваного правочину порушують положення Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон

№ 1023-XII), оскільки є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є підставою для визнання такого договору недійсним. До того ж навіть після підписання договору ОСОБА_6 було неодноразово введено в оману щодо умов виконання договірних зобов'язань, що в подальшому завдало йому шкоди як споживачу.

ОСОБА_6 просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 18 травня 2015 року та стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на свою користь сплачені 97 тис. 869 грн.

Червонозаводський районний суд м. Харкова рішенням від 30 червня

2015 року позов задовольнив, ухвалив: визнати недійсним договір фінансового лізингу від 18 травня 2015 року, укладений між ОСОБА_6 та

ТОВ «ЛК «Автофінанс»; стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь ОСОБА_6 97 тис. 869 грн.

Апеляційний суд Харківської області рішенням від 2 вересня 2015 року ухвалив рішення суду першої інстанції скасувати, у задоволенні позову відмовити.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 листопада 2015 року постановила зазначене рішення апеляційного суду залиши без змін.

У заяві ОСОБА_6 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 18, 19 Закону № 1023-XII, статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_6 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:

31 серпня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів (№ 6-27177ск15);

4 листопада 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів (№ 6-26066св15).

Крім того, ОСОБА_6 у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від:

11 вересня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до фізичних осіб про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання договору іпотеки недійсним (№ 6-52цс13);

16 грудня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про захист прав споживачів, визнання договору недійним та стягнення коштів (№ 6-2766цс15).

Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-27177ск15 суд касаційної інстанції відмовив у відкритті касаційного провадження в справі й по суті погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення суми коштів адміністративного платежу з таких підстав. Статтею 16 Закону України від 16 грудня 1997 року № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» (далі - Закон № 723/97-ВР) встановлено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Однак відповідач при укладанні договору фінансового лізингу завуалював призначення адміністративного платежу в розмірі 40 тис. грн під вигляд «платіж за договором», який за умовами договору не повертається в жодному випадку. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору. Оспорюваний договір фінансового лізингу містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII, а саме: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. Отже, існує невідповідність положень договору фінансового лізингу принципам добросовісності, розумності, справедливості, рівності сторін у договорі; умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві;

Постановляючи ухвалу № 6-26066св15, якою скасовано рішення апеляційного суду та справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд керувався тим, що суд неповно з'ясував фактичні обставини справи і допустив порушення норм процесуального права;

У постанові від 11 вересня 2013 року (№ 6-52цс13) Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що іпотека як вид застави припиняється в разі припинення основного зобов'язання (кредитного договору). Зважаючи на це, припинення юридичної особи у зв'язку з визнанням її банкрутом є підставою для припинення іпотеки, оскільки зобов'язання за кредитним договором припиняється;

У постанові від 16 грудня 2015 року (№ 6-2766цс15) Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, яким частково задоволено позовні вимоги та визнано недійсним договір фінансового лізингу й стягнуто з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь позивача авансовий платіж, виходив з того, що згідно із частиною другою статті 18 Закон № 1023-XII умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими за частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи в разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4).

Натомість у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, виходив з того, що суд не встановив наявності одночасно всіх ознак, які свідчать про те, що умови договору є несправедливими відповідно до приписів статті 18 Закону № 1023-XII, тому відсутні правові підстави для визнання цього договору недійсним. За змістом договору фінансового лізингу адміністративний платіж у розмірі 10 % вартості предмета лізингу є фактично платежем, який спрямований на утримання лізингодавця, оскільки останній не може діяти безоплатно, що відповідає вимогам статті 16 Закон № 723/97-ВР.

Надана заявником ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року (№ 6-2766цс15) не свідчить про неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки порівняння змісту цього судового рішення зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та з аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Порівняння змісту постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року (№ 6-52цс13) зі змістом ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаній постанові Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Однак наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального права (статті 18 Закону № 1023-XII), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях

№ 6-27177ск15, № 6-2766цс15.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 18 лютого 2015 року між ОСОБА_6 та ТОВ «ЛК «Автофінанс» укладено договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого товариство бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу - автомобіль Geely GC 6 basic у власність та передати його в користування ОСОБА_6 на строк та на умовах, передбачених договором.

Відповідно до умов додатку 1 до цього договору вартість предмета лізингу становить 7 тис. 313 дол. США 21 цент; авансовий платіж - 3 тис. 656 дол. США 60 центів (50 % вартості предмета лізингу); щомісячний платіж - 304 дол. США 72 центи; адміністративний платіж - 731 дол. США 32 центи (10 % вартості предмета лізингу) ; комісія за передачу - 219 дол. США 40 центів (3 % вартості предмета лізингу).

На виконання договору 18 лютого 2015 року ОСОБА_6 сплатив ТОВ «ЛК «Автофінанс» кошти в розмірі 969 тис. грн.

Згідно з умовами договору адміністративний платіж - це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у додатку 1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмета лізингу.

Відповідно до додатку 1 до договору розмір адміністративного платежу становить 10 % від вартості предмета лізингу, що становить 731 дол. США

32 центи.

Відповідно до пункту 3.2.7 договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмета лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу й у разі необрання нового предмета лізингу лізингоодержувачем протягом року. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу кошти на умовах пункту 12.1 цього договору, що стосуються обсягу повернення коштів.

При цьому згідно з пунктом 12.1 договору лізингодавець повертає лізингоодержувачу лише 60 % авансового платежу, а 40 % утримує як штраф за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж у такому випадку поверненню не підлягає.

За умовами договору лізингоодержувач сплачує лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно із частиною другою статті 1 Закону № 723/97-ВР за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР.

Стаття 18 Закону № 1023-ХІІ містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Так, за змістом частини п'ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір.

У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-ХІІ).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Проаналізувавши норму статті 18 Закону № 1023-ХІІ, слід дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно,

по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 1023-ХІІ є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з укладеним між сторонами договору фінансового лізингу лізингодавець зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати передбачені договором платежі (пункти 1.1, 3.3.1 договору).

Вартість предмета лізингу на момент укладення договору становила

7 тис. 313 дол. США 21 цент з урахуванням ПДВ, що за обмінним курсом

долара США до гривні на момент укладення цього договору складало

193 тис. 800 грн з ПДВ (пункт 8.2).

Гривневий еквівалент вартості предмета лізингу, визначений на дату укладення договору, може змінюватися в разі зміни обмінного курсу долара США до гривні або в разі зміни відпускної ціни транспортного засобу в продавця (пункт 8.3).

Усі планові платежі здійснюються лізингоодержувачем відповідно до умов, визначених у додатках 1, 3 до договору фінансового лізингу. Планові платежі зараховуються лізингодавцем згідно з обмінним курсом долара США до гривні на дату фактичного зарахування платежу на рахунок лізингодавця (пункт 8.5).

За змістом указаних пунктів договору розмір лізингової плати може змінюватися залежно від зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає.

Проаналізувавши зміст договору, суд установив, що за невиконання своїх зобов'язань за договором фінансового лізингу лізингодавець не несе відповідальності, а, навпаки, отримує вигоду - штраф у розмірі 40 % від розміру авансового платежу та всю суму сплаченого адміністративного платежу (пункти 3.2.7, 12.1 договору).

Відповідно до частини другої статті 6 Закону № 723/97-ВР істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Крім того, з огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та положень статті 692 ЦК України споживач послуг, укладаючи такий договір, має право знати обсяг своїх фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу. При цьому ціна предмета лізингу є істотною умовою такого договору згідно вимог статей 638, 655, 691 ЦК України.

Відповідно до пункту 10.4 договору в разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладення договору сторони домовились та беруть на себе зобов'язання до купівлі транспортного засобу підписати додаток 3 до цього договору із установленням щомісячних платежів, які розраховуються із ціни транспортного засобу на момент купівлі.

Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета лізингу, не погодили графіку сплати лізингових платежів згідно з додатком 3 до договору, на який робиться посилання у змісті договору фінансового лізингу, однак який до договору не додається.

При цьому згідно з пунктом 4.3 договору разом з підписаним актом приймання-передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (додаток 3 до договору), який сторони зобов'язані підписати до моменту підписання акта приймання-передачі.

Таким чином, на момент укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача.

Відповідно до пункту 1.4 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За такими зобов'язаннями відповідає продавець.

Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу (статті 808 ЦК України).

Таким чином, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, тому що в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 1.4 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності тощо суперечить положенням статті 808 ЦК України.

Крім того, статтею 16 Закону № 723/97-ВР передбачено, що лізингові платежі можуть включати:

а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;

б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

в) компенсацію відсотків за кредитом;

г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу

(10 % вартості предмета іпотеки) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору.

Крім того, достроково погасити лізингові платежі можна не раніше ніж через 12 (дванадцять) календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокове погашення лізингових платежів у термін до 12 (дванадцяти) календарних місяців з моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу лізингоодержувач сплачує штраф у розмірі 10 (десять) відсотків від суми дострокового погашення (пункт 10.4).

За змістом частини п'ятої статті 11 Закону № 1023-ХІІ до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що положення договору фінансового лізингу є несправедливими, якщо містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення.

Дослідивши умови договору фінансового лізингу, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону № 1023-ХІІ, а саме: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.

Отже, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, визнаючи умови договору фінансового лізингу несправедливими, а договір недійсним та стягуючи з лізингодавця на користь лізингоодержувача сплачену суму адміністративного платежу, ухвалив законне й обґрунтоване рішення, правильно застосувавши положення Закону № 1023-XII та статей 203, 215 ЦК України.

Апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, вищенаведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про те, що місцевий суд не встановив усіх обставин, які свідчать про несправедливість умов договору (порушують принцип добросовісності; призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; завдають шкоди споживачеві) відповідно до положень статті 18 Закону № 1023-XII.

За таких обставин судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603 , 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_6 про перегляд судових рішень задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Харківської області від 2 вересня 2015 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 4 листопада 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 30 червня 2015 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Судді Верховного Суду України:А.Г. Ярема

В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко