Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 27.08.2018 року у справі №766/10137/17
Постанова ВП ВС від 27.03.2019 року у справі №766/10137/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2019 року

м. Київ

Справа № 766/10137/17

Провадження № 14-658цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача СитнікО.М.,

суддів: Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_3,

заінтересована особа - головний державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - ВПВР Департаменту ДВС МЮ України) Нещадим Іван Сергійович,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3

на постанову Апеляційного суду Херсонської області від 03 липня 2018 року у складі колегії суддів Кутурланової О. В., Майданіка В. В., Орловської Н. В.

у справі за скаргою ОСОБА_3 на постанову головного державного виконавця ВПВР Департаменту ДВС МЮ України НещадимаІ.С. про стягнення виконавчого збору,

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст вимог скарги

У червні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду зі скаргою, у якій зазначала, що у ВПВР Департаменту ДВС МЮ України перебуває виконавче провадження № 48999494 з примусового виконання виконавчого листа № 668/14287/14-ц, виданого 14 квітня 2015 року Суворовським районним судом м. Херсона, про стягнення з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі - ПАТ «Банк Форум») 12 098 434,15 грн заборгованості за кредитним договором.

23 травня 2017 року головний державний виконавець ВПВР Департаменту ДВС МЮ України Нещадим І.С. прийняв постанови про заміну сторони виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу та про стягнення з ОСОБА_3 виконавчого збору у розмірі 1 209 843,41 грн.

Оскільки 27 травня 2017 року у виконавчому провадженні № 48999494 прийнято постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, ОСОБА_3 просила визнати неправомірною та скасувати постанову головного державного виконавця ВПВР Департаменту ДВС МЮ України Нещадима І.С. від 23 травня 2017 року ВП № 48999494 про стягнення виконавчого збору.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 06 лютого 2018 року скаргу ОСОБА_3 задоволено. Визнано незаконною та скасовано постанову від 23 травня 2017 року ВП № 48999494 про стягнення виконавчого збору.

Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що при прийнятті оскаржуваної постанови державний виконавець повинен був керуватися нормами Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), тоді як він керувався нормами Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», який втратив чинність на момент вчинення виконавчої дії, а тому така постанова є неправомірною та підлягає скасуванню.

Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 03 липня 2018 року апеляційну скаргу Департаменту ДВС МЮ України задоволено частково. Ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 06 лютого 2018 року скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що розгляд справ щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору підлягає розгляду в порядкуадміністративного судочинства. Тому провадження у справі підлягає закриттю, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2018 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду, яку просила скасувати і направити справу до апеляційного суду для продовження розгляду, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства, оскільки з аналогічним позовом ОСОБА_3 вже зверталася до адміністративного суду і їй було відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі та роз'яснено про право звернення до суду у порядку цивільного судочинства.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 19 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019року справу прийнято до провадження та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону Українивід 02 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Суди встановили, що на примусовому виконанні уВПВР Департаменту ДВС МЮ України (виконавче провадження № 48999494) перебуває виконавчий лист № 668/14287/14-ц, виданий 14 квітня 2015 року Суворовським районним судом м. Херсона, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованості за кредитним договором у розмірі 12 098 434,15 грн.

Постановою головного державного виконавця ВПВР Департаменту ДВС МЮ України Нещадима І.С. від 23 травня 2017 року стягнуто з ОСОБА_3 виконавчий збір у розмірі 1 209 843,41 грн (а. с. 5).

Вважаючи зазначену постанову про стягнення виконавчого збору неправомірною, у червні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця та просила визнати незаконною та скасувати його постанову від 23 травня 2017 року.

Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. За пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.

Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон № 1404-VIII та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього Закону.

Оскільки ОСОБА_3 звернулася до суду зі скаргою на дії державного виконавця у червні 2017 року, на спірні правовідносини поширюється саме Закон № 1404-VIII, згідно зі статтею 1 якоговиконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

Згідно із частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18) та від 13 березня 2019 року у справі № 545/2246/15-ц (провадження № 14-639цс18).

Водночас як у скарзі на дії державного виконавця, так і в касаційній скарзі ОСОБА_3 зазначала, що зверталася з аналогічним позовом до Херсонського окружного адміністративного суду, який 09 червня 2017 року відмовив у відкритті провадження у справі № 821/873/17 з огляду на те, що спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства (а. с. 10, 11). Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 15 серпня 2017 року погодився із зазначеним висновком суду першої інстанції (а. с. 113, 114).

Відповідно до частини п'ятої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги) повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.

Оскільки адміністративний суд відмовив ОСОБА_3 у відкритті провадження у справі за адміністративним позовом, поданим до ВПВР Департаменту ДВС МЮ України про визнання протиправною та скасування постанови головного державного виконавця ВПВР Департаменту ДВС МЮ України НещадимаІ.С., про стягнення виконавчого збору, тобто аналогічним, що і в цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на вимоги частини п'ятої статті 170 КАС України заявник не зможе реалізувати його право на доступ до суду за правилами адміністративного судочинства.

У пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства», заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі «Станєв проти Болгарії», заява № 36760/06, § 230).

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.

У рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. Крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38?40).

У рішенні від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України. Натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25, 26).

У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ встановив, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122?125).

У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18?24).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що прийняття 03 липня 2018 року Апеляційним судом Херсонської області оскаржуваної постанови про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що спір необхідно розглядати за правилами адміністративного судочинства, а також постановлення 09 червня 2017 року Херсонським окружним адміністративним судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі № 821/873/17, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2017 року, поставили під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права заявника на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

З огляду на існування юрисдикційного конфлікту та імперативний припис частини п'ятої статті 170 КАС України Велика Палата Верховного Суду вважає, що ця справа має бути розглянута за правилами цивільного судочинства виключно і лише тому, що заявниці має бути забезпечено доступ до правосуддя, що включає і розгляд скарги по суті, навіть в іншому, ніж це передбачено законом, судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду у належному, адміністративному, судочинстві виникли у зв'язку з процесуальною діяльністю суду.

Аналогічний висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 243/5078/17 (провадження № 14-393цс18), від 12 грудня 2018 року у cправі № 490/9823/16-ц (провадження № 14-509цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 761/12676/17 (провадження № 14-516цс18).

Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

У частині четвертій статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З урахуванням викладеного постанова суду апеляційної інстанції не може вважатися законною та обґрунтованою, тому касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова апеляційного суду - скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 141 258 259 400 402 403 409 411 415 416 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Херсонської області від 03 липня 2018 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.М. Ситнік

Судді: С. В. Бакуліна Н.П. Лященко

В. В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д. А. Гудима Л.І. Рогач

О. С. Золотніков І.В. Саприкіна

О. Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

В. С. Князєв О.Г. Яновська

Л.М. Лобойко