Історія справи

Постанова ВП ВС від 01.05.2025 року у справі №990/125/24
Постанова ВП ВС від 01.05.2025 року у справі №990/125/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 травня 2025 року

м. Київ

справа № 990/125/24

провадження № 11-109заі25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

Головуючого судді Уркевича В. Ю.,

судді-доповідача Гриціва М. І.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Єленіної Ж. М., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

за участю:

секретаря судового засідання Іщук В. С.,

представниці відповідача - Нарольської Т. С.,

розглянула на відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 про перегляд рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (судді Смокович М. І., Кашпур О. В., Радишевська О. Р., Мельник-Томенко Ж. М., Уханенко С. А.) від 30 січня 2025 року в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, Рада) про визнання протиправними дій і зобов`язання вчинити дії та

ВСТАНОВИЛА:

1. У квітні 2024 року ОСОБА_1 через свого представника Бойченюка І. В. звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- визнати протиправними дії ВРП щодо неналежного розгляду заяви ОСОБА_1 від 04 березня 2024 року;

- зобов`язати ВРП повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 04 березня 2024 року з дотриманням приписів Закону України [від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР] «Про звернення громадян» (далі - Закон № 393/96-ВР) та зважити на правову оцінку, надану судом в судовому рішенні за результатами розгляду цього спору.

Позовні вимоги головним чином мотивує незгодою з процедурою і результатами розгляду заяви [ ОСОБА_1 ] від 04 березня 2024 року щодо наявності підстав, визначених пунктом 4 частини першої статті 24 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), для звільнення члена ВРП ОСОБА_2 з цієї посади.

З-поміж іншого, позивач підкреслив, що у своєму зверненні просив забезпечити йому участь на засіданні ВРП, на якому розглядатиметься його звернення. Але відповідач цього не зробив. Позивач уважає беззмістовною й саму відповідь ВРП від 05 квітня 2024 року № 12922/0/9-24, яку він отримав за наслідками розгляду свого звернення, адже з неї [відповіді] не зрозуміло, чому обставини, які він повідомив (щодо несумісності члена ВРП ОСОБА_2 у період з січня 2023 року і до кінця липня 2023 року), не можуть бути (не є) передумовами для звільнення ОСОБА_2 з посади члена ВРП з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII.

З погляду позивача, у цій відповіді оминаються питання (факти, обставини), які свідчать про наявність причин для реагування на порушення з боку ОСОБА_2 , що водночас робить відповідь ВРП від 05 квітня 2024 року № 12922/0/9-24 доказом неналежного розгляду звернення, які вплинули на порушення його права на отримання повної інформації і спричинилися до подання цього позову.

2. Відповідач подав відзив на позов, у якому просить відмовити у задоволенні заявлених у ньому вимог. Зауважує, що ВРП діяла в межах чинного законодавства та не допустила порушень законодавчих вимог у частині надання відповіді на звернення позивача. Відповідь містить відповідне обґрунтування та наповнена змістом порушеного питання, а незгода позивача з цією відповіддю (її змістом, результатом розгляду загалом) не може означати, що ВРП порушила вимоги Закону № 393/96-ВР.

Відповідач висловив також свої судження стосовно міркувань ОСОБА_1 про «порушене право», яке підлягає захисту в суді, в аспекті доводів, які він навів у позовній заяві, та зазначив, що аргументи про неналежний розгляд звернення від 04 березня 2024 року доволі абстрактні і не пояснюють справжніх причин та підстав звернення до суду із цим позовом, як і не розкривають суті публічно-правового спору у зв`язку з розглядом звернення про звільнення члена ВРП ОСОБА_2 з посади. У цьому зв`язку відповідач підкреслив, що обов`язковою умовою захисту прав та інтересів в суді є порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду; порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Тож ВРП переконує, що не вчинила жодних протиправних дій, які б так чи інакше посягали на його права та інтереси чи покладали на нього негативні обов`язки, а звідси - могли спричинити виникнення права на захист, зокрема й права на звернення до суду з позовом на кшталт цього.

3. Позивач через свого представника - адвоката Бойченюка І. В. подав відповідь на відзив Ради, у якому сфокусував увагу на тому, що відповідач не зважив на повідомлені позивачем обставини порушення членом ВРП ОСОБА_2 вимог щодо несумісності та пов`язані з ними аргументи, які він висловив у своєму зверненні, і, водночас, не пояснив, чому не взяв до уваги ці обставини. З покликанням на лист ВРП від 30 квітня 2024 року № 15425/0/9-24, надісланий у відповідь на адвокатський запит стосовно внесення заяви ОСОБА_1 від 04 березня 2023 року до порядку денного ВРП, представник позивача вкотре наголосив, що відповідач зовсім нічого не вчиняв для вивчення обставин, які викладені у цьому зверненні. З погляду представника позивача, такого змісту поведінка відповідача робить невиразними, незрозумілими ті чинники, через які звернення розглядалося понад п`ятнадцять днів.

4. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 30 січня 2025 року відмовив у задоволенні позову.

Суд виходив з того, що в межах цієї справи, задля її правильного вирішення, він має відповісти на такі запитання: (1) чи можливо (дозволено), щоб реалізація особою права на звернення у формі заяви (клопотання) слугувала способом втручання у визначену законом організацію діяльності Ради, зокрема порядок обрання на посаду члена ВРП з`їздом суддів і набуття статусу члена ВРП та здійснення / припинення повноважень за цією посадою; (2) чи можна у такому разі вважати, що заява (клопотання) особи, яка таким чином (у порядку, визначеному Законом № 393/96-ВР) висловлює зауваги щодо (не)правомірності перебування члена ВРП на своїй посаді (вимагаючи реалізації приписів пункту 4 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII), слугує (чи може слугувати) способом захисту своїх прав та інтересів, які закріплені у Конституції і в законах України, або ж сприяння реалізації своїх прав та інтересів; (3) чи виникає право на захист цих прав та інтересів (та яких саме) у судовому порядку, зокрема за правилами адміністративного судочинства, у разі якщо звернення особи, подане у порядку, визначеному Законом № 393/96-ВР, не спричинило настання наслідків, яких сподівався заявник.

Відповідати на зазначені питання суд почав з визначення конституційного статусу ВРП та її призначення у сфері правосуддя, а отже, участі позивача як громадянина у правовідносинах, які виникають у процесі формування зазначеного конституційного органу та пов`язаної з цим можливості «впливати» на поліпшення роботи цього державного органу шляхом подання звернення.

У контексті спірних правовідносин запропонований судом «аналіз» покликаний розкрити (пояснити) «межі», за якими звернення громадянина у формі заяви імпліцитно переходить у площину втручання у діяльність Ради, структура та засади утворення і діяльності якої спрямовані якраз на те, щоб убезпечити цей орган від подібного впливу. З уваги на повноваження і статус ВРП (стаття 131 Конституції України, статті 1, 3 Закону № 1798-VIII) суд зазначив, що визначальною функцією названого органу є забезпечення незалежності судової влади, що власне й пояснює його формування переважно з числа суддів.

Далі суд зазначив, що ВРП, як прописано у статті 1 Закону № 1798-VIII, є незалежним конституційним органом державної влади і суддівського самоврядування; зміст останнього означає (передбачає) самостійне вирішення питань внутрішньої організації (управління) цього органу. Іншими словами, відповідальність за належне функціонування названого державного органу, зокрема спроможність реалізовувати надані йому владні повноваження, покладається також - окрім тих суб`єктів, які згідно із цим Законом обирають (призначають) членів ВРП за своєю квотою - на сам орган [ВРП], який, з уваги на свій статус, наділений компетенцією самостійно реагувати на факти (обставини) так, як того вимагають приписи Закону № 1798-VIII. Ці міркування значною мірою спираються знов-таки на зміст повноважень Ради, особливо в аспекті її ролі у вирішенні питання про звільнення члена ВРП з посади (стаття 24 Закону № 1798-VIII).

Суд зауважив, що у вимірі спірних правовідносин йдеться про ситуацію, за якої не існує об`єктивних перешкод у здійсненні ВРП своїх повноважень, які визначені Законом. Так само підкреслив, що обсяг компетенції ВРП визначений у Законі № 1798-VIII, тож коло питань, які стосуються внутрішньої організації (функціонування, діяльності), особливо коли йдеться про межі дискреції, зокрема, цього державного органу можна визначати тільки опираючись на відповідні приписи закону. Заява, яку подав позивач, покликана спонукати Раду вдатися до реалізації своєї компетенції - у встановленому законом порядку і спосіб - у частині з`ясування обставин щодо (не)відповідності одного з членів ВРП вимогам вказаного Закону та ухвалити із цього питання відповідне рішення (визначеної форми і змісту). Більше того, позивач вимагав бути присутнім на засіданні ВРП й висловити свою позицію з приводу порушеного ним питання.

Потім суд висловив думку, що подібна форма «практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об`єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності » (преамбула Закону № 393/96-ВР) хоч і не заборонена (якщо йдеться про фізичних і юридичних осіб приватного права), та все ж не може використовуватися як своєрідна форма втручання у діяльність державного органу, який, як відомо, зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Суд підкреслив, що за чинного нормативно-правового регулювання не може бути «приватного» інтересу /права особи у процедурі як обрання (призначення) членів ВРП, так і в питаннях, пов`язаних з їх звільненням з цієї посади. Зазначений орган державної влади формується на засадах, які не передбачають участі (залучення) приватних осіб, як і не передбачають владно-управлінського впливу на них, який за певних умов міг би спричиняти настання юридичних наслідків. Правова основа для ухвалення рішення з приводу звільнення члена ВРП з посади визначена спеціальним для цих правовідносин Законом № 1798-VIII, а, власне, сам зміст цих правовідносин (їхня суть) має публічно-правовий характер.

5. До того ж суд зазначив, що звернення до адміністративного суду за захистом «порушеного права» у сфері публічно-правових відносин передбачає спочатку реальне його [«права»] існування (тобто яке випливає з нормативно-правового регулювання; яке можна довести), відтак - реальне його [права] порушення з боку суб`єкта владних повноважень; таким, що спричиняє настання юридичних наслідків безпосередньо для особи, яка звертається до суду. З погляду суду, звернення особи (громадянина) шляхом подання заяви до державного органу, яким в цьому випадку є ВРП, з проханням про «втілення» відповідних приписів Закону № 1798-VIII не може позиціонуватися (використовуватися) як спосіб змусити державний орган діяти певним чином, як і не наділяє у такий спосіб (звернення у порядку, визначеному Законом № 393/96-ВР) цю особу (заявника) «суб`єктністю» у правовідносинах (процесах), які апріорі цього не передбачають.

Із цих міркувань суд в обсязі встановлених в цій справі обставин, пам`ятаючи також про доводи сторін, визнав, що звернення, яке ОСОБА_1 адресував відповідачу стосовно сфери його компетенції, не стосувалося його [позивача] прав та інтересів й не переслідувало мету, з якою Закон № 393/96-ВР, задля реалізації приписів Конституції України, передбачив таку форму «участі в управлінні державними справами», як заява (клопотання) (стаття 3 цього Закону). За описаної ситуації, позивач, звертаючись до адміністративного суду, переконує у неналежному розгляді свого звернення та вимагає повторного його розгляду, намагається в такий спосіб захистити не право на належний розгляд звернення, а за посередництвом адміністративного суду домогтися того, щоб ВРП реалізувала свої повноваження в частині оцінювання обставин, з якими приписи пункту 4 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII пов`язують звільнення члена ВРП з посади.

Суд зауважив, що судовий контроль адміністративного суду, завдання якого, визначені у статті 2 КАС України, полягають у захисті прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Ці порушення мають бути реальними (конкретними), випливати з управлінської діяльності суб`єкта владних повноважень і створювати юридичні наслідки для особи, яка звертається за захистом свого права до суду. Це означає також, що «порушення права» не має уподібнюватися намаганню «упорядкувати» публічні правовідносини, учасником (суб`єктом) яких особа, яка звертається до суду, не є, а, власне, звернення до адміністративного суду за захистом цих «прав» - намагання (спосіб) втрутитися у дискреційні повноваження державного органу.

Щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 04 березня 2024 року суд зазначив, що відповідь на неї ВРП надала в листі від 05 квітня 2024 року № 12922/0/9-24 і ця відповідь надійшла в межах одного місяця, що узгоджується з приписами частини першої статті 20 Закону № 393/96-ВР.

Доводи позивача про те, що той результат розгляду його звернення, який він отримав, можна було надати в межах п`ятнадцяти днів, суд визнав такими, що не містять вагомих (суттєвих) підстав вважати, що відповідач діяв свавільно, очевидно протиправно чи всупереч встановленій процедурі розгляду звернення, яка визначена Законом. Ці доводи теж не пояснюють, яким чином тривалість розгляду заяви вплинула на право позивача щодо розгляду його звернення, навіть безвідносно до результату цього розгляду по суті. Щодо останнього то, суд зауважив, що відповідач як суб`єкт владних повноважень у процедурі розгляду звернення не має обов`язку виконувати висловлені вимоги (зауваги, прохання), якщо вони зачіпають правовідносини, до яких заявник не має стосунку (не є їхнім учасником), особливо якщо ці правовідносини згідно із [спеціальним] Законом № 1798-VIII пов`язані з правовим статусом органу і його самоврядною діяльністю.

Проте суд визнав за необхідне підкреслити, що між сторонами не виникало різного тлумачення стосовно того, що звернення ОСОБА_1 (у формі заяви) ВРП розглянула з дотриманням встановлених для цього формальних підстав і порядку. Іншими словами, ВРП не залишила звернення без реагування, а розглянула його і надала заявнику відповідь в об`єктивно можливому обсязі. Адже цей спір підвідомчий адміністративному суду саме у взаємозв`язку з розглядом звернення, а отже, то зазначена заувага суду покликана засвідчити дотримання відповідачем приписів Закону № 393/96-ВР, які покладають на нього як державний орган відповідні обов`язки щодо розгляду заяв.

Підсумовуючи, суд зазначив, що форму юрисдикційного захисту визначає (диктує) зміст порушеного права. Останнє визначається, насамперед, на основі нормативно-правового регулювання відносин, з яких виник спір. Звернення громадян у порядку, який встановлений Законом № 393/96-ВР, не передбачає надання заявнику певної «суб`єктності» у публічних правовідносинах, які стосуються формування і діяльності ВРП, зокрема в частині звільнення члена ВРП з посади. З цієї причини подання заяви як спосіб звернення громадянина до державного органу не змінить змісту цих правовідносин, як і не створить умов (ситуації), за яких (якої) - коли звернення не спричинить очікуваного (бажаного) результату - виникне право на захист «порушеного права» шляхом вимоги про «повторний розгляд звернення», під яким імпліцитно закріплена вимога (бажання) отримати правову оцінку суду щодо обставин, які викладені у зверненні ОСОБА_1 від 04 березня 2024 року, стосовно невідповідності члена ВРП ОСОБА_2 вимогам, визначеним у статті 6 цього Закону, а отже, наявності підстав для ухвалення рішення про її звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII.

Із цих міркувань суд виснував, що питання, які порушив позивач, не охоплюються предметом судового контролю, а спосіб, до якого вдався заявник, аби отримати бажаний результат, суперечить завданням адміністративного судочинства.

6. Позивач не погодився із цим рішенням суду і через свого представника звернувся до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та постановити нове - про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Прохання мотивує, зокрема, тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а також ретельно не дослідив і не надав правильного значення фактичним обставинам, які стосувалися суті заяви позивача.

Вважає, що висновки суду про те, що «звернення особи (громадянина) шляхом подання заяви до державного органу, яким в цьому випадку є ВРП, з проханням про «втілення» відповідних приписів Закону № 1798-VIII не може позиціонуватися (використовуватися) як спосіб змусити державний орган діяти певним чином, як і не наділяє у такий спосіб (звернення у порядку, визначеному Законом № 393/96-ВР) цю особу (заявника) «суб`єктністю» у правовідносинах (процесах), які апріорі цього не передбачають», є хибними, оскільки заперечують саму сутність права на звернення, адже за таких умов будь-яке звернення особи до органу влади з проханням реалізувати його компетенцію має розглядатися як втручання у діяльність цього державного органу. У зв`язку із цим покликається на статтю 40 Конституції України, преамбулу та статтю 3 Закону № 393/96-ВР та зазначає, що у своїй заяві (від 4 березня 2024 року), яка була адресована ВРП, він як громадянин України вістив про виявлені ним обставини, які, на його думку, свідчать про наявність підстави для звільнення з посади члена ВРП. У своїй заяві навів фактичні обставини, зробив покликання на правила Закону № 1798-VIII та зробив певний висновок, що вказує на те, що за своєю суттю заява від 4 березня 2024 року є нічим іншим, як повідомленням про порушення чинного законодавства або ж вади у діяльності ВРП, тобто є заявою у розумінні Закону № 393/96-ВР, а не способом втручання у діяльність державного органу - Ради.

Звертає увагу на те, що суд першої інстанції викривлено витлумачив текст звернення у прохальній частині як вимогу і наполягає на тому, що там міститься прохання, а саме: «розглянути викладені у цій заяві обставини, які свідчать про наявність передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 24 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» підстави для звільнення ОСОБА_2 з посади члена Вищої ради правосуддя та за результатами розгляду, у разі їх підтвердження, ухвалити рішення про внесення подання про її звільнення з посади члена Вищої ради правосуддя». Отож позивач нічого не вимагав та не втручався у діяльність ВРП, а лише просив розглянути його заяву та перевірити викладені у ній обставини, і лише якщо ці обставини підтвердяться, то ухвалити рішення про внесення подання про звільнення члена Ради до уповноваженого органу.

Вторує, що ніщо у змісті його заяви не свідчить, що ним робився будь-який вплив, тиск або ж будь-яка інша форма втручання у діяльність ВРП, а тому не може збагнути, як сам по собі факт подання заяви з проханням розглянути та перевірити викладені у ній відомості міг бути розцінений судом першої інстанції як спосіб втручання у діяльність державного органу.

Наводить, що Конституційний Суд України у подібній ситуації виснував, що звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, передаються чи повідомляються з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 10 квітня 2003 року № 8-рп/2003).

Зазначає, що суд першої інстанції не зважив на те, що позивач є суб`єктом правовідносин, які виникають між ним та Радою щодо розгляду його заяви як форми звернення громадянина, і у цих правовідносинах його учасники наділяються комплексом прав та обов`язків.

Вказує на те, що норми статей 15 та 18 Закону № 393/96-ВР зобов`язують органи державної влади, , до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, , а громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, , має право: бути присутнім при розгляді заяви чи скарги . Також на державні органи покладений обов`язок, зокрема, об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; та на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу (стаття 19 Закону № 393/96-ВР).

Далі автор скарги посилається на те, що суд першої інстанції, обґрунтовуючи відмову у задоволенні позовних вимог концепцією «імпліцитного втручання у діяльність державного органу», не надав будь-якої оцінки фактичним обставинам справи та їхньому значенню в контексті дотримання прав позивача як суб`єкта звернення із заявою, а саме: 1) суд першої інстанції не взяв до уваги та не перевірив той факт, що надана відповідь (лист від 5 квітня 2024 року № 12922/0/9-24) не містить будь-яких даних, які б свідчили, що заява позивача була об`єктивно розглянута та йому надана обґрунтована відповідь; 2) суд першої інстанції не взяв до уваги, що Рада взагалі не проводила будь-яку перевірку заяви позивача від 04 березня 2024 року.

Нагадує, що зміст відповіді (лист від 5 квітня 2024 року № 12922/0/9-24), та й інші документи, які були надані до адміністративного суду, давали позивачу достатні підстави стверджувати, що його заява від 4 березня 2024 року не була «всебічно перевірена», а відтак позивач як суб`єкт правовідносин, які склалися між ним та Радою щодо розгляду його заяви від 4 березня 2024 року, вважав, що його права як суб`єкта звернення, гарантовані Законом № 393/96-ВР, зокрема на об`єктивний розгляд та повну перевірку, були порушені, що і спонукало звернутися до адміністративного суду.

Також акцентує увагу на тому, що, звертаючись до суду, просив адміністративний суд лише перевірити, чи дотримані його права та інтереси, гарантовані Законом № 393/96-ВР, і жодних вказівок на те, що суд першої інстанції повинен ухвалити рішення, яким описати ВРП наявні підстави для звільнення члена ВРП ОСОБА_2 , ніколи не викладалися ні в адміністративному позові, ні в інших процесуальних документах, які подавалися суду, ні в ході судового розгляду адміністративної справи. Не просив позивач суд першої інстанції й оцінювати обставини, які викладалися у його заяві. Тобто позивач не вчиняв, а також не просив суд першої інстанції здійснювати будь-які дії, які б могли бути розцінені як втручання у діяльність Ради.

Позивач вважає, що подання ним заяви, в якій він викладав виявлені ним порушення чинного законодавства України та просив провести їх перевірку, на виконання вимог Закону № 393/96-ВР вимагало від Ради більшого, ніж просто надання відповіді, оскільки мало супроводжуватися дотриманням суті права на звернення, яке включає в себе такі складові, як обґрунтовану відповідь, надану за результатами всебічної перевірки, у встановлені строки належним і компетентним суб`єктом, із забезпеченням права особи на участь у розгляді цієї заяви. Як убачається із фактичних обставин, викладених у адміністративному позові, відповідач не забезпечив позивачу зазначені складові змісту права на звернення, а також не навів переконливих аргументів, які б свідчили про його дотримання та гарантування відповідно до вимог Конституції та законів України.

Проте суд першої інстанції замість того, щоб перевірити, чи дотримався відповідач у процесі надання відповіді на заяву відповідних вимог Закону № 393/96-ВР, вийшов за межі адміністративного позову та обраного позивачем способу захисту його прав і неправильно витлумачив право особи на звернення із заявою до державного органу як спосіб втручання у повноваження останнього. Суд не врахував того факту, що саме по собі звернення до державного органу не вимагає від нього ухвалення будь-якого рішення чи вчинення будь-який дій, яка є його виключною компетенцією і може бути реалізована лише за наявності для цього достатніх підстав, однак надходження звернення передбачає обов`язок надати суб`єкту звернення обґрунтовану відповідь, з якої особа може зрозуміти, що її звернення перевірялося, її позиція була почута та проаналізована, а також чому її заява підлягає чи не підлягає задоволенню.

7. Ще автор скарги зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а також не зважив на фактичні обставини, які стосувалися права позивача на участь у розгляді його заяви.

Зазначає, що висновки суду першої інстанції, що «заява, яку подав позивач, покликана спонукати Раду вдатися до реалізації своєї компетенції - у встановленому законом порядку і спосіб - у частині з`ясування обставин щодо (не)відповідності одного з членів ВРП вимогам Закону та ухвалити з цього питання відповідне рішення (визначеної форми і змісту). Більше того, позивач вимагав бути присутнім на засіданні ВРП й висловити свою позицію з приводу порушеного ним питання» та «поза тим Суд уважає за необхідне підкреслити, що між сторонами не виникало різного тлумачення стосовно того, що згадуване звернення ОСОБА_1 (у формі заяви) ВРП розглянула з дотриманням встановлених для цього формальних підстав і порядку» свідчать про їх необґрунтованість та помилковість з огляду на фактичні обставини справи та положення законодавства України.

Наголошує, що позивач ніколи «не вимагав» у Ради вчинення будь-яких дій і більше того - ніколи не розглядав можливість участі у засіданні ВРП як спосіб втручання у діяльність цього органу, натомість лише просив забезпечити йому можливості для участі у розгляді його заяви, як-то гарантує Закон № 393/96-ВР. Зокрема, стаття 18 цього Закону передбачає право заявника бути присутнім при розгляді заяви чи скарги, а стаття 19 покладає на органи державної влади обов`язок, на прохання громадянина, запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу. На посилення своїх доводів наводить практику Верховного Суду, зокрема, постанови від 22 квітня 2020 року у справі № 826/13116/16, від 30 березня 2021 року у справі № 369/8235/16-а, від 30 липня 2020 року у справі № 826/3849/16.

Вторує, що, незважаючи на той факт, що Раді було заявлено про бажання позивача взяти участь у розгляді його заяви від 04 березня 2024 року, відповідне прохання було проігнороване, а суд першої інстанції взагалі розцінив таке прохання позивача як вимогу до ВРП та прихований спосіб втручання у здійснення її повноважень.

Наступним доводом апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції проігнорував важливі для справи обставини, які мають значення для ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення.

Наприклад, його заява від 04 березня 2024 року фактично містила відомості про виявлені, на його думку, порушення законодавства (пункту 4 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII), які у разі їх підтвердження мали б бути підставою для ухвалення Радою відповідного рішення (про звільнення члена Ради), і такі відомості мають розглядатися саме ВРП як колегіальним органом на її засіданні (абзац другий частини другої статті 24 Закону № 1798-VIII). Тому, на думку позивача, розгляд його заяви (з огляду на суть порушеного у ній питання) мав бути здійснений виключно Радою, позаяк це є її виключна компетенція.

Зазначає, що голова Ради, коли надавав відповідь на його заяву одноособово, то реалізував повноваження ВРП щодо встановлення наявності або відсутності підстав для звільнення, проте такі повноваження у нього (голови Ради) не передбачені Законом № 1798-VIII.

Вкотре звертає увагу на те, що суд першої інстанції залишив без обґрунтування у своєму рішенні наведені обставини.

Зазначає, що у справах «Проніна проти України» (заява № 63566/00), «Богатова проти України» (заява № 5231/04), «Мала проти України» (заява № 4436/07),«Петриченко проти України» (заява № 2586/07), «Бендерський проти України» (заява № 22750/02) Європейський суд з прав людини встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) з огляду на те, що національні суди, цілком проігнорувавши доводи заявника, навіть коли вони були конкретними, доречними та важливими, не дотримались свого зобов`язання за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Позивач вважає, що, залишивши поза увагою один із ключових аргументів адміністративного позову, суд першої інстанції не виконав передбачені правилами КАС України вимоги щодо обґрунтованості судового рішення. Цей суд не зробив жодного висновку, про те, чи може голова ВРП одноособово давати відповіді на ті питання, які належать до компетенції Ради як колегіального органу, а також чи вправі він здійснювати перевірку та встановлювати наявність або відсутність підстави для звільнення члена ВРП.

8. Ще одним доводом скарги є те, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку щодо дотримання строків розгляду заяви позивача, позаяк Закон № 393/96-ВР (частина перша статті 20) передбачає, що звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Оскільки його заява додатково не вивчалась (і відсутні докази протилежного), то відповідь мала б бути надана не пізніше п`ятнадцяти днів, а не на тридцятий день, як було отримано.

9. Відповідач скористався своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2025 року - без змін. Стверджує, що суд першої інстанції повно та правильно встановив обставини справи, дослідив докази у справі, надав їм правильну юридичну оцінку і в аспекті наведеного ухвалив обґрунтоване судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Переконує, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду.

Загалом доводи відзиву на апеляційну скаргу є суголосними з доводами відзиву на позовну заяву та оскаржуване судове рішення.

10. Велика Палата ухвалою від 06 березня 2025 року відкрила провадження у цій справі, а ухвалою від 02 квітня 2025 року призначила справу до розгляду у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін на 11 годину 01 травня 2025 року.

11. На судовому засіданні представниця відповідача просила у задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Своє прохання мотивувала аргументами та міркуваннями, подібними до наведених у відзиві на апеляційну скаргу.

12. Велика Палата заслухала учасників судового процесу, дослідила наведені в апеляційній скарзі та у відзиві до неї доводи, перевірила матеріали справи й оскаржуване судове рішення і встановила таке.

13. Насамперед про обставини справи, які коротко можна викласти так.

ОСОБА_1 звернувся до ВРП із заявою від 04 березня 2024 року (яку ВРП зареєструвала 05 березня 2024 року за вх. № П-973/1/7-24), у якій містилось прохання розглянути викладені у цій заяві обставини. На його думку, вказані обставини доводили існування передбаченої пунктом 4 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII підстави для звільнення ОСОБА_2 з посади члена ВРП.

За результатами розгляду [цих обставин] та у разі їх підтвердження, як указує позивач, були підстави ухвалити рішення про внесення подання про звільнення [ ОСОБА_2 ] з посади члена ВРП. Водночас автор звернення просив повідомити про результати перевірки цієї заяви, а також про дату і час засідання ВРП, на якому розглядатимуться питання, порушені у цьому письмовому зверненні.

У зверненні від 04 березня 2024 року позивач пояснив, що 12 січня 2023 року XIX позачерговий з`їзд суддів України ухвалив рішення, яким ОСОБА_2 була обрана до складу ВРП.

На цьому самому з`їзді новообрана членкиня ВРП склала присягу члена ВРП та відповідно до приписів частини четвертої статті 19 Закону № 1798-VIII набула повноважень члена ВРП.

З покликанням на приписи частини шостої статті 6, частини першої статті 21 Закону № 1798-VIII заявник повідомив також, що з листа голови ВРП від 19 лютого 2024 року № П-973-5814/0/9-24 та листа секретаріату ВРП від 23 листопада 2023 року № 11084/0/9-23 він дізнався, що ОСОБА_2 була відряджена до ВРП згідно з наказом виконувача обов`язків голови Одеського окружного адміністративного суду від 24 липня 2023 року № 21-ВД/ТМ/С.

До того ж ОСОБА_2 як молодший лейтенант звільнена в запас за підпунктом «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 (за сімейними обставинами) Закону України [від 25 березня 1992 року № 2232-XII] «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) згідно з наказом начальника Регіонального управління Сил територіальної оборони « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (по особовому складу) від 07 липня 2023 року № 135 та з 21 липня 2023 року ОСОБА_2 виключена зі списків особового складу військової частини.

На цій підставі у зверненні від 04 березня 2024 року позивач констатував, що з середини січня і до кінця липня 2023 року, тобто більше як шість місяців, щодо [члена ВРП] ОСОБА_2 існували обставини несумісності, які суперечать приписам пункту 6 частини десятої статті 6 Закону № 1798-VIII.

Водночас, з уваги на вимоги частини одинадцятої статті 6 Закону № 1798-VIII, заявник зауважив, що на сайті Ради немає рішення, яким би ОСОБА_2 було продовжено строк для усунення обставин несумісності.

Заявник повідомив, що ОСОБА_2 зверталася до ВРП із заявою від 07 лютого 2023 року про несумісність з іншими видами діяльності та про неможливість з незалежних від неї причин усунути цю невідповідність. Проте вже 09 лютого 2023 року ОСОБА_2 надіслала заяву з проханням не розглядати подану раніше заяву від 07 лютого 2023 року. Із цього заявник виснував, що ОСОБА_2 сама визнала існування стосовно неї обставин несумісності, які не були усунені у встановлені законом строки.

Тож з покликанням на пункт 4 частини першої статті 24, пункт 6 частини десятої статті 6 Закону № 1798-VIII заявник указав, що упродовж тридцятиденного строку ОСОБА_2 не усунула несумісності з іншими видами діяльності, тому вона підлягає звільненню з посади з підстави, яка встановлена пунктом 4 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII.

З посиланням на приписи статей 15, 18, 19 Закону № 393/96-ВР ОСОБА_1 закцентував увагу на тому, що ВРП мала би перевірити викладені у його заяві від 04 березня 2024 року обставини та вжити необхідні заходи, тобто внести подання про звільнення ОСОБА_2 з посади члена ВРП.

Питання про звільнення члена ВРП з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII, вирішує саме Рада (на засіданні), то розглядати [цю його] заяву та ухвалити рішення щодо звільнення ОСОБА_2 - яке фактично буде результатом розгляду цієї заяви як різновиду звернення громадян - має саме ВРП. Із цих міркувань заявник застеріг, що відповідь на його заяву від 04 березня 2024 року не може надавати Секретаріат ВРП чи інший структурний підрозділ або посадова особа цього органу.

Далі заявник навів аргументи, що він [як заявник] має право брати участь у розгляді своєї заяви, і з огляду на обставини, які в ній викладені, реалізація права на участь має бути забезпечена можливістю йому особисто чи його представнику бути на засіданні ВРП, на якому буде розглядатися питання про наявність чи відсутність підстав для звільнення ОСОБА_2 з посади члена ВРП.

За наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 від 04 березня 2024 року ВРП надіслала лист від 05 квітня 2024 року № 12922/0/9-24 за підписом Голови ВРП Григорія Усика, у якому повідомила, що рішенням XIX позачергового з`їзду суддів України від 12 січня 2023 року ОСОБА_2 обрана членом ВРП та набула відповідних повноважень у порядку, передбаченому частиною другою статті 19 Закону № 1798-VIII.

Наказом начальника Регіонального управління Сил територіальної оборони « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (по особовому складу) від 07 липня 2023 року № 135 молодший лейтенант ОСОБА_2 звільнена в запас згідно з підпунктом «г» (за сімейними обставинами) пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII. З 21 липня 2023 року ОСОБА_2 виключена зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .

Відповідно до наказу виконувача обов`язків голови Одеського окружного адміністративного суду від 24 липня 2023 року № 21-ВД/ТМ/С суддю Херсонського окружного адміністративного суду ОСОБА_2 з 25 липня 2023 року відрядили до ВРП для роботи на постійній основі на час здійснення повноважень члена ВРП.

25 липня 2023 року ОСОБА_2 зарахована до штату ВРП на посаду члена Ради та приступила до виконання обов`язків згідно з наказом голови ВРП від 25 липня 2023 року № 384-к.

Наприкінці ВРП з покликанням на частину шосту статті 6 Закону № 1798-VIII зазначила, що підстав для внесення подання про звільнення ОСОБА_2 з посади члена ВРП наразі немає.

Позивач не погодився з такою відповіддю (результатом розгляду заяви від 04 березня 2023 року), у зв`язку із чим звернувся з цим позовом до суду.

Також встановлено, що 24 жовтня 2023 року ВРП ухвалила рішення № 1008/0/15-23 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Дарницького районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.

14. Велика Палата пам`ятає про завдання апеляційної інстанції щодо перегляду рішення суду першої інстанції та про межі апеляційного перегляду, зважила усні пояснення сторін і доводи, викладені в апеляційній скарзі, на предмет їх задоволення та аргументи відзиву відповідача протилежного змісту і значення, ще раз перевірила матеріали справи і вважає за необхідне зазначити таке.

Предметом розгляду цієї справи є дії ВРП щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 04 березня 2024 року, в якій міститься інформація щодо наявності підстав, визначених пунктом 4 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII, для звільнення члена ВРП ОСОБА_2 з посади.

15. Відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання Велика Палата пам`ятає, що за правилами частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 40 Основного Закону України передбачає, що всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Відповідно до статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У частині першій статті 64 Основного Закону України встановлено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

16. У преамбулі Закону № 393/96-ВР зазначено, що цей Закон регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об`єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

Законодавство України про звернення громадян включає цей Закон та інші акти законодавства, що видаються відповідно до Конституції України та цього Закону (частина перша статті 2 Закону № 393/96-ВР).

За частиною першою статті 1 Закону № 393/96-ВР громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, медіа, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону № 393/96-ВР як звернення громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

За частиною першою статті 15 Закону № 393/96-ВР органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Стаття 18 Закону № 393/96-ВР визначає права громадянина при розгляді заяви чи скарги. Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, медіа, посадових осіб, має право: особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви; знайомитися з матеріалами перевірки; подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу; бути присутнім при розгляді заяви чи скарги; користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку; одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги; висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги; вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.

Відповідно до статті 19 Закону № 393/96-ВР органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, медіа, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані: об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв`язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об`єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз`яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

У разі необхідності та за наявності можливостей розгляд звернень громадян покладається на посадову особу чи підрозділ службового апарату, спеціально уповноважені здійснювати цю роботу, в межах бюджетних асигнувань. Це положення не скасовує вимоги абзацу дев`ятого частини першої цієї статті.

Термін розгляду звернень громадян визначає стаття 20 Закону № 393/96-ВР, за якою звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів.

На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від встановленого цією статтею терміну.

Відповідно до частини першої статті 16 Закону № 393/96-ВР скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об`єднання громадян, медіа, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду.

17. Якщо проаналізувати наведене нормативно-правове регулювання в контексті спірних правовідносин, то висновується, що громадяни України мають право звертатися до державних органів, зокрема і до ВРП, зі зверненнями, які можуть містити, у тому числі, і відомості про недотримання певними членами ВРП вимог щодо несумісництва для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення, а також у разі незгоди громадянина з рішенням, прийнятим за результатами розгляду скарги, - звернутися безпосередньо до суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 393/96-ВР заява - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

18. Як видно з матеріалів справи, позивач звернувся до Ради із заявою про наявність підстав для звільнення з посади члена ВРП ОСОБА_2 .

Згідно із частиною першою статті 24 Закону № 1798-VIII підставами для звільнення члена ВРП з посади є: 4) виявлення обґрунтованості наявних обставин щодо його невідповідності вимогам, визначеним у статті 6 цього Закону; .

Відповідно до пункту 3.4 Регламенту ВРП, затвердженого рішенням ВРП від 24 січня 2017 року № 52/0/15-17, у разі виявлення фактів, які свідчать про вчинення членом Ради діяння, передбаченого пунктами 3-6 частини першої статті 24 Закону [№ 1798-VIII], голова Ради ініціює визначення члена Ради шляхом автоматизованого розподілу справ для здійснення перевірки виявлених обставин. Член Ради готує попередній висновок по суті цього питання, при підготовці якого він вправі опитувати працівників секретаріату Ради, пропонувати надати пояснення члену Ради, перевірку щодо дій або бездіяльності якого він здійснює, робити запити в порядку, передбаченому статтею 31 Закону [№ 1798-VIII], здійснювати інші організаційні дії щодо підготовки цього питання до розгляду. Підготовка попереднього висновку щодо фактів вчинення членом Ради діяння, визначеного пунктами 3-6 частини першої статті 24 Закону [№ 1798-VIII], і розгляд питання про внесення до органу, що обрав або призначив члена Ради, подання про звільнення члена Ради здійснюється в межах строку, передбаченого частиною шостою статті 20 Закону [№ 1798-VIII].

З огляду на викладене висновується, що розгляд заяви, у якій йдеться про вчинення членом Ради діяння, передбаченого пунктами 3-6 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII, розглядає голова ВРП на підставі цього Закону та у порядку, визначеному Регламентом ВРП, але не на підставі іншого закону, - Закону № 393/96-ВР.

19. Якщо повернутися до змісту відповіді Ради (від 05 квітня 2024 року № 12922/0/9-24), то у ній нема покликання на Закон № 393/96-ВР, а також вона не містить роз`яснення із порядком оскарження винесеного рішення, як того вимагає частина четверта статті 15 Закону № 393/96-ВР, яка регламентує порядок розгляду заяв (клопотань).

До того ж аналіз Закону № 393/96-ВР дає підстави для висновку, що право на оскарження до суду відповіді за її зверненням має особа, в якої порушене її суб`єктивне право, і цей висновок кореспондується із висновками Великої Палати, які відображені у відповідних постановах, за якими в розумінні приписів статті 55 Конституції України та статті 5 КАС України, які гарантують і передбачають право на судовий захист і можливість звернення до суду за захистом порушеного права, вимагають воднораз, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим, і таке порушення прав має бути реальним, а не ілюзорним, має стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

20. Відтак є правильним висновок суду першої інстанції, що звернення до адміністративного суду за захистом «порушеного права» у сфері публічно-правових відносин передбачає спочатку реальне його [«права»] існування (тобто яке випливає з нормативно-правового регулювання; яке можна довести), відтак - реальне його [права] порушення з боку суб`єкта владних повноважень; таким, що спричиняє настання юридичних наслідків безпосередньо для особи, яка звертається до суду. А також те, що звернення особи (громадянина) шляхом подання заяви до державного органу, яким у нашому випадку є ВРП, з проханням про «втілення» відповідних приписів Закону № 1798-VIII не може позиціонуватися (використовуватися) як спосіб змусити державний орган діяти певним чином, як і не наділяє у такий спосіб (звернення у порядку, визначеному Законом № 393/96-ВР) цю особу (заявника) «суб`єктністю» у правовідносинах (процесах), які апріорі цього не передбачають.

21. Також не можна не погодитися із висновком суду, що звернення, яке ОСОБА_1 адресував відповідачу стосовно сфери його компетенції, не стосувалося його [позивача] прав та інтересів й не переслідувало мету, з якою Закон № 393/96-ВР, задля реалізації приписів Конституції України, передбачив таку форму «участі в управлінні державними справами», як заява (клопотання) (стаття 3 цього Закону). За описаної ситуації позивач, звертаючись до адміністративного суду, переконує у неналежному розгляді свого звернення та вимагає повторного його розгляду, намагається в такий спосіб захистити не право на належний розгляд звернення, а за посередництвом адміністративного суду домогтися того, щоб ВРП реалізувала свої повноваження в частині оцінювання обставин, з якими приписи пункту 4 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII пов`язують звільнення члена ВРП з посади.

Велика Палата вже вказувала на порядок розгляду Радою звернень громадян, які містять інформацію про вчинення членом Ради діяння, передбаченого пунктами 3-6 частини першої статті 24 Закону, і повторимось, що Закон № 393/96-ВР до цих правовідносин не застосовний.

22. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

За правилами пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Гарантоване статтею 55 Конституції України та КАС України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

На підставі Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 8-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним.

23. У контексті наведеного Велика Палата вважає правильним висновок суду першої інстанції, що форму юрисдикційного захисту визначає (диктує) зміст порушеного права. Останнє визначається насамперед на основі нормативно-правового регулювання відносин, з яких виник спір. Звернення громадян у порядку, який встановлений Законом № 393/96-ВР, не передбачає надання заявнику певної «суб`єктності» у публічних правовідносинах, які стосуються формування і діяльності ВРП, зокрема в частині звільнення члена ВРП з посади.

З цієї причини подання заяви як способу звернення громадянина до державного органу не змінить змісту цих правовідносин, як і не створить умов (ситуації), за яких (якої) - коли звернення не спричинить очікуваного (бажаного) результату - виникне право на захист «порушеного права» шляхом вимоги про «повторний розгляд звернення», під яким імпліцитно закріплена вимога (бажання) отримати правову оцінку суду щодо обставин, які викладені у зверненні ОСОБА_1 від 04 березня 2024 року, стосовно невідповідності члена ВРП ОСОБА_2 вимогам, визначеним у статті 6 цього Закону, а отже, наявності підстав для ухвалення рішення про її звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII.

24. Не може Велика Палата й оминути того, що зі змісту звернень до Ради та оскарження у суді відповіді на його звернення, в якій її автор не погодився із тими доводами, які наводив заявник (наявність підстав для звільнення члена ВРП), проглядається (прослідковується) бажання ОСОБА_1 ініціювати питання звільнення члена ВРП, яка брала участь у розгляді його питання про звільнення з посади і заразом в ухваленні відповідного рішення, щоб за наслідками розгляду звернення мати підстави для скасування негативного для себе рішення Ради, а не реалізувати своє право на викривання недоліків в роботі державного органу, визначеного Законом № 393/96-ВР.

25. Повертаючись до доводів апеляційної скарги, - всі вони по суті обґрунтовані та побудовані з позиції неправильного застосування чи взагалі незастосування норм Закону № 393/96-ВР під час надання відповіді на його зверненням. Проте, як мовилось вище, правовідносини, які виникли внаслідок звернення позивача із заявою про навість підстав для звільнення члена ВРП ОСОБА_2 , не підпадають під сферу дії Закону № 393/96-ВР.

Тут варто згадати, що позивач звертався до Ради із заявою від 10 лютого 2024 року, в якій повідомляв про порушення (як на його думку) вимог щодо несумісності члена ВРП ОСОБА_2 , та отримав відповідь (від 19 лютого 2024 року № П-973-5814/0/9-24) за підписом голови Ради про відсутність таких порушень.

26. Велика Палата вважає, що в межах доводів і міркувань, наведених в апеляційній скарзі, та в контексті встановлених у справі обставин і зумовленого ними нормативного (правничого) регулювання суд першої інстанції правильно встановив зміст та суть заявлених до судового захисту стверджуваних порушень прав та інтересів позивача суб`єктом владних повноважень під час розгляду його звернення і надав обґрунтовані відповіді на доводи позовної заяви й ухвалив правильне рішення, відтак підстав для втручання у таке рішення немає.

Наведені доводи апеляційної скарги не спростували висновок суду першої інстанції і Велика Палата за наслідками перегляду рішення суду першої інстанції не знайшла підстав, які б змушували втрутитися в оскаржуване рішення суду і визнати протиправними дії ВРП.

27. Під час апеляційного перегляду Велика Палата не знайшла підстав для того, щоб не погодитись із висновком суду першої інстанції про відповідність оскарженого рішення ВККС критеріям, визначеним у частині другій статті 2 КАС України.

Частина перша статті 2 КАС України визначає, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На дотримання цих правил суд першої інстанції повно та всебічно встановив обставини справи, дослідив докази у справі та, належним чином умотивувавши своє рішення, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

28. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

На підставі частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

29.Велика Палата визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права та нема причин для втручання в нього.

Твердження апеляційної скарги не містять підстав чи суджень, що зобов`язували б поглянути на спірні відносини по-іншому й визнати їх достатніми для втручання в судове рішення.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду і не містять жодних вагомих підстав для визнання рішення суду першої інстанції протиправним, необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню.

30. Отже, апеляційну скаргу ОСОБА_1 треба залишити без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2025 року - без змін.

Керуючись статями 243 266 315 316 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. Ю. Уркевич

Суддя-доповідач М. І. Гриців

Судді: О. О. Банасько М. В. Мазур

О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв

Ю. Л. Власов С. О. Погрібний

І. А. Воробйова О. В. Ступак

Ж. М. Єленіна І. В. Ткач

Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко

В. В. Король Н. В. Шевцова