Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 березня 2014 року Справа № 911/990/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Дунаєвської Н.Г.суддівГольцової Л.А. (доповідач), Мележик Н.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника прокурора Київської областіна рішення та на постановуГосподарського суду Київської області від 05.09.2013 Київського апеляційного господарського суду від 17.12.2013у справі№ 911/990/13господарського судуКиївської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Крокус"доГоловурівської сільської ради Бориспільського району Київської областіпровизнання права власностіза участю представників сторін:

позивача: Некипілий С.М., дов. від 14.03.2014;

відповідача: повідомлений, але не з'явився;

прокурора: Гудименко Ю.В., прокурор відділу Генеральної прокуратури України, посв. №014715 від 21.01.2013;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Київської області від 05.09.2013 у справі №911/990/13 (суддя Ярема В.А.) позовні вимоги задоволено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.12.2013 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Тарасенко К.В., судді - Рєпіна Л.О., Сулім В.В.) рішення Господарського суду Київської області від 05.09.2013 у справі № 911/990/13 залишено без змін.

Не погоджуючись із вказаними судовими актами, Заступник прокурора Київської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник послався на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили, що не є перешкодою для суду касаційної інстанції переглянути в касаційному порядку оскаржувані судові рішення.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено наступні фактичні обставини.

Рішенням Головурівської сільської ради від 14.03.1997 №53 передано ВАТ "Головурівське" у колективну власність 1718,7 га земель, та надано у постійне користування 611,0 га земель у складі: резервного фонду 151,9 га, водного фонду 102,1 га, лісового фонду 117,0 га, природоохоронного значення 240,0 га, про що оформлено відповідні Державні акти.

Протягом 2001-2003 років між ВАТ "Головурівське" та ТОВ "Крокус" укладено ряд договорів купівлі-продажу щодо переходу права власності на нерухоме майно (будівлі, споруди) сільськогосподарського призначення.

КП Бориспільської районної ради Бориспільського районного "БТІ" у 2001-2004 роках на підставі зазначених договорів за позивачем зареєстровано право власності на відповідні об'єкти нерухомості та видано технічні паспорти на відповідні будівлі.

Суди з'ясували- ВАТ "Головурівське" є припиненим, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 26.10.2012.

ТОВ "Крокус" листом від 25.12.2012 № 52 звернулось до Головурівської сільської ради, в якому, посилаючись на норми ст. 132 ЦК УРСР, ст.ст. 12, 120, 126, п. 12 Перехідних положень ЗК України, зазначило про набуття товариством права власності на земельну ділянку площею 55,2226 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в межах с.Головурів Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області з підстав укладення вищезазначених договорів та просило прийняти рішення щодо підтвердження права власності та надання дозволу на складання технічної документації по виготовленню Державного акта на право власності на зазначену земельну ділянку.

Однак, відповідач листом від 10.01.2013 № 2-10-03 повідомив позивача про відсутність можливості надати дозвіл на складання технічної документації із землеустрою щодо виготовлення Державного акта на право власності на відповідну земельну ділянку, оскільки ст. 120 ЗК України такого обов'язку на сільську раду не покладено. Крім того, позивач зазначив, що товариством не надано доказів,які підтверджують розмір земельної ділянки, необхідний для обслуговування відповідного нерухомого майна.

Звертаючись до суду з позовом (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог), позивач просив, як вірно зазначили суди, визнати право власності на земельні ділянки за ТОВ "Крокус" загальною площею 54,5202 га для ведення товарного сільського виробництва в межах с.Головурів Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області.

Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходив з положень ст.ст. 328, 334, 377, 655 ЦК України, ст. 120 ЗК України, ст.ст. 173, 175, 193 ГК України та, врахувавши висновки земельно-технічної експертизи, якою визначено розмір (площу) земельної ділянки, необхідної для розміщення та обслуговування об'єктів нерухомого майна (будівель і споруд), задовольнив позовні вимоги в повному обсязі, визнавши за позивачем право власності на земельні ділянки загальною площею 54,5202 га для ведення товарного сільського виробництва в межах с.Головурів Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області.

Втім, колегія суддів Вищого господарського суду України не може погодитись з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Згідно положень ч. 2 ст. 1115 ГПК України, касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду.

Відповідно абз. 2 п. 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення", рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (п.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6).

Згідно зі ст. ст. 42, 43 ГПК України, правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, а якщо спір вирішується колегіально - більшістю голосів суддів. У такому ж порядку вирішуються питання, що виникають у процесі розгляду справи (ст. 47 ГПК України).

У відповідності зі ст. 82 ГПК України, при вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення. Рішення приймається господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та іншими учасниками господарського процесу, а також доказів, які були витребувані господарським судом, у нарадчій кімнаті.

В свою чергу, у відповідності до ст. ст. 99, 101 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому, необхідно мати на увазі, що, згідно зі ст. 43 ГПК України, наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Однак, зі змісту прийнятих у цій справі судових рішень вбачається, що господарські суди як першої, так і апеляційної інстанцій, зазначених вимог ГПК України не дотримались та не забезпечили сторонам у справі дотримання принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Про наведене свідчить відсутність дослідження усіх поданих сторонами в матеріали справи доказів.

Суд апеляційної інстанції при перегляді в апеляційному порядку рішення місцевого господарського суду, не дав належної оцінки поданій прокурором (апелянтом) до матеріалів справи ухвалі Господарського суду Київської області від 23.09.2004 у справі № 203/12б-98, в якій зазначено про ліквідацію юридичної особи - ВАТ "Головурівське", затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційний баланс товариства та припинення провадження у справі №203/12б-98 про банкрутство, у зв'язку з чим не з'ясував чи була повернута спірна земельна ділянка до відання органів місцевого самоврядування для подальшого розпорядження нею.

Також, як суд першої, так і суд апеляційної інстанції дали не повну оцінку листу відповідача від 10.01.2013 № 2-10-03, в якому відповідач звернув увагу позивача, що відповідна земельна ділянка була надана в колективну власність ВАТ "Головурівське" тадо земель запасу не передавалась. З огляду на наведене, суди, першочергово, мали дослідити питання власника земельної ділянки на час виникнення спірних правовідносин.

За змістом ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України, які було застосовано судами попередніх інстанцій, до особи, яка набула права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій розміщено відповідне нерухоме майно, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Отже, законодавством визначено, що з виникненням права власності на будівлю чи споруду до власника переходить право власності на частину земельної ділянки, на якій розташована належна йому на праві власності будівля чи споруда.

На земельну ділянку, що перевищує визначені ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України розміри, право власності виникає на загальних підставах та у порядку, визначених чинним законодавством.

Порядок передачі у власність юридичним особам земельних ділянок із земель державної або комунальної власності передбачений ст. 116 ЗК України.

Так, згідно з ч. 1 та 2 ст. 116 ЗК України, юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Пунктом 34 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" передбачено, що до виключної компетенції відповідної ради належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин, які розглядаються виключно на пленарному засіданні ради - сесії.

Задовольняючи позовні вимоги, суди дійшли висновку, що до позивача, як до особи, яка придбала у власність нежитлові будівлі (споруди), на підставі ст. 377 ЦК України та ст.120 ЗК України перейшло право власності на спірну земельну ділянку.

Однак, суди не врахували, що при виникненні права власності на будівлі (споруди), у власника виникає право на оформлення земельної ділянки, необхідної для обслуговування цих будівель, однак оформлення такого права має здійснюватись у встановленому законом порядку.

Обов'язковою умовою передачі у власність земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, є наявність позитивного рішення сесії відповідної ради про передачу земельної ділянки у власність.

За змістом ст.ст. 13, 14 Конституції України, ст. 11 ЦК України, ст.ст. 123, 124, 127, 128 ЗК України рішенням органу місцевого самоврядування або державної адміністрації про надання земельної ділянки господарюючому суб'єкту у власність або в користування здійснюється волевиявлення власника землі і реалізуються відповідні права у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог ЗК України, спрямованих на раціональне використання землі як об'єкта нерухомості (власності) (п. 1.2.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" від 17.05.2011 № 6 (із змінами і доповненнями).

Слід звернути увагу, що суд не вправі приймати рішення з питань, віднесених до виключної компетенції цих органів, наприклад, про надання земельних ділянок у власність.

Судами не досліджувалось питання прийняття відповідного рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі або відмову в передачі позивачу саме у власність спірної земельної ділянки (або орендне користування), що має неабияке значення для подальших висновків про порушення або відсутності в діях відповідача порушень прав та інтересів позивача, що підлягають захисту в судовому порядку.

Таким чином, судам необхідно, по-перше, з'ясувати питання власника спірної земельної ділянки на час виникнення правовідносин, по-друге, в разі, якщо буде встановлено, що зазначеною земельною ділянкою розпоряджається саме відповідач, то чи був дотриманий порядок, визначений законодавством України для отримання у власність позивачем земельної ділянки (прийняття відповідного рішення як органу, який наділений повноваженнями розпорядження цією ділянкою), непогодження з результатами якого є наслідком звернення останнього до суду з даним позовом про захист свого порушеного чи оспорюваного права саме в судовому порядку.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ст. 32 ГПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 33 ГПК України).

Згідно статті 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Беручи до уваги, що вказані обставини не були предметом судового розгляду при вирішенні господарського спору, належна правова оцінка їм не надавалась, колегія суддів зазначає, що як місцевий, так і апеляційний господарські суди припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ст. 11110 ГПК України є підставою для скасування судових рішень у справі.

Касаційна ж інстанція, відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України, не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене, а також враховуючи, що встановлення обставин, які входять до предмета доказування у цій справі не були з'ясовані при прийнятті рішення та постанови господарськими судами, справа має бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого слід врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Керуючись ст. ст. 108, 1115, 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Заступника прокурора Київської області задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.12.2013 та рішення Господарського суду Київської області від 05.09.2013 у справі №911/990/13 скасувати.

Справу № 911/990/13 направити на новий розгляд до Господарського суду Київської області.

Головуючий суддя Н.Г.ДУНАЄВСЬКА

Судді Л.А. ГОЛЬЦОВА

Н.І. МЕЛЕЖИК