Історія справи

Ухвала КГС ВП від 04.03.2018 року у справі №916/1605/15-г
Постанова ВГСУ від 18.11.2015 року у справі №916/1605/15-г

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2015 року Справа № 916/1605/15-г

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого суддіКорсака В.А. суддів Алєєвої І.В., Данилової Т.Б.

розглянувши матеріали касаційних скарг Державного підприємства "Адміністрація морський портів України" в особі Іллічівської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" та Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт"на постановуОдеського апеляційного господарського суду від 25.08.2015у справі № 916/1605/15-г Господарського суду Одеської областіза позовомДержавного підприємства "Адміністрація морський портів України" в особі Іллічівської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України"до Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт"простягнення 10 085 234, 34 грн.,

в судовому засіданні взяли участь представники :

- - позивачаМишко О.В.- - відповідачаПерейма Д.О.

В С Т А Н О В И В:

В квітні 2015 року Державне підприємство "Адміністрація морський портів України" в особі Іллічівської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт", в якій просило суд стягнути з відповідача на свою користь суми 10 085 234,34 грн., яка складається із суми основного боргу в розмірі 8 338 979,00 грн., пені в сумі 863 335,46 грн., інфляційних втрат в сумі 839 071,79 грн. та трьох відсотків річних в сумі 43 848, 09 грн. (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог вх. № 2-3163/15 від 08.06.2015, яка прийнята та розглянута судом; т.2., а.с. 131-132).

Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем умов договору про встановлення сервітуту нерухомого майна № 46-Пд-ІЛФ-15/55-0 від 06.02.2015 в частині оплати за сервітут на причали.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 24.06.2015 (суддя Желєзна С.П.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25.08.2015 (головуючий суддя Шевченко В.В., судді: Лисенко В.А., Ярош А.І.) позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача користь 8 338 979 грн. 00 коп. основного боргу в розмірі, 839 071 грн. 79 коп. інфляційних втрат, 43 848 грн. 09 коп. трьох процентів річних, 8 633 грн. 35 коп. пені. В задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Не погоджуючись частково з прийнятими судовими рішеннями, Державне підприємство "Адміністрація морський портів України" в особі Іллічівської філії звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати в частині відмови у стягненні 854 702, 10 грн. пені та в цій частині прийняти нове рішення про задоволення позову, а в іншій частині - залишити без змін.

Також до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою звернулось Державне підприємство "Іллічівський морський торговельний порт", в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

У відзиві на касаційну скаргу Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт" Державне підприємство "Адміністрація морський портів України" в особі Іллічівської філії не погоджується з доводами касатора і просить суд залишити його скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині задоволення позову - без змін.

Розпорядженням секретаря судової палати від 13.11.2015 склад колегії суддів змінено та сформовано колегію суддів у наступному складі: головуючий - Корсак В.А., судді - Алєєва І.В., Данилова Т.Б. для розгляду даної справи.

Перевіривши доводи касаційних скарг, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 06.02.2015 між Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" (сервітуаром; позивачем у справі) та Державним підприємством "Іллічівський морський торговельний порт" (сервітуарієм; відповідачем у справі) було укладено договір про встановлення сервітуту нерухомого майна № 46-Пд-ІЛФ-15/55-О, предметом якого є обмежене платне строкове право користування сервітуарієм майном (об'єктами нерухомого майна), яке є державною власністю, знаходиться в господарському віданні сервітуара та обліковується на окремому балансі Іллічівської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України (адміністраціії Іллічівського морського порту). Зміст сервітуту: сервітут полягає у наданні сервітуаром сервітуарію права користування причалами.

Договір діє до 31.12.2015.

В пунктах 2.1-2.3 договору сторони узгодили, що плата за сервітут визначена у розрахунку ставки сервітуту (додаток № 1 до цього договору), який є його невід'ємною частиною. Сума щомісячного платежу розраховується виходячи з кількості днів у звітному місяці. Оплата за цим договором здійснюється сервітуарієм у безготівковій формі щомісячно у розмірі, визначеному у п. 2.1 цього договору, і сплачується на підставі виставленого сервітуаром рахунку. Сервітуар до 5 числа місяця, наступного за розрахунковим, надає сервітуарію оригінал належним чином оформленого рахунку. Сервітуарій щомісячно до 20 числа місяця наступного за розрахунковим, здійснює оплату на підставі виставленого сервітуаром рахунку.

В додатку № 1 до договору, який є невід'ємною його частиною, сторонами погоджено розрахунок щомісячної плати за користування кожним із причалів, щодо яких встановлюється сервітут. Ставки плати не враховують ПДВ. ПДВ нараховується відповідно до чинного законодавства України.

За користування причалами за період з січня по квітень 2015 року позивачем виставлені та вручені відповідачу для оплати рахунки на загальну суму 8 338 979 грн., які останнім не оплачені. Відповідних доказів до матеріалів справи не залучено.

Як вбачається з матеріалів справи, спір виник у зв'язку з тим, що відповідач не оплатив виставлені позивачем рахунки за користування причалами, що стало підставою для звернення позивача з позовом про стягнення боргу, інфляційних втрат, трьох відсотків річних та пені.

Судами попередніх інстанцій на підставі сукупності поданих до матеріалів справи доказів встановлено, що з січня по квітень 2015 року відповідач користувався причалами, щодо яких встановлений платний сервітут.

Задовольняючи позов в частині стягнення з відповідача боргу, 3 % річних та інфляційних втрат суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідач неналежним чином виконав свої договірні зобов'язання щодо своєчасного внесення плати за користування майном та передбаченої статтею 625 Цивільного кодексу України відповідальності за порушення грошового зобов'язання у вигляді інфляційних втрат та трьох відсотків річних.

За розрахунками позивача, які перевірені судами, у позивача виникло право на стягнення 839 071 грн. 79 коп. інфляційних втрат та 43 848 грн. 09 коп. 3 % річних за період з 21.02.2015 по 08.06.2015. Контррозрахунку відповідних сум відповідач до матеріалів справи не надав.

Щодо позовної вимоги про стягнення пені в розмірі 863 335,46 грн. 21.02.2015 по 08.06.2015, слід зазначити наступне.

Пунктом 6.5. договору передбачено, що у випадку затримки оплати за користування сервітутом сервітуар має право вимагати у сервітуарія сплати пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення до моменту повного погашення заборгованості.

Підставою для нарахування пені став висновок судів попередніх інстанцій про неналежне виконання відповідачем договірних зобов'язань щодо своєчасного внесення плати за користування сервітутом, що відповідно до пункту 6.5. договору є підставою для нарахування пені. За розрахунком позивача, перевіреним судом, стягненню з відповідача підлягає 863 335, 46 грн. пені за період з 21.02.2015 по 08.06.2015 (включно).

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач у своєму клопотанні про зменшення штрафних санкцій (т.2., а.с.232) просив суд зменшити розмір заявленої до стягнення пені, з огляду на довготривалі партнерські відносини з позивачем та передбачене статтею 233 Господарського кодексу України та статтею 551 Цивільного кодексу України право суду зменшити розмір заявлених до стягнення штрафних санкцій.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про необхідність зменшення розміру пені до 8 633 грн. 35 коп., яка підлягає стягненню з відповідача, що прострочив грошове зобов'язання, виходячи з того, що порушення зобов'язання відповідачем не спричинило для позивача негативних наслідків, не вплинуло на ступінь виконання зобов'язань сторонами договору та на їх правовідносини з іншими контрагентами. Судами також враховано майновий стан сторін та їх інтереси, виходячи з принципів розумності та справедливості, відповідності розміру пені наслідкам порушення зобов'язання.

Колегія вважає висновки судів попередніх інстанцій про зменшення розміру пені достатньо обґрунтованими, враховуючи наступне.

Цивільним кодексом України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546). Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (стаття 549 Кодексу). Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом (частина друга статті 551 Кодексу). Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (частина третя статті 551 Кодексу).

У випадку нарахування неустойки, яка є явно завищеною, не відповідає передбаченим у пункті 6 статті 3, частині третій статті 509 та частинах першій, другій статті 627 Цивільного кодексу засадам справедливості, добросовісності, розумності, як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права, суд має право її зменшувати. Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Пунктом першим статті 233 Господарського кодексу України закріплено, що суд має право зменшити розмір санкцій, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Згідно частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. При цьому відсутність чи невисокий розмір збитків може бути підставою для зменшення судом розміру неустойки, що стягується з боржника.

Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків.

Зі змісту наведених норм випливає, що при вирішенні питання про можливість зменшення неустойки, суд бере до уваги майновий стан сторін і оцінює співвідношення розміру заявлених штрафних санкцій, зокрема, із розміром збитків кредитора, враховує інтереси обох сторін.

Зважаючи на обставини справи, колегія суддів вважає, що ухвалюючи рішення у справі про зменшення розміру належної до сплати пені, використовуючи надане суду право пунктом третім статті 83 Господарського процесуального кодексу України, суд обґрунтовано визнав даний випадок винятковим та правильно застосував до спірних правовідносин норми частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, частини першої статті 233 Господарського кодексу України. Суд касаційної інстанцій вважає, що таке зменшення, беручи до уваги відсутність негативних наслідків для позивача у вигляді заподіяної шкоди, викликаних простроченням виконання, а також нарахування, крім пені й інфляційних втрат, трьох процентів річних, є співрозмірним в контексті інтересів обох сторін. Отже в даному випадку, місцевим господарським судом дотриманий баланс інтересів сторін та правомірно зменшено розмір пені.

Відповідно до приписів статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Колегія вважає, що судами попередніх інстанцій дана належна правова оцінка усім обставинам справи, норми матеріального та процесуального права застосовані вірно і передбачені законом підстави для зміни або скасування судових рішень, відсутні.

Обґрунтовуючи свої заперечення проти позову Державне підприємство "Іллічівський морський торговельний порт" в своїх апеляційній та касаційній скаргах посилалось на те, що обов'язку по сплаті боргу у нього не виникло, оскільки право користування причалами не було зареєстровано у відповідності до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Ці заперечення не приймаються колегією до уваги з наступних підстав.

Відповідно до приписів частини другої статті 74 Господарського кодексу України (далі по тексту - ГК України) та пункту 4.2 Статуту Державного підприємства "Адміністрація морський портів України", майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. В будь-якому разі усе майно, що знаходиться в розпорядженні Адміністрації, належить до державного майна, а згідно частиною першою статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим кодексом та іншими законами. Отже, Адміністрація як особа, у господарському віданні якої знаходиться причали та на балансі якої вони числяться, здійснює право володіння, користування та розпорядження цим майном.

Так як, Адміністрація здійснює право володіння, користування та розпорядження закріпленим за нею майном, вона володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України вчиняти щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно частини третьої статті 18 Закону України "Про морські порти України" власники та/або користувачі технологічно пов'язаних об'єктів портової інфраструктури зобов'язані укладати між собою договори, що визначають взаємні права і обов'язки щодо організації та забезпечення безперервності технологічного процесу надання відповідних послуг у морському порту і встановлюють єдиний порядок експлуатації відповідної інфраструктури морського порту.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між сторонами у справі укладено договір про встановлення сервітуту, предметом якого є встановлення виключного права сервітуарія та уповноважених ним осіб на безстрокове, оплатне користування об'єктом сервітуту, обсягу сервітутних прав, меж розповсюдження обсягу сервітутних прав на об'єкт сервітуту.

Договір про встановлення сервітуту підписано повноваженими представниками сторін без будь-яких зауважень та засвідчено їх печатками.

Відповідно до ст. 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

Будь-яких доказів, які б свідчили про припинення сервітуту відповідно до приписів ст. 406 ЦК України в матеріалах справи не міститься.

Відповідно до ст. 210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Зі змісту частини другої статті 402 ЦК України, лише земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що договір № 46-Пд-ІЛФ-15/55-О від 06.02.2015 містить усі істотні умови, необхідні для даного роду договорів, а тому є підставою для виникнення прав та обов'язків сторін у спірних правовідносинах.

Відповідно до витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, за позивачем зареєстроване право господарського відання на нерухоме майно, щодо якого встановлений сервітут за умовами договору № 46-Пд-ІЛФ-15/55-О від 06.02.2015.

Таким чином, посилання відповідача на те, що право користування причалами не було зареєстровано у відповідності до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не можна визнати достатньо обґрунтованим.

Що стосується доводів касаційної скарги Державного підприємства "Адміністрація морський портів України" в особі Іллічівської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України", то вони не спростовують правильних висновків місцевого та апеляційного господарських судів, зводяться до необхідності надання нової оцінки доказів у справі та підстав для зменшення пені, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

За таких обставин, касаційні скарги задоволенню не підлягають.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційні скарги залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.08.2015 у справі № 916/1605/15-г залишити без змін.

Головуючий суддя В.А. Корсак

С у д д і І.В. Алєєва

Т.Б. Данилова