Історія справи

Постанова ВГСУ від 18.05.2015 року у справі №910/27171/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 травня 2015 року Справа № 910/27171/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Карабаня В.Я.,

суддів Ємельянова А.С. (доповідач у справі),

Дерепи В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Корпорації "Таско"на рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2015 р. (суддя Морозов С.В.) та на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 10.03.2015 р. (судді: Яковлєв М.В., Авдеєв П.В., Куксов В.В.) у справі№910/27171/14 господарського суду міста Києва за позовомЗаступника військового прокурора Вінницького гарнізону в інтересах держави в особі: 1. Міністерства оборони України, 2. Військової частини А1119 доКорпорації "Таско" простягнення 43 099 грн. 94 коп. за участю представників: від прокуратури Яговдік С.М., прокурор відділу ГПУ, службове посвідчення №029909; Леонідов В.О., заступник начальника відділу Прокуратури центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, службове посвідчення №023534 від позивача 1 Глазунов М.Ю., довіреність №220/1003/д від 05.12.2014 р. від позивача 2не з'явились від відповідача Полонська А.Б., довіреність №49 від 19.01.2015 р.

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2014 року Заступник військового прокурора Вінницького гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Військової частини А1119 звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Корпорації "Таско" про стягнення 43 099 грн. 94 коп.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач не оплатив надані йому за договором зберігання №19/ОРІС від 14.12.2009 р. послуги, внаслідок чого утворилась заборгованість. Крім того, прокурором заявлено вимоги про стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат.

В процесі судового розгляду справи відповідач сплатив частину заборгованості в сумі 12 587 грн. 72 коп.

Разом з цим, на підставі актів здачі-приймання виконаних робіт за інший період прокурором було подано заяву про збільшення розміру позовних вимог на 13 556 грн. 90 коп.

Рішенням господарського суду міста Києва від 27.01.2015 р. у справі №910/27171/14 вимоги позивача задоволено частково, а саме, стягнуто з відповідача 25 479 грн. 04 коп. боргу, 2 167 грн. 22 коп. пені, 259 грн. 30 коп. 3% річних, 2 606 грн. 66 коп. інфляційних втрат. В частині стягнення з відповідача основного боргу в розмірі 12 587 грн.72 коп. провадження у справі припинено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Вказане судове рішення вмотивовано доведеністю факту існування заборгованості відповідача перед позивачем у встановленому розмірі та наявністю підстав для стягнення з відповідача нарахованих на дану заборгованість сум пені, 3% річних та інфляційних втрат.

При цьому, місцевий господарський суд припинив провадження в частині стягнення з відповідача суми боргу, сплаченої останнім до винесення судового

рішення, однак відмовив у задоволенні заяви про збільшення розміру позовних вимог на 13 556 грн. 90 коп., оскільки розцінив вказане, як одночасну зміну предмету і підстав позову.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.03.2015 р. рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2015 р. у справі №910/27171/14 залишено без змін.

Не погодившись з судовими актами, прийнятими господарськими судами попередніх інстанцій, Корпорація "Таско" звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.03.2015 р., рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2015 р. у справі №910/27171/14 та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме неналежним дослідженням доказів у справі, в результаті чого, на думку скаржника, не були з'ясовані всі фактичні обставини справи, зокрема, не надана належна правова оцінка існуванню форс-мажорних обставин, що унеможливлюють виконання відповідачем своїх зобов'язань.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 21.04.2015 р., колегією суддів у складі: головуючого судді Карабаня В.Я., суддів Ємельянов А.С. (доповідач у справі) та Ковтонюк Л.В., касаційну скаргу Корпорації "Таско" прийнято до провадження та призначено її розгляд на 18.05.2015 р.

Розпорядженням Секретаря четвертої судової палати №05-05/595 від 18.05.2015 р., у зв'язку з відпусткою судді Ковтонюк Л.В., для розгляду касаційної скарги Корпорації "Таско" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.03.2015 р. та на рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2015 р. у справі №910/27171/14 сформовано колегію суддів Вищого господарського суду України в наступному складі: суддя Карабань В.Я. - головуючий, судді Ємельянов А.С., Дерепа В.І.

В судове засідання 18.05.2015 р. з'явились представники прокуратури, позивача 1 та відповідача.

Представники позивача 2 в судове засідання не з'явились, причини неявки суду не повідомили.

Відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, сторони зобов'язані добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

З врахуванням вищенаведеного, судова колегія приходить до висновку про можливість розгляду касаційної скарги без участі представників позивача 2.

Представник відповідача в судовому засіданні підтримав доводи викладені в касаційній скарзі, просив скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.03.2015 р., рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2014 р. та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Представники прокуратури та позивача 1 в судовому засіданні заперечили проти касаційної скарги, просили залишити без змін судові акти, винесені господарськими судами попередніх інстанцій у справі №910/27171/14.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, заслухавши представників сторін та прокуратури, дослідивши правильність застосування господарським судом апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачаться, що 14.12.2009 р. між Військовою частиною А1119 (зберігач) та Корпорацією "Таско" (поклажодавець) укладено договір зберігання №19/ОРІС, за умовами якого поклажодавець передає, а зберігач приймає та зобов'язується зберігати вироби, надалі - майно, та повернути майно відповідачеві у схоронності згідно з умовами цього договору. Передача відповідачем майна здійснюється за актами приймання-передачі (додаток № 2 до договору).

Відповідно до п. 3.1 вказаного договору вартість послуг по зберіганню майна встановлюється відповідно до кількості майна та розраховується сторонами згідно з додатком № 1 до цього договору.

Поклажодавець зобов'язується сплачувати щомісячно вартість послуг по зберіганню майна зберігачу в 10-денний термін з дня затвердження сторонами акту приймання-передачі виконаних послуг з зберігання майна та надання позивачем 2 рахунку на оплату цих послуг , що передбачено п. 3.2 договору.

Як закріплено в п. 3.3 договору поклажодавець здійснює оплату зберігачу послуг по зберіганню майна з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі майна за цим договором до моменту його повернення (п 4.3 договору).

Сторони погодили та виклали в п. 9.1 договору зберігання, що цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань по цьому договору.

В подальшому, додатковою угодою №2 від 31.12.2013 р. сторони затвердили новий додаток №1 від 31.12.2013 р. (Протокол узгодження договірної ціни з відшкодування витрат, пов'язаних зі зберіганням виробів), яким встановили, що вартість робіт зі зберігання виробів за 1 тонну без ПДВ становить 9 грн. 76 коп., а розмір оплати за кожен наступний місяць визначається шляхом коригування розміру плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць, за винятком випадків дефляції.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України та ст. 174 Господарського кодексу України договір є підставою для виникнення цивільних прав і обов'язків (господарських зобов'язань).

Як встановлено в ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, у яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші), чи утриматися від виконання певних дій, а інша сторона має право вимагати виконання такого обов'язку.

Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Цими ж статтями передбачено також, що одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, не допускається.

Аналогічні положення закріплені в ст. 193 Господарського кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом, що закріплено в ч. 1 ст. 612 вказаного кодексу.

Згідно з ст. 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 Цивільного кодексу України).

Так, поклажодавець надав зберігачу відповідні послуги по зберіганню, що підтверджується наявними в матеріалах справи та дослідженими судами попередніх інстанцій актами здачі-приймання виконаних робіт №29 від 30.06.2014 р. на суму 12 587 грн. 72 коп., №33 від 31.07.2014 р. на суму 12 716 грн. 17 коп., №38 від 31.08.2014 р. на суму 12 762 грн. 87 коп., що загалом становить 38 066 грн. 76 коп.

У зв'язку з цим, позивачем 2 виставлено відповідачу наступні рахунки: №42 від 30.07.2014 р. на суму 12 587 грн. 72 коп., №47 від 01.08.2014 р. на суму 12 716 грн. 17 коп., №53 від 03.09.2014 р. на суму 12 762 грн. 87 коп. Вказані рахунки відповідачем оплачені не були.

За таких обставин, позивач 2 прийшов до висновку, що відповідачем порушено зобов'язання з оплати наданих послуг за договором зберігання №19/ОРІС від 14.12.2009 р., у зв'язку з чим направив останньому претензії вих. №2618 від 10.10.2014 р. та №2922 від 17.11.2014 р., на які, згідно з наявними матеріалами справи, відповідач відповіді не надав.

Отже, предметом спору у даній справі є заявлені прокурором вимоги про стягнення з відповідача боргу, що виник внаслідок несвоєчасного виконання останнім своїх зобов'язань з оплати наданих послуг.

До винесення судового рішення відповідач частково виконав свої зобов'язання та сплатив на користь позивача 2 частину боргу в сумі 12 587 грн. 72 коп..

Як роз'яснено п. 4.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" №18 від 26.12.2011 р., господарський суд припиняє провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору (п. 1-1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України), зокрема, у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу

тощо), якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань. Припинення провадження у справі на підставі зазначеної норми Господарського процесуального кодексу України можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи.

Таким чином, приймаючи до уваги норми чинного законодавства та враховуючи, що на момент винесення рішення у справі №910/27171/14 відповідачем погашено заборгованість з оплати наданих послуг на суму 12 587 грн. 72 коп., господарськими судами попередніх інстанцій правомірно припинено провадження в частині даних позовних вимог на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України.

Одночасно, місцевий та апеляційний господарські суди прийшли до висновку про доведеність існування у відповідача заборгованості в розмірі 25 479 грн. 04 коп.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає наведені висновки господарських судів попередніх інстанцій правомірними, у зв'язку з чим з відповідача законно стягнуто основний борг в зазначеній сумі.

Враховуючи, що спір виник у зв'язку з неналежним виконанням поклажодавцем зобов'язання із своєчасної оплати послуг по зберіганню, прокурор та позивачі також вказали на обов'язок відповідача сплатити пеню за прострочення виконання такого зобов'язання, інфляційні втрати та 3% річних.

Як закріплено в ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

У відповідності до ч. 1 ст. 548 вказаного кодексу, виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

За змістом ст.ст. 546, 549 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, різновидом якої є штраф та пеня.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Вказане зазначено в ч. 3 ст. 549 даного кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми

зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Одночасно, ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

На підставі наведених правових норм господарські суди попередніх інстанцій стягнули з відповідача заявлені суми пені, 3% та інфляційних втрат.

Проте, відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог, посилаючись на існування форс-мажорних обставин, що унеможливлюють виконання ним своїх зобов'язань, а саме на зупинення з 15.07.2014 р. передачі Корпорації "Таско" непридатних та надмірних боєприпасів, що підлягають утилізації, і, як наслідок, неможливості укладати договори реалізації відремонтованих виробів. Вказане підтверджується сертифікатом Торгово-промислової палати України про форс-мажорні обставини №2676/05-4 від 29.08.2014 р.

Відповідно до ст. 617 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Підстави господарсько-правової відповідальності наведені у ст. 218 Господарського кодексу України.

Так, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі, якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

Приписами ч. 4 ст. 219 Господарського кодексу України встановлено, що сторони зобов'язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов'язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.

Разом з цим, згідно з нормами ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. За загальним правилом тягар доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.

Отже, посилаючись на існування форс-мажорних обставин, відповідач мав довести належними та допустимими доказами існування обставин, які визначені

сторонами договору, як такі, що є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов'язання через дані обставини, а також дотримання порядку засвідчення факту виникнення таких обставин.

Однак, як вірно встановлено місцевим та апеляційним господарськими судами, сертифікат Торгово-промислової палати України про форс-мажорні обставини №2676/05-4 від 29.08.2014 р., наданий відповідачем в якості доказів існування обставин, що унеможливили виконання останнім своїх зобов'язань за договором зберігання №19/ОРІС від 14.12.2009 р., засвідчує існування форс-мажорних обставин, що унеможливлюють здійснення розрахунку, за договором відступлення прав від 16.12.2009 р. та договором про надання гарантії №151109G107 від 16.12.2009 р.

При цьому, вказаний документ не містить жодних посилань на договір зберігання №19/ОРІС від 14.12.2009 р., а, отже, і не підтверджує існування у відповідача обставин, що унеможливили здійснення розрахунків за цим договором.

Крім того, із положень договору зберігання не вбачається, що сторони погодили які обставини є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності , як і не визначили порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.

В свою чергу, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає необґрунтованими доводи скаржника про те, що договір зберігання №19/ОРІС від 14.12.2009 р. укладено на виконання зазначених договорів від 16.12.2009 р., оскільки текст договору зберігання не містить такої умови.

Таким чином, відповідачем не доведено існування форс-мажорних обставин, які могли б бути підставою для звільнення його від господарської відповідальності.

Враховуючи вищевикладене, оскаржувані судові акти господарських судів попередніх інстанцій прийняті у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, через що підстав для їх зміни чи скасування не вбачається.

Інші доводи, викладені у касаційній скарзі, є непереконливими, а також такими, що спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, у зв'язку з чим відхиляються колегією суддів Вищого господарського суд України.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Таким чином, оскільки місцевим та апеляційним господарськими судами було у повній мірі встановлено всі обставини, які мають значення для вирішення спору по суті та таким обставинам була надана правильна юридична оцінка, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно з ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, з відповідача підлягає стягненню судовий збір за розгляд касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Корпорації "Таско" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.03.2015 р. та рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2015 р. у справі №910/27171/14 залишити без змін.

Головуючий суддя В.Я. Карабань

Судді: А.С. Ємельянов

В.І. Дерепа