Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2014 року Справа № 5017/2902/2012 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого Овечкіна В.Е.,суддівЧернова Є.В., Цвігун В.Л.,за участю представників:позивача-не з'явились,відповідача-не з'явились,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постановуОдеського апеляційного господарського суду від 14.01.2014у справі№5017/2902/2012за позовомфізичної особи-підприємця ОСОБА_4 доТОВ "Універсальна лізингова компанія "Ленд-Ліз"про стягнення 183500 грн. збитків у вигляді упущеної вигоди та 3000 грн. моральної шкоди ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Одеської області від 25.12.2012 (суддя Смелянець Г.Є.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14.01.2014 (судді: Лисенко В.А., Ліпчанська Н.В., Філінюк І.Г.), в задоволенні позову відмовлено у зв'язку з необґрунтованістю позовних вимог.

Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4) у поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, прийняти нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме ст.ст.22 23 611 623 ЦК України, ст.224 ГК України та ст.ст.8,9 Закону України "Про фінансовий лізинг". Зокрема, скаржник стверджує, що незважаючи на виконання ним всіх своїх зобов'язань перед відповідачем, передбачених договором фінансового лізингу від 26.02.2008 №2602/119, товариство всупереч п.12.1 зазначеного договору не визнало перехід до позивача права власності на спірні автомобілі. Позивач вказує на безпідставність висновку апеляційного суду про невиконання лізингоодержувачем свого обов'язку по здійсненню процедури оформлення права власності шляхом укладення додаткової угоди до договору фінансового лізингу. На думку заявника, саме дії відповідача щодо невизнання за позивачем права власності на автомобілі та продажу їх третім особам унеможливили витребування об'єктів лізингу з чужого володіння.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню, а оскаржувана постанова - залишенню без змін з наступних підстав.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову апеляційний господарський суд виходив з того, що:

26.02.2008р. між ТОВ "Універсальна лізингова компанія "Ленд-Ліз" (лізингодавець) та ФОП ОСОБА_4 (лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу №2602/119, за умовами якого об'єктом лізингу вважаються автотранспортні засоби вказані в додатку №2 та передані відповідачем позивачу в лізинг згідно акту прийому-передачі об'єкта лізингу (додаток №3 до договору фінансового лізингу).

15.10.2010р. між сторонами укладено додаткову угоду №2 до договору фінансового лізингу №2602/119, в якій внаслідок відсутності можливості виконувати свої зобов'язання по сплаті лізингових платежів в повному обсязі, позивач відмовився від частини об'єкту лізингу, а саме: легкового автомобіля Chevrolet Aveo. Вказане майно було повернуто лізингодавцю, що підтверджується відповідним актом.

Таким чином, об'єктами договору лізингу залишилось два автомобілі, а згідно графіку від 15.10.2010 загальна сума лізингових платежів, підлягаючих оплаті до 03.03.2011р., становила 300333,84 грн.

Апеляційна інстанція не погодилась з висновком суду першої інстанції щодо заборгованості ОСОБА_4 перед ТОВ "Українська лізингова компанія "Ленд-ліз" внаслідок невиконання скаржником своїх зобов'язань за договором фінансового лізингу, так як висновками судової-економічної експертизи №1889/1890 від 14.06.2013 та додаткової судової-економічної експертизи №4252/4253 від 28.11.2013 не підтверджується існування заборгованості позивача перед відповідачем по лізингових платежах станом на 03.03.2011р.

Однак, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову виходячи з наступного.

Згідно з ч.1 ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

Відповідно до ч.2 ст.8 Закону України "Про фінансовий лізинг" якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лізингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачене інше.

Згідно з п.7 ч.2 ст.11 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингоодержувач зобов'язаний у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу - повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.

З матеріалів справи вбачається, що предмети лізингу були повернуті позивачем відповідачу без укладення договору купівлі-продажу предмета лізингу.

У розділі 14 договору фінансового лізингу встановлено, що по закінченню строку лізингу і поверненню об'єкта лізингу відповідачу, позивач при відсутності фінансових та інших претензій відповідача до позивача, має преважне право на придбання об'єкта лізингу або одержання в лізинг майна, яке було об'єктом лізингу. Позивач може по узгодженню з відповідачем передати своє переважне право придбання повернутого ним Об'єкту лізингу будь-якій третій особі. Позивач, при бажанні скористатися переважним правом згідно п.15.1 договору, не менше ніж за місяць до закінчення строку лізингу надає відповідачу письмову заяву про бажання скористатися переважним правом стосовно майна.

Проте, матеріали справи не містять жодного документу на підтвердження волевиявлення позивача на отримання предметів лізингу у власність, а умови договору не передбачають автоматичного переходу права власності на автомобілі від лізингодавця до лізингоотримувача.

Відповідно до п.12.1 договору фінансового лізингу сторони домовилися, що в день уплати позивачем останнього лізингового платежу, але не раніше виконання ним всіх зобов'язань по даному договору (в т.ч. зобов'язань по сплаті всіх лізингових платежів і/або інших платежів, оплата яких була затримана позивачем, зобов'язань по сплаті неустойки і т.д.) до позивача переходить право власності на об'єкт лізингу. Вказана операція оформлюється додатковою угодою до договору, в якій фіксується факт передачі права власності і виконання сторонами всіх зобов'язань (а.с.20 том 1).

Таким чином, незважаючи на те, що лізингоотримувачем виконані умови договору лізингу щодо сплати лізингових платежів, ним не виконано свого обов'язку щодо здійснення процедури оформлення права власності у порядку, визначеному договором.

Внаслідок цього автомобілі, що були предметом лізингу, продані фізичним особам ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу №048/КП від 17.06.2-11 та довідки-рахунку №716463 від 23.06.2011.

Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків необхідною є наявність усіх чотирьох умов, а саме: протиправної поведінки боржника, наявності збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою та завданими збитками, вина боржника.

Апеляційним судом не встановлено порушення відповідачем умов договору, наслідком якого була б наявність вини боржника, що унеможливлює стягнення збитків на користь позивача.

Колегія погоджується з висновками апеляційного суду з огляду на таке.

Відповідно до ч.1 ст.14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Згідно зі ст.629 ЦК України договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Відповідно до ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч.1 ст.224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

У відповідності до ст.22 ЦК України особа, якій завдано збитків в результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) порушення боржником зобов'язання, що випливає з договору; 2) збитків та їх розміру; 3) причинного зв'язку між порушенням стороною зобов'язання, що випливає з договору, та збитками; 4) вини порушника зобов'язання.

За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що порушення боржником договірного зобов'язання є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такого порушення.

Як встановлено апеляційним судом, згідно висновків судової-економічної експертизи №1889/1890 від 14.06.2013 та додаткової судової-економічної експертизи №4252/4253 від 28.11.2013 станом на 03.03.2011р. у позивача відсутня заборгованість перед відповідачем по лізингових платежах за договором фінансового лізингу від 26.02.2008.

Відповідно до ч.2 ст.8 Закону України "Про фінансовий лізинг" якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лізингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачене інше.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та не спростовано скаржником, згідно п.15.2 договору фінансового лізингу від 26.02.2008 позивач, при бажанні скористатися переважним правом на придбання об'єкта лізингу, не менше ніж за місяць до закінчення строку лізингу, подає лізингодавцю письмову заяву про бажання скористатися переважним правом на придбання майна.

Крім того, згідно п.12.1 договору фінансового лізингу від 26.02.2008 на день сплати лізингоотримувачем останнього платежу, але не раніше виконання ним своїх обов'язків за даним договором до лізингоотримувача переходить право власності на об'єкт лізингу. Зазначена операція оформлюється додатковою угодою до договору, у якій фіксується факт передачі права власності та виконання сторонами усіх зобов'язань.

Однак, з матеріалів справи не вбачається, судами не встановлено та скаржником не надано ані доказів звернення з письмовою заявою про намір скористатися переважним правом на придбання об'єкта лізингу, ані доказів звернення до лізингодавця з пропозицією про укладення додаткової угоди до договору фінансового лізингу, у якій мав бути зафіксований факт переходу до позивача права власності на об'єкт лізингу.

З огляду на те, що скаржником не надано до суду доказів звернення з позовом про спонукання відповідача до укладення додаткової угоди до договору фінансового лізингу, якою має оформлюватися перехід до позивача права власності на об'єкти лізингу, колегія погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про недоведеність порушення відповідачем умов договору та протиправної поведінки в його діях щодо подальшого продажу об'єктів лізингу третім особам, що, в свою чергу, унеможливлює стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди (неотриманої орендної плати) на користь позивача.

Відтак, судом апеляційної інстанції на підставі ретельної правової оцінки наявних у справі доказів достеменно встановлено факт невиконання останнім свого обов'язку щодо вжиття певних заходів, передбачених договором фінансового лізингу для оформлення права власності на об'єкти лізингу, чим спростовуються твердження позивача про зворотне.

Водночас, слід зазначити, що пункт 12.1 договору фінансового лізингу в частині процедури оформлення переходу права власності на об'єкт лізингу (шляхом укладення додаткової угоди) не оспорено та не визнано недійсним з підстав невідповідності ч.2 ст.8 Закону України "Про фінансовий лізинг", а також не спростовано правомірність набуття іншими фізичними особами колишніх об'єктів лізингу у власність за договорами купівлі-продажу, укладеними з відповідачем, які (договори) також не визнано недійсними у порядку, передбаченому чинним законодавством. Адже, згідно з ч.2 ст.328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Разом з тим, касаційна інстанція враховує, що постановою Одеського апеляційного господарського суду від 27.08.2012 у справі №5017/1049/2012 (між тими ж сторонами) за позовом про визнання за ФОП ОСОБА_4 права власності на об'єкти лізингу встановлено, що спірні автомобілі (об'єкти лізингу) були продані громадянам-фізичним особам, у зв'язку з чим, на підставі п.1 ч.1 ст.80 ГПК України припинено провадження у справі (а.с.11-13 том 2). Доказів звернення з цивільним позовом до фізичних осіб (кінцевих набувачів об'єктів лізингу) про визнання права власності на продане майно або з віндикаційним позовом заявник не надав, чим спростовуються його передчасні посилання на те, що саме дії відповідача щодо невизнання за позивачем права власності на автомобілі та подальшого їх продажу третім особам унеможливили витребування об'єктів лізингу з чужого володіння.

Зважаючи на вищенаведене, колегія не вбачає підстав для скасування постанови.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14.01.2014 у справі №5017/2902/2012 залишити без змін, а касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 - без задоволення.

Головуючий, суддя В.Овечкін

Судді: Є.Чернов

В.Цвігун