Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2016 року Справа № 51/421

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіКондратової І.Д. (доповідач), суддіВовка І.В., суддіЧеркащенка М.М., за участю представників сторін від відповідача 3Рудницької М.І. від відповідача 4Рудницької М.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Релігійної громади Римсько-католицької Церкви Святої Марії Магдалени на рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.11.2015 року у справі№ 51/421 Господарського суду міста Києва за позовомРелігійної громади Римсько-католицької Церкви Святої Марії Магдалени до1) Львівської обласної ради; 2) Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області; 3) Виконавчого комітету Львівської міської ради; 4) Львівської міської радиза участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: Львівського будинку органної та камерної музикипровизнання права власності

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2011 року Релігійна громада Римсько-католицької Церкви Святої Марії Магдалени (надалі - позивач) звернулася до Львівської обласної ради (надалі - відповідач 1); Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області (надалі - відповідач 2) та Виконавчого комітету Львівської міської ради (надалі - відповідач 3) з позовом, в якому просила суд визнати за ним право власності на приміщення костелу Святої Марії Магдалени площею 1360,5 кв.м, розташованого у місті Львові по вул. С.Бандери, 10, скасувати рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 27.11.2009 року № 1011 про реєстрацію права власності та анулювати свідоцтво про право власності від 27.11.2009 року за № Г-03441, яким посвідчено право комунальної власності територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради на будівлю, посилаючись на належність релігійній громаді культової будівлі до переходу її у власність держави (в радянські часи) та обов'язок держави відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» повернути будівлю у власність релігійної організації, зважаючи також на те, що радянськими органами рішень щодо вилучення спірного майна згідно із ст. 371 Адміністративного кодексу Української СРСР, 1927 року не приймалось.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався також на приписи ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), практику Європейського суду з прав людини у справах релігійних громад проти України, а також на зобов'язання, взяті Україною при вступі до Ради Європи, щодо вирішення питання про повернення церковної власності.

Оскільки, за рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 27.11.2009 року № 1011 право власності на спірну будівлю оформлено територіальній громаді міста Львова в особі Львівської міської ради, позивач посилаючись на приписи ст.ст. 6, 13, 41 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ст.ст. 16, 316, 321, 331, 388, 391, 392 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), п. 3 Указу Президента України від 04.03.1992 № 125/92 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна», Висновок ПАРЄ № 190 (1995), підпункт 13.18 Резолюції ПАРЄ 1466 (2005) та рішення Європейського Суду з прав людини у справах «Церква села «Сосулівка» проти України», «Свято-Михалівська парафія проти України», вважає, що визнання будівлі комунальною власністю є порушенням прав релігійної громади, а тому просить визнати в судовому порядку право власності на будівлю за релігійною громадою та скасувати рішення про оформлення права власності на це майно за територіальною громадою.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.05.2014 року (судді: Пригунова А.Б. (головуючий), Босий В.П., Гулевець О.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.11.2014 року (судді: Мальченко А.О. (головуючий), Жук Г.А., Суховий В.Г.), в позові відмовлено повністю.

За результатами нового розгляду рішенням Господарського суду міста Києва від 02.07.2015 року (суддя Стасюк С.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.11.2015 року (судді: Зубець Л.М. (головуючий), Мартюк А.І., Іоннікова І.А.), в позові відмовлено повністю.

В касаційній скарзі позивач, посилаючись на грубе порушення судами норм ст. 6 Конвенції, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, ст. 13 Конституції України, ст.17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ст.ст. 321, 325, 326, 329, 386, 391, 392 ЦК України та ст.ст. 4, 42, 43, 82, 84 ГПК України просить скасувати постанову апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Третя особа та відповідач - Львівська міська рада подали заперечення проти позову, в яких просили касаційну скаргу відхилити, а ухвалені у справі залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши згідно ч. 2 ст. 1115, ч. 1 ст. 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що відповідно до архівної довідки Державного архіву Львівської області № 367/01-22 від 22.09.2004 року у місті Львові на вул. Леона Сапєги (тепер - Степана Бандери), 10 знаходиться Костел Святої Марії Магдалени, який до початку Другої світової війни у вересні 1939 року належав однойменній парафії Львівської архідієцезії Римо-католицької церкви. Підставою для надання таких відомостей є: Schematismus Archidiocesis Leopoliensis ritus Iatini. Leopoli, 1936. S. 28.

Згідно з довідкою, виданою Управлінням Львівської архідієцезії від 08.02.2011 № 53/11, Релігійна громада (Парафія) Святої Марії Магдалени Римсько-католицької Церкви у м. Львові була заснована рішенням правлячого Митрополита Львівського Архієпископа Вацлава Сераковського у 1863 році, припинення діяльності якої, не зважаючи на ту обставину, що храм був зачинений в роки тоталітарного режиму, не проводилось. Ця ж довідка містить інформацію про те, що Релігійна громада (Парафія) Римсько-католицької Церкви Святої Марії Магдалени збудувала та була законним власником Костелу Святої Марії Магдалени до позбавлення таких прав владою тоталітарного режиму Союзу РСР. Водночас, суд апеляційної інстанції зауважив, що Державним архівом Львівської області видано довідку №434/01-22(а) від 31.07.2012 року, в якій зазначено про те, що у документах архіву не виявлено відомостей про кошти, на які здійснювалося будівництво Костелу Святої Марії Магдалени по вул. Сапєги, 10 (сучасна назва вул. С. Бандери).

Спірне майно було вилучено з користування позивача за роки комуністичного режиму. Зокрема, суди встановили, що на виконання постанови Ради Міністрів СРСР № 3898 від 14.10.1948 року та Ради Міністрів УРСР від 28.03.1956 року №320, виконавчим комітетом Львівської обласної ради депутатів трудящих 13.05.1957 року було прийнято рішення «Про передачу на баланс Обласному відділу в справах будівництва і архітектури пам'ятників архітектури по м. Львову і Львівській області» за № 383 та затверджено список пам'ятників архітектури, які передаються на баланс зазначеного відділу, до якого було включено костел Святої Марії Магдалени по вул. С. Бандери, 10 у м. Львові. Відповідно до п. 3 цього рішення організації та релігійні громади, які користуються пам'ятниками архітектури зобов'язані були укласти з Облвідділом в справах будівництва і архітектури охоронно-орендні договори або оформити охоронні зобов'язання на право користування пам'ятниками.

Згідно з рішенням Львівського облвиконкому від 19.07.1988 року № 245 Костел Святої Марії Магдалени на вул. С. Бандери, 10 у м. Львові є пам'яткою охорони культурної спадщини місцевого значення (охоронний № 345).

29.11.1990 року Виконавчим комітетом Львівської обласної ради народних депутатів було прийняте рішення №450 «Про історико-культурну заповідну територію м. Львова», згідно з яким вирішено оголосити історичну забудову ХІІІ - поч. ХХ ст. міста Львова, в тому числі і Костел Святої Марії Магдалени за охоронним №345, історико-культурною заповідною територією (п.1 рішення) та просити Раду міністрів Української РСР внести зміни до п.1 постанови Ради Міністрів УРСР №297 від 12.06.1975 року «Про створення Державного історико-культурного заповідника в м. Львові» в частині підпорядкування заповідника з передачею його у відання виконкому Львівської міської ради народних депутатів (п.4 рішення).

Відповідно до постанови Ради Міністрів Української PCP від 05.04.1991 року № 83 Костьол Магдалини, XVII-XVIII ст. (охор. N 345) внесений до переліку культових споруд - визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям

23.04.1991 року був прийнятий Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», який набрав чинність 06.06.1991 року. У ч. 2 ст. 17 цього Закону (в редакції закону № 3795-12 від 23.12.1993 року) передбачено, що культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Рішення виконавчого комітету Львівської обласної Ради народних депутатів від 27.12.1991 року № 733, яким пунктом 7.2 пункту 7 відмовлено в передачі культових споруд релігійним громадам: РКЦ -к. Святої Марії Магдалени по вул. Миру у м. Львові, тому що місцевий орган не має можливості відселити творчу організацію (органний зал).

04.03.1992 року Президентом України було видано Указ №125/92 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна», згідно з яким, зокрема, постановлено:

- Кабінету Міністрів України за участю органів охорони пам'яток історії та культури визначити, які з перелічених у постанові Ради Міністрів України від 05.04.1991р. №83 пам'яток архітектури можуть бути передані відповідно до закону релігійним організаціям (п.1 указу);

- Раді Міністрів Кримської АРСР, виконавчим комітетам обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів: протягом 1992-1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням; організувати інвентаризацію культового майна, що зберігається у фондах державних музеїв і архівів, для вирішення у встановленому порядку питання про можливість його подальшого використання за призначенням; сприяти релігійним організаціям у зведенні культових будівель, створенні матеріальної бази добродійної діяльності, організації центрів соціальної адаптації громадян, що повернулися з місць позбавлення волі.

22.06.1994 року Президентом України було винесено розпорядження №53/94-рп «Про повернення релігійним організаціям культового майна», згідно з яким вирішено місцевим органам державної виконавчої влади забезпечити до 01.12.1997 року передачу у безоплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель і майна, які перебувають у державній власності та використовуються не за призначенням.

Рішенням Львівської обласної ради від 01.10.1998 за № 68 «Про майно комунальної власності» Львівська обласна рада передала з комунальної власності Львівської обласної ради до комунальної власності Львівської міської ради цілісні майнові комплекси установ культури, в тому числі і Будинок органної та камерної музики.

08.10.1998 року Львівська міська рада прийняла ухвалу № 69 «Про згоду на прийняття у власність м. Львова об'єктів культури», згідно п. 1. якої Львівська міська рада надала згоду на прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Львова майнових комплексів, у тому числі Будинку органної та камерної музики.

Факт передачі майнового комплексу Львівського будинку органної та камерної музики підтверджується актом прийому-передачі від 01.12.1999 року. До цього додавались: статут Львівського будинку органної та камерної музики, свідоцтво про державну реєстрацію № 07745 від 05.04.1994 року, охоронно-орендний договір щодо приміщення костелу Святої Марії Магдалени від 01.03.1994 року, баланс на 01.04.1999 року та контракт з директором Будинку органної та камерної музики.

Ухвалою Львівської міської ради від 29.06.2000 року №702 «Про прийняття у власність територіальної громади м. Львова цілісних майнових комплексів установ культури» було вирішено передати у власність територіальної громади м. Львова Львівський будинок органної та камерної музики.

Постановою Кабінету Міністрів України №1005/2001 від 09.08.2001 року «Про використання культових споруд-визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям» було підтримано пропозицію Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики, Державного комітету у справах релігій, Київської міської та Львівської обласної державних адміністрацій щодо використання для проведення богослужінь, зокрема, Костелу Святої Марії Магдалени (охоронний №345 м. Львів) - митрополією Римсько-католицької церкви на Великодні свята (два тижні), в дні дванадесятих і храмових свят, а також визначних державних подій, а також зобов'язано, зокрема, Львівську обласну державну адміністрацію, забезпечити укладення угод про періодичне використання релігійними організаціями зазначеної споруди на умовах, визначених Законом України «Про охорону культурної спадщини».

14.02.2002 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про умови передачі культових будівель - визначних пам'яток архітектури релігійним організаціям», якою скасував постанову Ради Міністрів Української РСР №83 від 05.04.1991 року і встановив, що культові будівлі - визначні пам'ятки архітектури можуть передаватися у користування релігійним організаціям. Проте, передача може здійснюватися лише за умови переміщення тих закладів, установ і організацій, що займають ці культові будівлі, до інших приміщень.

27.11.2009 року Виконавчим комітетом Львівської міської ради прийнято рішення № 1011 про оформлення територіальній громаді міста Львова в особі Львівської міської ради право комунальної власності на будівлю під літерою "А-4" загальною площею 1 360,5 кв.м. по вул. С. Бандери, 10 у місті Львові. 27.11.2009 року Відділом приватизації державного житлового фонду Галицького району Управління комунальної власності видано свідоцтво № Г-03441 про право комунальної власності територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради на будівлю під літерою "А-4" загальною площею 1 360,5 кв.м. по вул. С. Бандери, 10 у місті Львові.

Суди встановили, що на цей час згідно з договором оренди від 13.10.2010 року №Г-7612-10 (до цього діяв договір оренди від 11.01.2006 року) третя особа (Львівський будинок органної та камерної музики), яка водночас є установою культури, є користувачем будівлі на вул. С.Бандери, 10 у м. Львові (Костел Святої Марії Магдалени) до 13 жовтня 2030 року включно. Позивач у справі також є користувачем цієї будівлі згідно з договором суборенди.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову про визнання права власності на будівлю Костелу Святої Марії Магдалени та скасування рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 27.11.2009 року № 1011 про реєстрацію права власності на це майно за територіальною громадою міста Львова, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що підстави для визнання права власності на спірну будівлю за позивачем відсутні, оскільки культова будівля Костелу Святої Марії Магдалени знаходиться у правомірному користуванні установи культури - Львівського будинку органної та камерної музики, питання щодо переміщення цієї установи до іншого приміщення не вирішено, договір оренди є чинним, а релігійна громада продовжує користуватися культовою спорудою до цього часу, що підтверджується договором суборенди № Г-З-15суб від 20.01.2015 року, тому посилання позивача на порушення з боку Львівської міської ради норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є безпідставними.

Суд апеляційної інстанції також дійшов висновку про незастосування до спірних правовідносин положень ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», оскільки цією статтею врегульовано питання повернення релігійним організаціям лише тих культових споруд та майна, які перебувають у державній власності, проте наявні у справі матеріали свідчать про те, що спірне нерухоме майно перебуває у комунальній, а не державній власності. Суд касаційної інстанції вважає такий висновок суду помилковим, оскільки відповідно до ст. 31 Закону України «Про власність», який діяв під час прийняття ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність) належала до державної власності в Українській РСР.

Водночас, Вищий господарський суд України в цілому погоджується з висновком судів про відсутність підстав для задоволення позову, і вважає, що судові рішення слід залишити без змін. Суттєві порушення або неправильне застосування судами норм права, які б призвели до прийняття неправильного по суті рішення, судом касаційної інстанції при перегляді справи не встановлено.

Доводи заявника про грубе порушення судами норм ст. 6, Конвенції, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції ст. 13 Конституції України, ст.с17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ст.ст. 321, 325, 326, 329, 386, 391, 392, 770 ЦК України та ст.ст. 4, 42, 43, 82, 84 ГПК України, неправильне застосування практики Європейського суду з прав людини, в тому числі у справах релігійних громад проти України, суд касаційної інстанції відхиляє, виходячи з такого.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звертаючись до суду з цим позовом стверджував, зокрема, що невиконання державою зобов'язань відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо повернення костелу у власність релігійної організації, а також зазначених у пункті 11 (хі)Висновку N 190, знайти правове рішення для повернення релігійним організаціям раніше націоналізованих культових будівель, становило порушення статті 1 Першого Протоколу (захист права власності) до Конвенції, в якій зазначено: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів», тому порушене право позивача має бути захищено шляхом задоволення позову відповідно до ст. 392 ЦК України.

Відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України. При цьому, суд зазначає, що у національному законодавстві право на набуття у власність майна за певних умов не захищається ст. 392 ЦК України.

За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, поняття «майно» (possessions) може означати «існуюче майно» (existing possessions) або активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» на отримання можливості ефективно здійснити майнове право (див., зокрема, рішення у справі «Компанія «Пайн Веллі Девелопментс» та інші проти Ірландії» (Pine Valley Developments and Others v. Ireland), п. 51; рішення у справі «Прессос Компанія Нав'єра» та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium) від 20 листопада 1995 року, серія A, № 332, с. 21, п. 31). І навпаки, надія на визнання збереження чинності старого майнового права, ефективно здійснювати яке вже давно було неможливо, не може вважатися «майном» у значенні ст. 1 Першого протоколу, так само як і умовне право вимоги, яке втрачає силу внаслідок недотримання відповідної умови (див. висновки щодо відповідних принципів в ухвалі «Мальхоус проти Чеської Республіки» (Malhous v. the Czech Republic), № 33071/96, від 13 грудня 2000 року, ECHR 2000-XII, разом з посиланнями на інші джерела і, зокрема, на відповідну практику Комісії; див. також рішення у справі «Принц Ганс-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II v. Germany) [GC], № 42527/98, ECHR 2001-VIII, п. 85, і рішення у справі «Нерва проти Сполученого Королівства» (Nerva v. the United Kingdom), № 42295/98, від 24 вересня 2002, п. 43).

На думку суду касаційної інстанції, заявник не має «законних сподівань», які могли б розглядатися як «майно» у розумінні ст. 1 Першого протоколу, і на цей час у нього відсутнє право на позов про визнання права власності на майно відповідно до вимог ст. 392 ЦК України з огляду на формулювання відповідних положень ч. 2 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» про те, що культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим (тобто, право вибору - щодо передачі культових будівель у користування або у власність релігійних організацій - належить до виключної компетенції уповноваженого державного органу), та зважаючи на те, що ці законодавчі вимоги не виконані, оскільки таке рішення уповноваженого органу про повернення майна не приймалось, і навпаки, рішенням виконавчого комітету Львівської обласної Ради народних депутатів від 27.12.1991 року № 733 відмовлено в передачі позивачу культових споруд по вул. Миру у м. Львові (це рішення в установленому порядку до суду не оскаржено і не скасовано). Крім того, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14.02.2002 року N 137 взагалі неможливо передати це приміщення у користування позивача до вирішення питань, пов'язаних з переміщенням Львівського будинку органної та камерної музики.

Водночас, Вищий господарський суд України також враховує, що відповідно до витягу з висновку N 190 (1995) щодо вступу України до Ради Європи Україна не брала на себе міжнародні зобов'язання повернути все без винятку націоналізоване при комуністичному режимі майно релігійним громадам, а зобов'язувалася лише «встановити правове вирішення питання

про повернення церковної власності». При цьому, відповідно до ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, держава має право вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Відтак, зважаючи на те, що правове вирішення питання щодо порядку та способу повернення релігійним організаціям не є компетенцією суду, оскільки національні суди не є органом законодавчої влади, і не можуть перебирати на себе функції законодавця, на думку суду касаційної інстанції, без виконання на цей час чинної законодавчої умови повернення церковного майна (зокрема, прийняття відповідного рішення та вирішення питань, пов'язаних з переміщенням закладу культури, що займає цю будівлю до інших приміщень) та/або внесення змін до чинного законодавства щодо зміни цього порядку, позовна вимога у цій справі про визнання права власності на майно, заявлена на підставі ст. 392 ЦК України, яка передбачає захист вже наявного права власності на майно, а не право особи на набуття права користування чи права власності на майно за певних умов, а також похідні вимоги про скасування (анулювання) рішення та свідоцтва про реєстрацію права власності на спірне майно за територіальною громадою міста Львова, мають бути відхилені.

Відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеляційного господарського суду є, зокрема, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

При цьому, судовий акт підлягає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права призвело до прийняття неправильного судового рішення. Законне, обґрунтоване та правильне по суті рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань.

Отже, з огляду те, що фактичні обставини, які входять до предмета доказування у цій справі, з'ясовані судами першої та апеляційної інстанції з достатньою повнотою, при цьому, окремі помилкові висновки судів щодо застосування норм права не вплинули на прийняття правильного по суті рішення про відмову в позові, і доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, Вищий господарський суд України відхиляє касаційну скаргу та залишає без змін ухвалені у справі рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції, але з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

Керуючись ст.ст. 49, 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Релігійної громади Римсько-католицької Церкви Святої Марії Магдалени залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.11.2015 року у справі № 51/421 - без змін.

Головуючий суддя Кондратова І.Д.Суддя Вовк І.В.СуддяЧеркащенко М.М.