Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2014 року Справа № 910/19087/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Дерепи В.І. - головуючого, Бондар С.В., Грека Б.М.,за участю повноважних представників:позивача відповідача ОСОБА_4 розглянувши у відкритому засіданні касаційну скаргуПублічного акціонерного товариства "Полтаваобленерго"на постановувід 29 січня 2014 року Київського апеляційного господарського суду у справі№910/19087/13за позовомПублічного акціонерного товариства "Полтаваобленерго"доНаціональної акціонерної компанії "Нафтогаз України"провизнання недійсним договору,встановив:

У жовтні 2013 року позивач звернувся до господарського суду м.Києва з позовом до відповідача про визнання недійсним договору купівлі-продажу природного газу №2639 від 29.09.2011 року, укладеного між сторонами у справі.

Рішенням господарського суду м.Києва від 5 листопада 2013 року (суддя Стасюк С.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29 січня 2014 року, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі скаржник, не погоджуючись з прийнятою постановою суду апеляційної інстанції, просить її скасувати та прийняти рішення про задоволення позовних вимог позивача, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши матеріали справи та на підставі встановлених в ній фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами попередніх судових інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень норм матеріального і процесуального права, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Звертаючись з даним позовом до суду позивач, в обгрунтування заявлених позовних вимог, посилався на те, що спірний договір був підписаний зі сторони відповідача особою, яка не мала відповідних повноважень на його підписання, а також позивач вважав, що пункт 7.2 спірного договору за своїм змістом щодо сплати покупцем, крім суми пені за несвоєчасне виконання ним умов цього договору, додатково штрафу в розмірі 7% від суми простроченого платежу суперечить вимогам ч.1 ст.230, ч.ч. 2, 6 ст.231 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та ст.549 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання його недійсним на підставі ч.ч. 1, 4 ст. 203 Цивільного кодексу України.

З матеріалів справи вбачається, що 29 вересня 2011 року між сторонами у справі був укладений договір №2639 на купівлю-продаж природного газу, згідно умов якого продавець зобов'язався передати покупцеві у власність імпортований природний газ в обсязі та на умовах, передбачених даним договором.

Як правильно було встановлено судами попередніх судових інстанцій при розгляді справи, з боку відповідача спірний договір був підписаний ОСОБА_5, який на час підписання цього договору діяв на підставі довіреності №14-250 від 24.12.2010 року, виданою НАК "Нафтогаз України" в особі голови правління Бакуліна Є.М., який діяв на підставі Статуту НАК "Нафтогаз України".

Відповідно до ст.78 Статуту відповідача, в редакції чинній на момент укладення спірного договору, управління поточною діяльністю компанії здійснює правління, яке є колегіальним виконавчим органом компанії.

Згідно статті 89 Статуту голова правління має право без довіреності вчиняти юридичні дії від імені компанії відповідно до законодавства.

Статтею 90 Статуту відповідача передбачено, що Голова правління, зокрема, укладає договори (контракти) та вчиняє інші правочини від імені компанії, видає довіреності на вчинення юридичних дій від імені компанії.

При вирішенні спору місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, всебічно дослідив надані сторонами докази і правильно встановив, що спірний договір є таким, що укладений з дотриманням вимог ст.ст.202, 205, 207 ЦК України та обгрунтовано визнав безпідставними посилання позивача щодо підписання відповідачем спірного договору з перевищенням наданих йому повноважень.

Згідно ч.1 статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч.1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

У відповідності до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків, внаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону.

Вирішуючи спір про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Частинами 1-3 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст.204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Спірним п.7.2 укладеного між сторонами у справі договору купівлі-продажу природного газу №2639 від 29.09.2011 року передбачено, що у разі невиконання покупцем умов пункту 6.1 Договору продавець має право не здійснювати поставку газу або обмежити поставку пропорційно до кількості несплачених обсягів з наступною поставкою цих обсягів при умові їх оплати та наявності технічної можливості. У разі невиконання покупцем пункту 6.1 умов цього Договору він у безспірному порядку зобов'язується сплатити продавцю, крім суми заборгованості, пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня від суми простроченого платежу за кожний день прострочення платежу, а за прострочення понад 30 днів додатково сплатити штраф у розмірі 7 (суми) відсотків від суми простроченого платежу.

Розглянувши справу, судова колегія погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанції про можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань, що передбачається частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить нормам діючого законодавства України, оскільки згідно норм статті 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності можуть застосовуватись різні види санкцій.

Виходячи з викладеного, суд вважає, що при прийнятті оскаржуваних судових рішень судами попередніх інстанцій вірно був встановлений факт правомірності укладення спірного договору та відповідності його умов вимогам діючого законодавства, зокрема, пункту 7.2 цього договору в частині одночасного стягнення суми пені та штрафу за невиконання покупцем своїх зобов'язань.

Таким чином, у рішенні, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог позивача.

За таких обставин, оскаржувана постанова відповідає вимогам закону і обставинам справи, тому підстав для її зміни немає.

Доводи позивача, викладені в касаційній скарзі, суд вважає необгрунтованими, оскільки вони спростовуються матеріалами справи і не відповідають вимогам закону.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 29 січня 2014 року залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Головуючий, суддя В.І. Дерепа

Судді С.В. Бондар

Б.М. Грек