ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2017 року Справа № 910/32205/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Бакуліної С.В. (доповідач),суддів: Поляк О.І., Ходаківської І.П.розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційної скарги Фірми "Т.М.М." - товариство з обмеженою відповідальністюна постановуКиївського апеляційного господарського суду від 02.02.2017у справі№ 910/32205/15Господарського судуміста Києваза позовомФірми "Т.М.М." - товариство з обмеженою відповідальністюдоКиївської міської радипророзірвання договору оренди земельної ділянкив судовому засіданні взяли участь представники :від позивача: від відповідача:Случак О.О. (довіреність від 24.04.2016) Безносик А.О. (довіреність №225-КМГ-1194 від 10.04.2017)В С Т А Н О В И В :

Рішенням Господарського суду міста Києва (суддя Шкурдова Л.М.) від 02.02.2016, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду (головуючий суддя - Яковлєв М.Л., судді: Тищенко О.В., Корсакова Г.В.) від 02.02.2017 у справі №910/32205/15 у задоволенні позову відмовлено.

В касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалені по справі судові акти та прийняти нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, а саме: ст.42 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), ст.652 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст.ст.9, 10, 11 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", ст.43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Відзиву на касаційну скаргу не надійшло.

Заслухавши пояснення по касаційній скарзі представника позивача, який підтримав викладені в ній доводи, заперечення на касаційну скаргу представника відповідача, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного господарського суду, Вищий господарський суд України дійшов до висновку, що касаційна скарга не належить до задоволення з огляду на таке.

Фірма "Т.М.М." - товариство з обмеженою відповідальністю (далі Фірма "Т.М.М."-ТОВ) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради про розірвання договору оренди земельної ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскільки до ст.42 ЗК України були внесені зміни, згідно яких земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку, земельна ділянка, яка є предметом договору оренди, укладеного між сторонами у справі, має бути передана співвласникам багатоквартирного будинку, а відтак на підставі ст.652 ЦК України у зв'язку з істотною зміною обставин договір оренди земельної ділянки від 12.08.2003 має бути розірваний.

Судами встановлено таке.

На виконання рішення Київської міської ради від 27.03.2003 №332-4/492 12.08.2003 між Київською міською радою та Фірмою "Т.М.М."-ТОВ укладено договір оренди земельних ділянок: на перетині вулиць Якуба Коласа та Петра Чаадаева у Святошинському районі м. Києва площею 4192кв.м для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку з гостьовою автостоянкою та об'єктами соціально-культурного побуту строком на 25 років, який зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 03.12.2003 за №75-6-00092 у книзі записів державної реєстрації договорів (п.1 Договору оренди).

Цільове призначення земельних ділянок: для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку з гостьовою автостоянкою та об'єктами соціально-культурного побуту.

У зв'язку із внесенням Законом України від 14.05.2015 №417-VIII змін до ст.42 ЗК України позивач звертався до відповідача із заявою про розірвання договору оренди земельної ділянки, однак отримав відповідь про відмову від розірвання договору, що і стало підставою для звернення до суду з цим позовом.

Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив із того, що: - в чинному законодавстві не йдеться про автоматичний перехід до набувача майна права користування земельною ділянкою на підставі договору про придбання нерухомості, оскільки повноваженнями щодо розпорядження земельною ділянкою наділений власник, яким в даному випадку є відповідач; - доказів на підтвердження того, що створене в збудованому багатоквартирному будинку об'єднання співвласників звернулось до позивача чи відповідача з проханням передати йому у користування (власність) земельну ділянку матеріали справи не містять; - відсутні правові підстави для розірвання договору оренди земельної ділянки, оскільки внесення змін до законодавства не є тією істотною обставиною, з якою в даному випадку може бути пов'язане розірвання договору.

Апеляційний господарський суд залишив рішення місцевого господарського суду без змін з підстав недоведення позивачем наявності чотирьох умов, визначених ч.2 ст.652 ЦК України, при істотній зміні обставин.

Колегія суддів погоджується з висновками попередніх судових інстанцій про відмову в позові, з огляду на таке.

Згідно із ст.ст.526, 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Колегія суддів відзначає, що ЦК України базується на принципі обов'язкового виконання сторонами зобов'язань, прийнятих на себе за договором. Можливість розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин, з яких сторони виходили при укладанні договору, Кодекс пов'язує з певними визначеними випадками, на які безпосередньо вказується в ст.652 ЦК України.

З огляду на викладене, слід звернути увагу, що ч.1 ст.652 ЦК України, на підставі якої пред'явлено даний позов, передбачено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.

Частиною 2 ст.652 ЦК України встановлено, якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що укладаючи договір сторони розраховують на його належне виконання і досягнення поставлених ним цілей.

Проте, в ході виконання договору можуть виявлятися обставини, які не могли бути враховані сторонами при укладенні договору, але істотно впливають на інтереси однієї чи обох сторін. При укладенні договору та визначені його умов сторони повинні розумно оцінювати ті обставини, при яких він буде виконуватися.

Отже, закон пов'язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю чотирьох умов, визначених за приписами чинного законодавства. При вирішенні спорів про розірвання договорів з підстав, передбачених ст.652 ЦК України, необхідним є з'ясування питань стосовно доведення у чому саме обставини, якими сторони керувалися при укладенні договору та як саме змінились і чому зміна обставин є істотною, при істотній зміні обставин.

При цьому, сама істотна зміна обставин не є підставою для розірвання договору. Вимагаючи розірвання договору на цій підставі, позивач, з урахуванням вимог ст.33 ГПК щодо обов'язку доказування, повинен довести, зокрема, впевненість сторін у момент укладення договору в тому, що така зміна обставин не настане.

Втім, оскільки при укладенні договору сторони є вільними у визначенні його умов, за якими договір укладався для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку з гостьовою автостоянкою та об'єктами соціально-культурного побуту строком на 25 років, а отже при належному виконанні його умов позивач передбачав набуття в подальшому третіми особами прав співвласників багатоквартирного будинку, враховуючи, що: по-перше, ст. 42 ЗК України навіть в попередній редакції передбачала, що порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками, об'єднанню яких земельна ділянка могла передаватися згідно ч.2 ст.42 ЗК України, зміна зазначеної норми із встановленням приписів про можливість безоплатного передання у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку земельної ділянки, не свідчить, що для позивача істотно змінились обставини; по-друге, позивачем не доведено в попередніх судових інстанціях, що на момент звернення до суду з цим позовом, співвласниками було визначено порядок користування який оспорює, порушує та позбавляє позивача того, на що він розраховувала при укладенні договору після зведення будинку, а також відсутність у останнього можливості захисту майнових інтересів землекористувача згідно приписів ст.152 ЗК України, касаційний суд погоджується з висновками попередніх судових інстанцій про відсутність існування юридичних фактів і обставин, які б відповідали вимогам ч.2 ст.652 ЦК України для дострокового розірвання договору.

З огляду на викладене, касаційний суд вважає, що висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову ґрунтується на встановлених обставинах і оцінених доказах та повністю узгоджується з приписами чинного законодавства, а доводи касаційної скарги фактично зводяться до необхідності переоцінки цих доказів та обставин, що відповідно до приписів ст.ст.1115, 1117 ГПК України не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції.

Наведене свідчить, що під час прийняття рішення та постанови у справі суди першої та апеляційної інстанцій не припустились порушень або неправильного застосування норм чинного матеріального та процесуального законодавства, а, отже, підстави для їх скасування або зміни та задоволення вимог касаційної скарги відсутні.

Керуючись ст.ст.1115, 1117, 1118, п.1 ч.1 ст.1119, ст.11111 ГПК України, Вищий господарський суд України ,-

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Фірми "Т.М.М." - товариство з обмеженою відповідальністю залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2017 у справі №910/32205/15 залишити без змін.

Головуючий-суддя С. Бакуліна

Судді О. Поляк

І. Ходаківська