Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 липня 2014 року Справа № 922/4826/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого - судді Карабаня В.Я.,

суддів Жаботиної Г.В , Кривди Д.С.,

у відкритому судовому засіданні за участю представників сторін:

від позивача: Пушкарьов І.О., довіреність,

від відповідача: у засідання не прибули,

розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Харківміськгаз"

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 05.03.2014р.

у справі № 922/4826/13 Господарського суду Харківської області

за позовом Публічного акціонерного товариства "Харківміськгаз"

до Управління праці та соціальних питань Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради

про стягнення 453 912,32 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Харківміськгаз" звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Управління праці та соціальних питань Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради про стягнення 449 788,19 грн. (з урахуванням уточнення позовних вимог) заборгованості з компенсації витрат позивача за надані протягом 2010-2012 років окремим категоріям громадян м. Харкова знижки по оплаті за газ.

Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на положення ч. 1 ст. 48 Бюджетного кодексу України та наявність у нього зобов'язань перед позивачем здійснювати відшкодування витрат за надання пільг, наданих громадянам м. Харкова, лише в межах відповідних бюджетних асигнувань, передбачених міською радою в міському бюджеті на відповідний рік, а не в повному обсязі.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 03.02.2014р. (суддя Лаврова Л.С.), яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 05.03.2014р. (колегія суддів у складі: Сіверін В.І., Терещенко О.І., Черленяк М.І.), у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись в вказаними судовими рішеннями, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, заявив вимоги про скасування постанови Харківського апеляційного господарського суду та прийняття нового рішення про задоволення позову.

Розглянувши касаційну скаргу, перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, рішенням 10 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 27.12.2006р. №253/06 затверджена "Програма сприяння безпечній життєдіяльності у сфері соціального захисту населення м. Харкова на 2007-2010 роки", а рішенням 2 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 22.12.2010р. №58/10 - "Програма сприяння безпечній життєдіяльності у сфері соціального захисту населення м. Харкова на 2011-2012 роки" (далі - Програми), якими встановлено додаткові соціальні гарантії (пільги) окремим категоріям громадян міста щодо оплати житлово-комунальних послуг, у тому числі послуг з газопостачання, шляхом перерахування грошової компенсації підприємства - надавачам послуг в порядку, передбаченому вказаними Програмами.

Згідно з названими рішеннями та затвердженими ними Програмами додаткові соціальні гарантії окремим соціальним категоріям громадян міста за послуги надають підприємства-надавачі як комунальної, так і не комунальної власності міста на підставі тарифів, затверджених (узгоджених) міськвиконкомом за місцем реєстрації пільговиків.

Рішеннями Харківської міської ради про затвердження міського бюджету на 2010, 2011 та 2012 роки передбачалися видатки на виконання вищезазначених Програм. Головним розпорядником цих коштів у 2007-2010 роках було визначено Управління праці та соціального захисту населення Департаменту охорони здоров'я та соціальних питань Харківської міської ради (правонаступником якого є відповідач згідно з п. 1.2 Положення про управління праці та соціальних питань Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, затвердженого рішенням 1 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 24.11.2010р. №07/10), а з грудня 2010 року - Управління праці та соціальних питань Департаменту та соціальної політики Харківської міської ради.

На виконання затверджених Програм позивачем надавались знижки по оплаті за газ окремим категоріям громадян м. Харкова. Щомісяця сторонами проводилась звірка розрахунків за надані додаткові соціальні гарантії та підписувався відповідний акт звірки - форма №3-пільга. Відповідні акти підписані відповідачем з розбіжностями, в наслідок чого ним не визнано заборгованість перед позивачем - постачальником послуги з газопостачання в результаті надання знижки по оплаті за газ за 2010 рік - в сумі 72362,03 грн., за 2011 рік - в сумі 377979,66 грн., за 2012 рік - в сумі 3570,63 грн.

Причиною невизнання наведеної заборгованості відповідачем визначено посилання на те, що відповідно до п. 6 ст. 51 Бюджетного кодексу України (в редакції до 01.01.2011р.) взяті розпорядниками бюджетних коштів зобов'язання без відповідних бюджетних асигнувань не вважаються бюджетними зобов'язаннями і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів.

Викладені обставини стали підставою для звернення Публічного акціонерного товариства "Харківміськгаз" до Господарського суду Харківської області з позовом у даній справі про стягнення з Управління праці та соціальних питань Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради 449 788,19 грн. (з урахуванням уточнення позовних вимог) заборгованості з компенсації витрат за надані протягом 2010-2012 років окремим категоріям громадян м. Харкова знижки по оплаті за газ.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовив, виходячи з того, що відповідно до ч. 1 ст. 48 Бюджетного кодексу України (№2456-VI від 08.07.2010) розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами. Зобов'язання, взяті розпорядниками бюджетних коштів без відповідних бюджетних асигнувань є недійсними і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. За такими операціями не виникають бюджетні зобов'язання та не утворюється бюджетні заборгованість.

Статтею 70 Бюджетного кодексу України встановлено, що видатки та кредитування місцевих бюджетів включають бюджетні призначення, встановлені рішенням про місцевий бюджет, на конкретні цілі, пов'язані з реалізацією програм та заходів згідно із статтями 88 - 91 цього Кодексу.

Компенсація підприємствам - надавачам послуг за рахунок коштів міського бюджету за надані додаткові соціальні гарантії здійснюється в межах витрат, передбачених кошторисом на виконання Програм. Відповідач здійснює перерахування певної суми на розрахунковий рахунок підприємств згідно з наданими ними запитами в межах бюджетних призначень, встановлених рішенням Харківської міської ради в міському бюджеті на відповідних рік. Відповідно до цього визначаються зобов'язання лише на суму, яка передбачена в міському бюджеті на певний рік.

У відповідності до ст. 43 Бюджетного кодексу України при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів, що передбачає здійснення Державним казначейством України ряду функцій, у тому числі контролю за здійсненням бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень бюджету, взятті бюджетних зобов'язань розпорядниками бюджетних коштів та здійсненні платежів за цими зобов'язаннями.

За висновком судів першої та апеляційної інстанцій, вищезазначені видатки відповідно до Бюджетного кодексу України мають фінансуватись за рахунок субвенцій з державного бюджету, але при дослідженні матеріалів справи встановлено, що кошти на погашення вказаної заборгованості з Державного бюджету України не передбачались, тому стягнення спірної суми грошових коштів з відповідача, за висновком судів першої та апеляційної інстанцій, є неправомірним з точки зору бюджетного законодавства.

Проте, суди залишили поза увагою, що субвенції з державного бюджету на надання пільг та житлових субсидій населенню на оплату електроенергії, природного газу тощо передбачені Додатком №7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2010 рік", Додатком №7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2011 рік", Додатком №7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2012 рік".

Разом з тим, відповідно до пп. "б" п. 4 ч. 1 ст. 89 Бюджетного кодексу України до видатків, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, зокрема, належать видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, у тому числі державні програми соціального захисту (додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг тощо).

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 102 Бюджетного кодексу України видатки місцевих бюджетів, передбачені у підпункті "б" пункту 4 частини першої статті 89 цього Кодексу, проводяться за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. За рахунок субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг та житлових субсидій населенню на оплату електроенергії, природного газу тощо.

Механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення щодо надання пільг та житлових субсидій населенню на оплату електроенергії, природного газу тощо за рахунок субвенцій з державного бюджету визначений Порядком фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 №256 (далі - Порядок №256).

Пунктом 2 названого Порядку №256 передбачено, що фінансування видатків місцевих бюджетів за державними програмами соціального захисту населення провадиться за рахунок субвенцій, передбачених державним бюджетом на відповідний рік, у межах обсягів, затверджених у обласних бюджетах, бюджеті Автономної Республіки Крим, бюджетах міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення та у районних бюджетах на зазначені цілі. Забороняється фінансування місцевих програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету.

При цьому в силу пп. "б" п. 3 ч. 1 ст. 91 Бюджетного кодексу України видатки на місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення належать до видатків місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.

Тобто ст. 91 Бюджетного кодексу України встановлює перелік видів видатків на програми місцевого значення, які здійснюються з місцевих бюджетів відповідно до п. 3 ч.1 ст. 82 та ч. 2 ст. 83 цього Кодексу, згідно з ч. 7 ст. 64 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначаються як видатки, пов'язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування та фінансуються за рахунок доходів, визначених ст. 69 названого Кодексу.

Проте дійшовши висновку про те, що спірні у справі видатки мають фінансуватися за рахунок субвенцій з державного бюджету, суди першої та апеляційної інстанцій у судових рішеннях не зазначили, з яких підстав вони дійшли висновку, що затверджені вищезазначеними рішеннями Харківської міської ради Програми є саме державними, а не місцевими програмами соціального захисту населення.

Також при вирішенні спору суди належним чином не перевірили, чи передбачались, відповідно, у державному чи місцевому бюджеті на спірний період достатня кількість коштів на фінансування Програм, на виконання яких позивачем надавалися знижки; чи існувала реальна можливість отримання позивачем в повному обсязі компенсаційних виплат за надання таких знижок; наявності правових підстав у відповідача для підписання актів звірки форми №3-пільга з розбіжностями з огляду на обставини дотримання встановленого відповідними правовими нормами порядку подання позивачу як підприємству - надавачу послуг відомостей для розрахунків за надані пільговикам послуги, подання відповідачу як уповноваженому органу розрахунків вартості цих послуг, виявлення ним розбіжностей щодо загальної кількості пільговиків або розміру пільг тощо.

Тобто обмежившись доводами щодо відсутності бюджетних асигнувань, суди належним чином не з'ясували підстави виникнення розбіжностей між сторонами при підписанні актів звірки, не дослідивши надані позивачем розрахунки заборгованості щодо їх відповідності фактичному обсягу послуг, наданих населенню зі знижкою у відповідний період, з урахуванням узгодженої кількості пільговиків, вартості цих послуг, правильності обчислення тощо.

Вказані обставини є суттєвими для правильного вирішення даного спору, оскільки відсутність бюджетних коштів не є достатньою підставою для звільнення від виконання зобов'язання з огляду на практику Європейського суду з прав людини, зокрема, у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України", яка підлягає обов'язковому врахуванню в силу ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору в справі вимог ст.ст. 43, 47, 43, 84, 105 ГПК України щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи, тому рішення і постанова підлягають скасуванню як такі, що не відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Оскільки касаційна інстанція обмежена у праві оцінки доказів, наданих сторонами у справі, а право оцінки доказів належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин. При цьому судам слід врахувати викладене, а також залучити до участі в справі усіх осіб, прав і обов'язків яких стосуються спірні у справі правовідносини.

Керуючись ст.ст. 108, 1115, 1117, 1119-12 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Харківської області від 03.02.2014р. та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 05.03.2014р. у справі №922/4826/13 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Головуючий суддя Карабань В.Я.

Судді Жаботина Г.В.

Кривда Д.С.