Історія справи

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

П О С Т А Н О В А

"22" квітня 2015 р. м. Київ К/800/13359/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Сороки М.О.,Маслія В.І.,Мороза В.Ф.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Запорізької митниці до Державної фінансової інспекції в Запорізькій області про визнання дій неправомірними, визнання протиправним та скасування пункту вимоги в частині, за касаційною скаргою Державної фінансової інспекції в Запорізькій області на постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 10 листопада 2011 року і ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 3 липня 2012 року,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2011 року Запорізька митниця звернулась до суду з вказаним позовом, у якому просила:

визнати неправомірними дії Державної фінансової інспекції в Запорізькій області під час реалізації компетенції у сфері управління при проведенні ревізії фінансово-господарської діяльності Запорізької митниці за період з 01.05.2008 по 01.06.2011 в частині висунутих вимог про вжиття заходів до усунення фінансових порушень, пов'язаних з виплатою надбавок за високі досягнення в праці або виконання особливо важкої роботи в сумі 98414 грн. 69 коп., виплачених як оплата праці, та в сумі 35773 грн. 03 коп., перерахувавши до державних цільових фондів;

визнати протиправним та скасувати в частині пункт 2 вимоги Контрольно-ревізійного управління в Запорізькій області № 08-08-14-14/7873 від 12.09.2011 про усунення порушень, виявлених ревізією.

Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 10 листопада 2011 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 3 липня 2012 року, позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано пункт 2 вимоги Контрольно-ревізійного управління в Запорізькій області № 08-08-14-14/7873 від 12.09.2011 про необхідність усунення порушень, виявлених ревізією.

У касаційній скарзі Державна фінансова інспекція в Запорізькій області, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове судове рішення про відмову у їх задоволенні.

З`ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), колегія суддів приходить до висновку про задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Встановлено, що Контрольно-ревізійним управлінням в Запорізькій області відповідно до пункту 2.17 плану Контрольно-ревізійної роботи Головного Контрольно-ревізійного управління України на ІІ квартал 2011 року проведено ревізію фінансово-господарської діяльності Запорізької митниці за період з 01.05.2008 по 01.06.2011, під час якої встановлено ряд порушень та недоліків, про що складено акт № 08-21/0013 від 03.08.2011.

На цій підставі відповідачем складено вимогу № 08-08-14-14/7873 від 12.09.2011, у спірному пункті 2 з урахуванням позовних вимог від позивача вимагалось:

провести претензійно-позовну роботу щодо повернення коштів, зайво виплачених сум коштів. В іншому випадку стягнути з осіб, винних у зайвих виплатах грошових коштів у сумі 98414,69 грн., шкоду у порядку та розмірі, встановленому статтями 130-136 Кодексу законів про працю України;

провести перерахунок та відповідні взаємозвірки щодо сум внесків до державних цільових фондів щодо повернення заяво сплачених коштів у сумі 35773,03 грн.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідачем не доведена правомірність прийняття спірного пункту вимоги в частині, як того вимагає частина 2 статті 71 КАС України.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України не погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Так, Закон України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні», у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон) передбачав, що Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування.

Згідно з Положенням про Державну фінансову інспекцію України, затвердженим Указом Президента України від 23.04.2011 №499/2011 (далі - Положення) Державна фінансова інспекція України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.

Держфінінспекція України відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальність винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших підконтрольних установ усунення виявлених порушень законодавства; звертається до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підпункт 4 пункту 4 Положення).

Відповідно до пункту 6 Положення Держфінінспекція України для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема, пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства; при виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

Також Положенням установлено, що Держфінінспекція України має право звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Зазначені норми кореспондуються з положеннями пункту 7 статті 10 Закону, згідно з якими Головному контрольно-ревізійному управлінню України, контрольно-ревізійним управлінням в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійним підрозділам (відділам, групам) у районах, містах і районах у містах надається право пред'являти керівникам та іншим службовим особам підконтрольних установ, що ревізуються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань збереження і використання державної власності та фінансів, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що органу державного фінансового контролю надано можливість здійснювати контроль за використанням коштів державного і місцевого бюджету та у разі виявлення порушень законодавства пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень.

При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Вимога органу державного фінансового контролю спрямована на корегування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства і у цій частині вона є обов'язковою до виконання. Що стосується відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

За результатами аналізу наведених положень колегія суддів вказує на наявність у органу державного фінансового контролю права заявляти вимогу про усунення порушень, виявлених у ході перевірки підконтрольних установ, яка обов'язкова до виконання лише в частині усунення допущених порушень законодавства і за допомогою якої неможливо примусово стягнути виявлені в ході перевірки збитки.

У справі, що розглядається, Інспекція пред'явила вимоги, які вказують на виявлені збитки, їхній розмір та їх стягнення (повернення коштів).

Зважаючи на те, що збитки стягуються у судовому порядку за позовом органу державного фінансового контролю, правильність їх обчислення перевіряє суд, який розглядає цей позов, а не позов підконтрольної установи про визнання вимоги протиправною.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постановах від 15 квітня та 13 травня 2014 року (справи №№ 21-40а14, 21-89а14 відповідно).

Відповідно до статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Що стосується спірної вимоги № 08-08-14-14/7873 від 12.09.2011 щодо проведення претензійно-позовної роботи про повернення коштів та зайво виплачених сум коштів, слід зазначити, що відповідно до статті 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Захист прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи здійснюється за допомогою встановлення юридичних гарантій їх реалізації. Держава надає можливість кожному захищати права й свободи будь-якими не забороненими законом засобами. Основними з таких засобів є судовий (позовний, наказний) і позасудовий (претензійний) порядок вирішення спорів між суб'єктами господарювання.

Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі судового чи досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка користується ним на власний розсуд.

За змістом статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Керуючись ст. ст. 220, 222, 223, 224, 229, 230, 231 КАС України, суд, -

постановив:

Касаційну скаргу Державної фінансової інспекції в Запорізькій області задовольнити.

Скасувати постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 10 листопада 2011 року і ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 3 липня 2012 року в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування в частині пункту 2 вимоги Контрольно-ревізійного управління в Запорізькій області № 08-08-14-14/7873 від 12.09.2011.

Відмовити Запорізькій митниці у задоволенні позову до Державної фінансової інспекції в Запорізькій області про визнання протиправним та скасування в частині пункту 2 вимоги Контрольно-ревізійного управління в Запорізькій області № 08-08-14-14/7873 від 12.09.2011 про усунення порушень, виявлених ревізією.

В решті постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 10 листопада 2011 року і ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 3 липня 2012 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і може бути переглянута з підстав, у строк та у порядку, визначених ст.ст. 235-244-2 КАС України.

Судді: