Історія справи

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"10" липня 2014 р. м. Київ К/800/56517/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Черпака Ю.К. (судді-доповідача), Гаманка О.І., Головчук С.В.,розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2012 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2013 року,

встановив:

У вересні 2012 року ОСОБА_4 пред'явила позов до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) про скасування рішення від 10.08.2012 р. № 371-12 про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язання повторно розглянути подану заяву.

Позов обґрунтувала тим, що рішення ДМС України про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованим та прийнято без повної оцінки основних елементів заяви про захист у їх співвідношенні з інформацією про країну походження (Сомалі).

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2013 року, позов задоволено у повному обсязі.

У касаційній скарзі ДМС України просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Посилається на те, що повідомлені позивачем факти не дають підстав вважати, що вона переслідувалась у Сомалі як конвенційний біженець, а її побоювання стати жертвою переслідувань та побоювання нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання є цілком необґрунтованими.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Судами встановлено, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою Сомалі, за національністю - сомалійка, належить до клану меншості - Ашраф, за віросповіданням - мусульманка.

У травні 2011 року позивач виїхала із Сомалі до Ефіопії, де перебувала 5 місяців. З Ефіопії транзитом через Дубаї (ОАЕ) вона прилетіла до Росії, де проживала 19 днів. Звідти у кінці листопада 2011 року позивач нелегально прибула в Україну, м. Київ з подальшим слідуванням до м. Вінниці. 23.12.2011 р. ОСОБА_4 була затримана працівниками міліції та поміщена в пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, при УМВС у Волинській області.

24.02.2012 р. через Волинський ПТПІ ОСОБА_4 подала до Управління ДМС України у Волинській області заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві зазначила, що залишила Сомалі у зв'язку з тим, що бійці угруповання "Аль-Шабаб" вбили її батьків через те, що вона відмовилась вийти заміж за одного з них, оскільки вже перебувала у шлюбі. Після цього її сім'я, включаючи дядька, вирішила залишити країну, щоб вижити. Просила видати їй документи для залишення в Україні.

Рішенням ДМС України від 10.08.2012 р. № 371-12 громадянці Сомалі ОСОБА_4 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.

Згідно з письмовим висновком Управління ДМС України у Волинській області від 07.05.2012 р., покладеним в основу оскарженого рішення ДМС України, ОСОБА_4 надала суперечливі свідчення на доказ того, що в Сомалі їй загрожує небезпека, зволікала із зверненням до відповідних державних органів про надання їй захисту, перебуваючи на території третіх безпечних країн, та звернулась до міграційної служби України для легалізації свого незаконного перебування на території України, маючи на меті в подальшому потрапити до США або країн Західної Європи.

Відповідно до пунктів 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

За приписами частин другої і четвертої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (в редакції Закону від 08.07.2011 р. № 3671-VI) особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така особа не несе відповідальності за порушення правил перебування в Україні, якщо вона перебуває на території України протягом часу, необхідного для подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців" (16 грудня 1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. За загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює певне твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктом 164 зазначеного міжнародно-правового акта передбачено, що особи, які змушені залишити країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, зазвичай не розглядаються як біженці в розумінні Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем.

Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідач не встановив конкретної причини залишення ОСОБА_4 Сомалі, не перевірив інформацію по країні походження заявника, не врахував всіх особистих обставин, які стосуються позивача, а також дискримінаційного становища жінок та дівчат, які проживають у південній та центральній частинах Сомалі.

Разом з тим, як вбачається з досліджених судами протоколів співбесід від 07.03.2012 р. і від 18.04.2012 р., причиною еміграції з Сомалі позивач зазначила переслідування з боку клану більшості Хавійя через її відмову одружуватися з хлопцем цього клану. Водночас своє небажання повернутися на батьківщину позивач пов'язувала з війною, що відбувається в Сомалі. При цьому в країні походження позивач отримала національний паспорт, здобула освіту, там проживає її рідний брат, якому, за словами позивача, нічого не загрожує. За міжнародним захистом в Ефіопії і в Росії вона не зверталась, оскільки мала намір виїхати до США або однієї з країн Західної Європи, а за захистом в Україні звернулась, щоб її скоріше випустили з ВПТПІ та дали документи для можливості вільно пересуватись по Україні.

За наведених обставин правильним є висновок відповідача про те, що ОСОБА_4 не шукає захисту в Україні, а використовує процедуру визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, для легалізації свого незаконного перебування на території України з метою подальшого слідування в одну з країн Західної Європи або США.

Крім того, судами не враховано приписи статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", згідно з якими не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні, під визначення якої підпадають як Ефіопія, так і Російська Федерація.

Таким чином, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими, що в силу статті 229 КАС України є підставою для їх скасування з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись статтями 222, 223, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

постановив:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити.

Скасувати постанову Волинського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2012 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2013 року.

Ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.

Судді:Черпак Ю.К. Гаманко О.І. Головчук С.В.