Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 04.11.2019 року у справі №537/2210/18

Постанова

Іменем України

27 травня 2021 року

місто Київ

справа № 537/2210/18

провадження № 61-19233св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,

треті особи: Крюківська районна адміністрація виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області, Служба у справах дітей Крюківської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 17 травня 2019 року у складі судді Маханькова О. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року у складі колегії суддів Бутенко С. Б., Абрамова П. С., Гальонкіна С. А.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим будинком, виселення та зняття з реєстрації за місцем проживання.

Заяву обґрунтовувала тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_1 є власником житлового будинку з господарчими побудовами та земельної ділянки, площею 0,0540 га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідачі, не будучи членами її сім'ї та власниками споруд, земельної ділянки за зазначеною адресою, без її згоди проживають у літній кухні та самовільно зайняли гаражі й частину подвір'я, обмеживши їй доступ до власного майна. Своєю поведінкою вони створюють їй перешкоди у володінні та користуванні зазначеним майном, поводять себе агресивно стосовно неї, її сина та чоловіка, постійно ініціюють сварки, нецензурно лаються, навмисно псують зелені насадження на подвір'ї, добровільно виселитися та надати їй доступ до господарських споруд відмовляються.

Посилаючись на норми статей 383, 391 ЦК України, статті 152 ЗК України, просила суд усунути перешкоди у користуванні належним їй на праві власності майном шляхом їх виселення (з належним їм майном) зі спірного домоволодіння та зняття їх з реєстрації місця проживання за зазначеною адресою.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відповідачі позов не визнали, просили відмовити у його задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 17 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов'язано відповідачів усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 належним їй на праві власності житловим будинком з господарськими будівлями АДРЕСА_1 та земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом їх виселення (з належним їм майном) з домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, зокрема з літньої кухні (літера В, в) та гаражів (літера Ж, З). Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалюючи зазначене рішення, суд першої інстанції керувався тим, що позивач успадкувала спірне домоволодіння за заповітом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 баби ОСОБА_6. Відповідачі не є членами сім'ї позивача, без її згоди займають літню кухню, гаражі та частину подвір'я й чинять перешкоди позивачу у володінні та користуванні належним їй майном, поводять себе агресивно, псують зелені насадження, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню в обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, що відповідає вимогам статті 16 ЦК України.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року рішення суду першої інстанції змінено у частині розподілу судових витрат. Стягнуто на користь позивача на відшкодування понесених нею судових витрат у розмірі 704,80 грн із ОСОБА_2, ОСОБА_3 по 264,30 грн з кожного, з ОСОБА_4 176,20 грн.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що право членів сім'ї власника будинку користуватися цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14. Таким чином, встановивши, що відповідачі активно чинять власникові перешкоди у користуванні його майном, між сторонами постійно виникають сварки, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачі не мають права користування спірним житловим будинком, який належить ОСОБА_1, та підлягають виселенню з цього будинку. Водночас, під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат суд першої інстанції, поклавши на відповідачів солідарний обов'язок компенсувати позивачу понесені нею судові витрати, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції у цій частині підлягає зміні з розподілом судових витрат пропорційно до задоволених позовних вимог.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_3 у жовтні 2019 року звернулася із касаційною скаргою, у якій просила рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що відповідачі вселилися у спірне домоволодіння та були зареєстровані у ньому за життя колишньої власниці будинку, померлої бабусі відповідача ОСОБА_2, з її згоди. Разом із сім'єю позивача вони проживають з 1993 року, пов'язані спільним побутом, ведуть спільне господарство, сплачують за комунальні послуги, обслуговують домогосподарство, не порушують правил співжиття, а тому відсутні законні підстави для виселення відповідачів.

Оскаржуваними рішеннями порушено права малолітньої дитини і судами не враховано, що діти не можуть бути розлучені із дітьми, а тому у суду не було підстав виселяти їхню сім'ю. Також просила врахувати, що вже після ухвалення оскаржуваних рішень у відповідачів народилася дитина і вони отримали статус багатодітної дитини.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві позивач просила касаційну скаргу залишити без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина 3 статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law47~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law48~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law49~.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law50~.

За змістом правила частини 1 статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку з господарськими будівлями, у тому числі літньої кухні літ. В, в, гаражів літ. Ж, З та земельної ділянки, площею 0,054 га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

Зазначене майно позивач набула у порядку спадкування за заповітом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6, що підтверджується свідоцтвами про право на спадщину за заповітом, виданими 28 серпня 2017 року приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Бухаровою С. К., зареєстрованими у реєстрі за № 489,491.

Право власності позивача на спірне домоволодіння відповідачами в установленому порядку не оспорене та не спростоване.

Згідно з відомостями будинкової книги за адресою спірного майна зареєстровані ОСОБА_1, її син ОСОБА_7 та відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, та ОСОБА_5.

Встановлено, що ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 поводять себе дуже агресивно по відношенню до позивача, її сина та чоловіка. Постійно ініціюють сварки, нецензурно лаються, навмисно псують зелені насадження на подвір'ї.

Відповідачі порушують права ОСОБА_1, у тому числі і право власності на домоволодіння, добровільно виселитися та надати доступ до господарських споруд відповідачі відмовляються.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно з частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині 2 статті 64 ЖК Української РСР.

Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в статтею 156 ЖК Української РСР. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 156 ЖК Української РСР.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що право членів сім'ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім'ї.

У статті 7 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності як суб'єктивне цивільне право містить у своєму складі правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших та правомочність захисту.

Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка реалізується, передусім, через пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути будь-якої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом; виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримання, від вчинення подібних дій; абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності стосовно неї.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401, 402, 403, 404, 405, 406 ЦК України.

У частині 1 статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині 1 статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України врегульовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

На підставі порівняльного аналізу застосування норм ЖК Української РСР та ЦК України можливо зробити такі висновки.

У частині 1 статті 156 ЖК Української РСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.

Зазначена правова норма житлового законодавства не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не визначає його речову чи іншу правову природу.

Водночас посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміють такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Проте, відповідно до частин 1 та 2 статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що виключно самий факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін, що заслуговують на увагу.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом сім'ї власника цього житла з приводу захисту права власності на житлове приміщення можуть бути застосовані за наявності таких підстав: якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини 1 статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року

у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком. При цьому підлягають врахуванню обставини, визначені статтею 116 ЖК Української РСР.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20), підстави відступити від нього судом не встановлені.

Отже, у справі, що переглядається, частково задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що відповідачі проживали у частині спірного домоволодіння за згоди попереднього власника ОСОБА_6, проте поводять себе дуже агресивно по відношенню до позивача, її сім'ї, постійно ініціюють сварки, нецензурно лаються, навмисно псують майно позивача, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, адже у такому випадку порушене дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.

Відповідно до частин 1 -3 , 6 статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою-п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

У справі, що переглядається, Верховним Судом враховано, що відповідачі, реалізуючи свої права користування як членів сім'ї колишнього власника, порушують права дійсного власника майна, реалізують своє право на шкоду правам та інтересів ОСОБА_8, що однозначно доводить порушення дотримання справедливого балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.

Отже, за умови встановлення наведених обставин у справі Верховний Суд визнає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що відповідачі мають право на користування спірним будинком, що оскаржуваними рішеннями порушуються права малолітньої дитини.

Інші доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди заявника з наданою судами першої та апеляційної інстанцій оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин.

Судами першої та апеляційної інстанцій надано належну оцінку всім поданим сторонами доказам, до переоцінки яких в силу приписів статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції вдаватися не може.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано вичерпні відповіді на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року зупинено виконання рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 17 травня 2019 року до закінчення касаційного провадження у цій справі.

Зробивши висновок про залишення касаційної скарги без задоволення, Верховний Суд, керуючись частиною 3 статті 436 ЦПК України, поновлює його виконання.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 17 травня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 17 травня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик