Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.12.2019 року у справі №619/1987/18

Постанова

Іменем України

30 березня 2020 року

м. Київ

справа № 619/1987/18

провадження № 61-21347св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ реєстрації місця проживання громади Слатинської селищної ради Дергачівського району Харківської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 23 квітня 2019 року у складі судді Кононихіної Н. Ю. та постанову Харківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Сащенко І. С., Коваленко І. П., Овсяннікової А. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ реєстрації місця проживання громади Слатинської селищної ради Дергачівського району Харківської області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що згідно з договором дарування квартири від 15 серпня 2012 року, посвідченим приватним нотаріусом Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Коробець О. М. і зареєстрованим у реєстрі за № 2997, ОСОБА_3 подарував їм квартиру АДРЕСА_1 , отже вони стали власниками по 1/2 частині цієї квартири.

Вказували, що ОСОБА_3 зареєстрований в указаній квартирі, однак в ній не проживає з 2012 року, що підтверджується актом від 21 вересня 2017 року, складеним депутатом Слатинської селищної ради Дергачівського району Харківської області ОСОБА_4 у присутності двох сусідів: ОСОБА_5 і ОСОБА_6 .

Після укладення договору дарування квартири ОСОБА_3 проживає спільно з дружиною ОСОБА_7 у квартирі АДРЕСА_2 , що підтверджується змістом позовної заяви у справі № 619/2901/17.

Особистих речей ОСОБА_3 у спірній квартирі немає.

Крім того, зазначали, що право користування житловим приміщенням є похідним від наявності у особи права власності на це приміщення, таким чином, після набуття ними права власності на квартиру ОСОБА_3 є таким, що втратив право користування цим житлом.

Наявність реєстрації ОСОБА_3 у спірній квартирі порушує права власників щодо користування і вільного розпоряджання майном.

На підставі вказаного ОСОБА_1 і ОСОБА_2 просили суд визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 23 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що підстав для застосування положень частини другої статті 405 ЦК України, на яку посилаються позивачі, немає, оскільки судом установлено, що позивачі чинять відповідачу перешкоди у користуванні спірним житлом, що підтверджується відповідними зверненнями ОСОБА_3 до поліції, крім того, між сторонами існує спір щодо дійсності договору дарування, на підставі якого відповідач подарував позивачам квартиру АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень не врахували, що позивачі, як власники спірної квартири, мають право вимагати усунення перешкод у здійсненні ними права на користування і розпорядження власним майном. Крім того, позивачами надані суду належні і достатні докази на підтвердження непроживання відповідача у спірній квартирі понад одного року, що відповідно до частини другої статті 405 ЦК України є підставою для його виселення.

Відзив на касаційну скаргу учасниками справи не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до договору купівлі-продажу від 20 березня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Дергачівського нотаріального округу Харківської області Маренич Г. П. і зареєстрованого у реєстрі за № 361, ОСОБА_3 набув право власності на квартиру АДРЕСА_3 .

Згідно з договором довічного утримання від 23 березня 2012 року, посвідченим приватним нотаріусом Дергачівського нотаріального округу Харківської області Маренич Г. П. і зареєстрованим у реєстрі за № 399, ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_1 і ОСОБА_2 по 1/2 частині квартири АДРЕСА_3 , а ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зобов`язалися довічно повністю утримувати ОСОБА_3 , забезпечуючи його харчуванням, одягом, доглядом, необхідною допомогою, зберігаючи у безкоштовному довічному користуванні вказану у договорі квартиру. В матеріалах справи відсутня угода про розірвання договору довічного утримання від 23 березня 2012 року.

Згідно з договором дарування від 15 серпня 2012 року, посвідченим приватним нотаріусом Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Коробець О. М. і зареєстрованим у реєстрі за № 2997, ОСОБА_3 подарував ОСОБА_1 і ОСОБА_2 по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 . Право власності позивачів на квартиру зареєстровано на підставі договору дарування (витяг про державну реєстрацію прав № 35297818 від 28 серпня 2012 року).

ОСОБА_3 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 22 березня 2012 року, що підтверджується його паспортом громадянина України.

Згідно з актом від 21 вересня 2017 року, складеним депутатом Слатинської селищної ради Дергачівського району Харківської області Зубрич І . М. у присутності двох свідків: ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , мешканців будинку АДРЕСА_4 , ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 не проживає протягом останніх п`яти років.

Згідно з актом від 27 вересня 2018 року, складеним депутатом Слатинської селищної ради Дергачівського району Харківської області Зубрич І . М. у присутності двох свідків: ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , мешканців будинку АДРЕСА_4 , ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 не проживає протягом останніх шести років.

У добровільному порядку ОСОБА_3 виселитися зі спірного житлового приміщення не бажає.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням вимог процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла або усунення перешкод у користування майном за позовом цієї особи суд має враховувати загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права й обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.

При розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

У частині другій вказаної статті визначено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 вказували, що ОСОБА_3 без поважних причин не проживає у спірній квартирі понад шість років, що підтверджується відповідними актами, складеними депутатом селищної ради та змістом позовної заяви ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування спірної квартири, в якій зазначено, що його місцем проживання є квартира АДРЕСА_2 .

Разом з тим, судом установлено, що позивачі чинять відповідачу перешкоди у користуванні спірною квартирою, оскільки останній намагався вселитися до неї, що підтверджується його зверненнями з цього приводу до органів поліції Дергачівського відділу поліції головного управління Національної поліції в Харківській області.

При цьому судами вірно зазначено, що укладення відповідачем шлюбу не може свідчити про наявність у нього іншого постійного місця проживання, а зміст позовної заяви ОСОБА_3 до Дергачівського районного суду Харківської області про визнання недійсним договору дарування спірної квартири не може свідчити про його добровільне непроживання у квартирі АДРЕСА_1 .

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Вказане свідчить про те, що особа вправі сподіватися, що її право користування житловим приміщенням буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У справі, що переглядається, судом установлено, що відповідач є особою похилого віку і потребує догляду, іншого постійного місця проживання немає, ОСОБА_3 неодноразово звертався до Управління праці і соціального захисту населення Дергачівського району Харківської області з приводу надання йому допомоги і поселення до будинку-інтернату для літніх людей загального типу, але йому було відмовлено з огляду та не, що він має близьких родичів, зокрема, дочку ОСОБА_2 (позивача у справі), яка зобов`язана утримувати його за законом.

Крім того, із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 до спірної квартири вселився у березні 2012 року, а відповідачі право власності на це житло на підставі договору дарування набули у серпні 2012 року. Отже, на момент вселення відповідача до спірного житла позивачі не були його власниками, тому відсутні підстави вважати, що право ОСОБА_3 на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власників цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України, оскільки відповідачу сервітут не встановлювався.

З урахуванням вказаного, суди першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщення, у зв`язку із проживання у ньому на законних підставах.

При цьому колегія суддів враховує, що відповідач набув право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном, іншого житла у користуванні або власності не має, а визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, ставить під загрозу соціальний статус останнього, який може стати безхатченком, втративши право користування житлом, яким користується з 2012 року.

Твердження заявника, що посилання суду на пояснення представника відповідача - ОСОБА_9 на правильність висновків судів не впливає, оскільки у статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. При цьому судом установлення, що показання вказаної особі, що позивачі чинять відповідачу перешкоди у користуванні спірним житлом підтверджені іншими письмовими доказами, наявними у матеріалах справи.

Інші доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законних і обґрунтованих судових рішень, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередньої інстанції щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який обґрунтовано їх спростував.

У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 23 квітня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Н. Ю. Сакара

О. В. Білоконь

О. М. Осіян