Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 20.09.2021 року у справі №754/16535/19

Постанова

Іменем України

24 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 754/16535/19

провадження № 61-14623св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,

треті особи: служба у справах дітей Києво-Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, служба у справах дітей Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: служба у справах дітей Києво-Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, служба у справах дітей Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, служба у справах дітей Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання малолітньої дитини та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи: служба у справах дітей Києво-Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, служба у справах дітей Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, служба у справах дітей Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання малолітньої дитини,

за касаційною скаргою адвоката Гаєнко Вікторії Сергіївни як представника ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 березня 2021 року у складі судді Таран Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 28 липня 2021 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., Таргоній Д.

О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовів

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визначити місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3,

ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з нею.

Як на обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що шлюб між сторонами у встановленому законом порядку не реєструвався, сторони проживають окремо. ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народився син - ОСОБА_3.

Між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір про визначення місця проживання та порядку утримання сина ОСОБА_3 і участь батьків у його вихованні (щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків), посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Саєнко О. О., зареєстрований за № 1755.

До і після укладення договору у відповідача не було будь-яких обмежень у спілкуванні із сином, однак він, зловживаючи своїми правами, без попередження забирав сина начебто на канікули, щоб провести час разом за місцем його проживання, натомість проживав разом із сином у не відомому позивачу місці, їздив разом з сином і своєю співмешканкою та її дітьми на відпочинок до моря (Одеська область), про що позивач дізнавалася із фотографій відповідача у мобільному месенджері.

Відповідач спілкується із сином, зокрема і на території приватного дитячого садочка "Жвавий жук", який відвідує син. Мати відповідача, ОСОБА_6, безперешкодно відвідує онука за місцем його проживання і не висловлювала жодних претензій і нарікань щодо цього.

Позивач неодноразово письмово пропонувала відповідачу відвідувати сина у її присутності за місцем проживання дитини, що стало необхідним через вказані події. Під час спілкування відповідач почав застосовувати до позивача фізичне насильство, завдавати їй тілесні ушкодження, всі дії відбувалися у присутності малолітнього сина ОСОБА_3. Відповідач здійснює постійний тиск на позивачку, погрожуючи їй відібранням дитини.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з ним.

Як на обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_2 посилався на те, що ОСОБА_1 не виконує обов'язків з догляду за дитиною, що виявляється у незабезпеченні дитині безпечних умов перебування за місцем проживання, що потягло за собою тяжкі наслідки, а саме: син ОСОБА_3 отримав проникаючі поранення грудної клітини зліва, напружений пневмоторакс зліва, множинні колото-різані рани грудної клітини.

ОСОБА_1 та її рідна сестра ОСОБА_7 чинили фізичне та психологічне насильство над неповнолітнім племінником ОСОБА_1. ОСОБА_17 у присутності їх сина ОСОБА_3.

Крім того, ОСОБА_1 чинила перешкоди у спілкуванні батька з дитиною, чим порушила умови договору про визначення місця проживання та порядку утримання дитини і участі батьків у її вихованні.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_2 просив позов задовольнити.

Ухвалою суду від 27 травня 2020 року, яка занесена до протоколу судового засідання, прийнято до спільного розгляду із первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Деснянський районний суд м. Києва рішенням від 11 березня 2021 року позов ОСОБА_1 задовольнив. Визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, з матір'ю ОСОБА_1. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що суд не встановив, а ОСОБА_2 не надав належних доказів того, що поведінка чи дії ОСОБА_1 або наслідки її спілкування з дитиною суперечать інтересам дитини або негативно впливають чи перешкоджають фізичному та духовному розвитку дитини. Крім того, ОСОБА_2 не надав жодних доказів про створення ОСОБА_1 йому таких умов, за яких він позбавлений можливості виконувати свої батьківські обов'язки стосовно малолітнього сина. ОСОБА_2 самовільно, без будь-яких рекомендацій спеціалістів, не дає дитину матері для спілкування, навіть у телефонному режимі, змінює місце проживання дитини та не повідомляє про це матір дитини, що не може свідчити про якнайкраще забезпечення інтересів малолітнього. Орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 разом з його матір'ю ОСОБА_1.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Київський апеляційний суд постановою від 28 липня 2021 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 березня 2021 року залишив без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована законністю і обґрунтованістю рішення суду першої інстанції. При вирішенні питання про визначення місця проживання дитини суд першої інстанції врахував, що ОСОБА_1 має постійне місце роботи та джерело доходу, що підтверджується копією податкової декларації платника єдиного податку - фізичної особи-підприємця; ОСОБА_1 характеризується як чесна, об'єктивна і вихована людина. Вона займається вихованням свого сина, організовує йому відвідування дошкільного навчального закладу, додаткові заняття, активне дозвілля та відпочинок; згідно з актом, складеним фахівцем Києво-Святошинського районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, ОСОБА_1 спроможна виконувати обов'язки з виховання дитини та догляду за нею.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не здійснив належної оцінки доказів, не врахував критерію безпеки та захищеності дитини, ризику застосування матір'ю фізичного насильства до іншої дитини, не встановив чи піддавалася малолітня дитина таким ризикам під час проживання з матір'ю, є голослівними, оскільки матеріали справи не містять доказів вчинення ОСОБА_1 кримінальних правопорушень або іншої протиправної поведінки як стосовно сина, так і щодо будь-якої іншої дитини чи повнолітньої особи. Зміна позивачем місця проживання була здійснена саме в інтересах сина ОСОБА_3, щодо якого, а також стосовно самої ОСОБА_1 01 березня 2020 року було вчинено протиправні дії у будинку АДРЕСА_1.

Короткий зміст касаційної скарги та відзиву на неї, їх узагальнені аргументи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 30 серпня 2021 року, адвокат Гаєнко В. С. як представник ОСОБА_2 просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 березня 2021 року і постанову Київського апеляційного суду від 28 липня 2021 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень у цій справі заявник посилається на те, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 201/13423/19, від 26 вересня 2018 року у справі № 711/276/17, від 05 червня 2019 року у справі № 182/2037/17; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, необґрунтованими, ухваленими з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Розглядаючи справу по суті заявлених вимог, суди допустили неповноту в з'ясуванні обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не перевірили доводів відповідача про те, що мати сина не надавала можливості батьку спілкуватись з дитиною, що було підтверджено належними доказами, зокрема рішенням Шевченківського районного суду від 10 грудня 2020 року у справі № 761/48015/19.

Судиздійснили розгляд справи за відсутності висновку органу опіки та піклування за місцем проживання батька, який мав бути складений задля забезпечення належного розгляду зустрічного позову ОСОБА_2, що є порушенням статті 19 СК України, обмежившись наявністю висновку органу опіки та піклування Києво-Святошинської держадміністрації Київської області від 23 грудня 2019 року стосовно доцільності визначення місця проживання дитини разом матір'ю, що ґрунтувався на з'ясуванні матеріально-побутових умов та надавався за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 до подій, які сталися 01 березня 2020 року. ОСОБА_2 намагався самостійно отримати такий висновок, однак йому було відмовлено.

Також суди залишили поза увагою думку дитини, яка протягом двох років відмовляється від зустрічей з матір'ю; не здійснили оцінки середовища проживання дитини; не перевірили, яку роль у житті дитини відіграє батько, та чи буде відокремлення малолітнього ОСОБА_3 від батька суперечити інтересам дитини, враховуючи те, що дитина після замаху на вбивство (отримавши тяжкі тілесні ушкодження), майже 2 роки проживає з батьком; не здійснили оцінки психологічного стану хлопчика, який у віці 5 років став постраждалим від замаху на вбивство його та його матері, для виявлення індивідуальних потреб уразливої дитини, яка потребує захисту; не встановили, які відносини склались у дитини з матір'ю після подій 01 березня 2020 року і чому дитина відмовляється від зустрічей з нею, а також чому мати відмовляється від проведення психологічної діагностики дитини; не встановили які наслідки може мати виконання рішення про визначення проживання малолітнього ОСОБА_3 разом із матір'ю, який тривалий час проживає з батьком, - до матері, яку він не хоче бачити і яку боїться, і чи буде це відповідати інтересам дитини.

Крім цього ні суди, ні компетентні органи не з'ясували думки ОСОБА_3, якому станом на час ухвалення рішення судом першої інстанції виповнилось майже 6 років, і він за своїм розвитком здатен сформулювати власну думку.

Суди залишили поза увагою й те, що тривалість часу, проведеного з батьком, може стати важливим чинником при визначенні інтересів цієї дитини, про що 11 липня 2017 року Європейський суд з прав людини зауважив у рішенні у справі "М. С. проти України".

Суди не встановили жодної інформації щодо фізичного та психологічного стану здоров'я ОСОБА_1, якій була пред'явлена підозра в домашньому насильстві, в результаті чого вона та її малолітня дитина отримали тяжкі тілесні ушкодження.

Апеляційний суд розглянув справу без участі заявника та його представника. Київський апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи (перша неявка) для надання можливості апелянту надати пояснення та зауваження у справі, розгляд якої був призначений на 28 липня 2021 року.

30 вересня 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, мотивований законністю і обґрунтованістю ухвалених у справі судових рішень. Дитина, яка мала у цьому році йти до школи, не навчається, позбавлена права на освіту; невідомо, яким чином має доступ до послуг з охорони здоров'я (у тому числі і дотримання календаря щеплень); протиправно позбавлена материнського піклування. Це реальний стан справ і підтвердження того, що саме відповідач діє у власних інтересах, порушує права свого малолітнього сина та позивача.

Намагання ОСОБА_2 і його представника надати негативного змісту поведінці позивача і вигадати підстави для неповернення їй дитини не лише цинічні і примітивні, а й містять ознаки зловживання процесуальними правами.

Усі обставини щодо дитини після подій 01 березня 2020 року могли бути вирішені

у висновку судової експертизи, яку відповідач не ініціював ні самостійно, ні в суді, не надаючи матері можливості спілкуватися і бачити дитину. Саме ОСОБА_2 усунув фізичну і теоретичну можливість якісно і в законний спосіб обстежити дитину.

Щодо з'ясування думки дитини, в тому числі і засобами відповідного судового чи позасудового спілкування з ним, ні відповідач, ні її представник питання не порушували.

Жодних намагань (про що хоче переконати суд представник відповідача) зі сторони ОСОБА_2 владнати конфлікт, зважити на інтереси дитини і його потреби у спілкуванні з матір'ю він не вчинив. Натомість він вирішив ці питання своєрідно і категорично: вивіз дитину без згоди і повідомлення матері закордон.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_1, його батьками записані ОСОБА_1 і ОСОБА_2

31 травня 2019 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір про визначення місця проживання та порядку утримання дитини і участь батьків у її вихованні (щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків), посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Саєнко О. О., зареєстрований за № 1755. Відповідно до цього договору визначено місце проживання дитини, порядок сплати та використання коштів на утримання дитини, способи участі батька у вихованні дитини та спілкуванні з нею.

Згідно з висновком Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 23 грудня 2019 року № 07-21/3826, на яку покладені повноваження органу опіки та піклування, про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 разом з його матір'ю ОСОБА_1 на АДРЕСА_1.

За заявою ОСОБА_2 від 18 вересня 2019 року спеціалісти служби у справах дітей та сім'ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області 10 жовтня 2019 року провели інспекційне відвідування щодо цільового витрачання аліментів на дитину, за результатами якого 11 жовтня 2019 року складено висновок про забезпечення потреб дитини відповідно до суми коштів, сплачених на дитину платником аліментів, розмір яких становить понад два прожиткових мінімуми для дитини відповідного віку.

01 березня 2020 року щодо ОСОБА_1 та її малолітнього сина ОСОБА_3 було вчинено кримінальне правопорушення за статтями 15, 115 КК України (заява зареєстрована в ЄРДР за № 12020110200001218), ОСОБА_1 та її синові завдано тяжких поранень.

Після стаціонарного лікування сина ОСОБА_3 з лікарні забрав ОСОБА_2.

Станом на час ухвалення рішення ОСОБА_1 усунена від спілкування із сином, немає інформації щодо стану здоров'я, місця знаходження та умов проживання малолітнього сина.

Згідно з витягом з медичної карти № 1741/208 стаціонарного хворого ОСОБА_3 видно, що з 01 до 11 березня 2020 року він перебував на лікуванні у КЗ КОР "Київська обласна дитяча лікарня" з діагнозом: проникаючі поранення грудної клітки зліва, пневмогематоракс зліва, численні різано-рвані рани грудної стінки та обох верхніх кінцівок.

Слідчим відділом Києво-Святошинського ВП ГУНП в Київській області внесено відомості до ЄРДР за № 12020110200001218 від 01 березня 2020 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 15, пунктами 1, 2 частини 2 статті 115 КК України.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10 грудня 2020 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання договору. Розірвано договір про визначення місця проживання дитини та порядку утримання дитини і участь батьків у її вихованні (щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків) від 31 травня 2019 року, що укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_1.

Відповідно до копії договору оренди квартири від 01 червня 2020 року позивач уклала договір оренди квартири АДРЕСА_3.

З копії акта від 25 червня 2020 року обстеження службою у справах дітей та сім'ї Печерської районної в м. Києві державної адміністрації житлово-комунальних умов проживання сім'ї малолітньої (неповнолітньої) дитини за адресою: АДРЕСА_3, видно, що для дитини створені всі належні умови для проживання, навчання, розвитку та проведення дозвілля. Зі слів ОСОБА_1 стало відомо, що син наразі знаходиться у батька ОСОБА_9. Місце їх перебування ОСОБА_1 не відоме. Вона не бачила та не спілкується з дитиною з березня 2020 року.

Згідно з довідкою відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Печерської РДА від 10 липня 2020 року ОСОБА_1 з 10 липня 2020 року зареєстрована у квартирі АДРЕСА_5.

Відповідно до копії акта від 07 серпня 2020 року обстеження службою у справах дітей та сім'ї Києво-Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації житлово-побутових умов проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_6, проживають ОСОБА_2, його мати - ОСОБА_6, ОСОБА_10 та малолітній ОСОБА_3. Будинок умебльований належним чином, у дитини є окрема кімната з усіма зручностями.

Батько належним чином виконує свої батьківські обов'язки.

Відповідно до висновку за результатами психологічного дослідження, проведеного за зверненням ОСОБА_2, від 29 вересня 2020 року, складеного психологом ОСОБА_11, ОСОБА_2 забезпечує потребу свого сина ОСОБА_3 у безпеці та турботі.

Стабільність життєвої ситуації, ступінь емоційного сприйняття, які забезпечив ОСОБА_2 ОСОБА_3, убезпечили ОСОБА_3 від залучення до конфлікту лояльності. ОСОБА_3 під час проведення цього психологічного обстеження не виявив ознак "синдрому відчуження" від матері ОСОБА_1, яка мешкає окремо. ОСОБА_3 має індивідуально-особистісні особливості, що потребують особливої уваги з боку батьків і вихователів та створення особливих умов навчання і виховання. Це щонайменше зумовлене фактом пережитого ОСОБА_3 фізичного насильства, коли через дії іншої людини виникла реальна загроза життю ОСОБА_3 та життю його матері ОСОБА_1. Ці особливості кваліфіковані лікарем-неврологом як "тривожно-фобічний розлад".

Згідно з висновком за результатами психологічного дослідження за зверненням ОСОБА_2 від 01 березня 2021 року, складеного психологом ОСОБА_11, безперервність і регулярність зустрічей, довіра, яка виникла у ОСОБА_3 до спеціаліста-психолога, обумовили той факт, що на початку лютого під час зустрічі ОСОБА_3 з власної ініціативи вперше промовив ім'я матері "ОСОБА_1". Сукупність спостережень за ОСОБА_3, динамікою його змін у психоемоційному стані, час відновлення здатності до відновлення соціальних контактів та здатності до засвоєння нової інформації відповідають показникам позитивної динаміки психоемоційного стану дітей молодшого дошкільного віку з посттравматичним стресовим розладом. Дослідники феномену посттравматичного стресового розладу вказують, що застигання і відмова від спілкування з кимось із дорослих у дитини такого віку, у якому перебував ОСОБА_3 на момент подій 01 березня 2020 року, виникає у дитини тоді, коли дитина сприймає цього дорослого як такого, який не захистив її у тій ситуації.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду

та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга

не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Предметом позову у справі є визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Частиною 3 статті 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з частинами 2 , 8 , 9 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина 3 статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").

Згідно зі статтею 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Стаття 8 Конвенції про права дитини включає як право батьків на вжиття заходів для повернення дитини, так і обов'язок національних органів влади вживати такі заходи. Зазначене застосовується не лише у справах, пов'язаних із обов'язковим відібранням дітей на державне утримання та вжиттям заходів соціального захисту, а також у справах, у яких між батьками та іншими членами сім'ї дитини виникає спір щодо спілкування з дитиною та її проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Хокканен проти Фінляндії" від 23 вересня 1994 року та у справі "Фуска проти Румунії" від 13 липня 2010 року).

Крім того, таке спілкування, а також його характер та обсяг обумовлюють обставинами кожної справи та повинні визначатися з урахуванням основних інтересів дитини. Незважаючи на те, що національні органи влади зобов'язані максимально сприяти такій взаємодії, будь-який обов'язок застосування примусу з цих питань має бути обмежено, оскільки мають бути враховані інтереси, а також права та свободи усіх зацікавлених осіб, із наданням першочергової важливості основним інтересам дитини та її правам за статтею 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі "Йохансен проти Норвегії" від 07 серпня 1996 року).

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини.

Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.

Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

У рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (§ 76).

У § 54 рішення Європейського суду з прав людини "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь- кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах. Перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини.

Згідно з частинами 4 , 5 статті 19 СК України при розгляді судом спорів, зокрема, щодо місця проживання дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Визначаючи місце проживання сина з матір'ю, розуміючи, що спір стосується чутливої сфери правовідносин, в яких батьки не дійшли спільного рішення, суди надали першочергове значення саме найкращим інтересам дитини, що не впливатиме на її взаємовідносини з батьком, оскільки визначення місця проживання дитини з одним із батьків, не позбавляє іншого батьківських прав та не звільняє його від виконання своїх батьківських обов'язків, взявши до уваги вік дитини, її постійне проживання разом з матір'ю, висновок органу опіки та піклування, а також те, що дії батька щодо різкої зміни постійного місця проживання дитини разом з матір'ю суперечать принципу розумної турботи про дитину у поєднанні з обережною для психіки дитини увагою до неї. Адже у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, в атмосфері любові, емоційній стабільності та матеріальній забезпеченості

Суди не встановили обставин, а ОСОБА_2 не надав належних доказів того, що поведінка чи дії ОСОБА_1 або наслідки її спілкування із сином, можуть суперечити його інтересам або впливати на нього негативно, перешкоджати його фізичному та духовному розвитку. Матеріали справи не містять доказів вчинення ОСОБА_1 кримінальних правопорушень або іншої протиправної поведінки як стосовно свого малолітнього сина, так і до будь-якої іншої дитини чи повнолітньої особи.

Зміна ОСОБА_1 місця проживання з будинку, в якому дитина проживала зі свого народження до 01 березня 2020 року, на квартиру в м. Києві здійснена нею в інтересах сина ОСОБА_3 щодо якого, а також її самої 01 березня 2020 року у цьому будинку були вчинені протиправні дії. За новим місце проживання для дитини створені всі належні умови для її гармонічного розвитку.

Батько дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у його житті та розвитку, має право та обов'язок піклуватися про здоров'я сина, стан його розвитку, незалежно від того з ким він буде проживати.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з рішеннями судів про визначення місця проживання малолітнього сина з матір'ю.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду, не містять доказів порушення судами процесуальних прав, що унеможливило з'ясування зазначених у касаційній скарзі питань у суді першої інстанції, здебільшого є аналогічними доводам апеляційної скарги, які апеляційний суд обґрунтовано спростував, тому ці доводи додаткової оцінки не потребують.

Аргументи касаційної скарги про розгляд справи апеляційним судом за відсутності відповідача і його представника не є підставою для скасування постанови апеляційного суду, адже колегія суддів апеляційного суду визнала причини неявки до суду ОСОБА_2 та його представника, які були повідомлені про розгляд справи належним чином, неповажними, що не перешкоджало апеляційному суду розглянути справу (частина 2 статті 372 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судових рішень, касаційний суд не встановив.

Частиною 1 статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року зупинено дію рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 березня 2021 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку, дія вказаного судового рішення підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Гаєнко Вікторії Сергіївни як представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 липня 2021 року залишити без змін.

Поновити дію рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 березня 2021 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун

М. Ю. Тітов