Історія справи

Постанова КЦС ВП від 29.09.2019 року у справі №235/3937/17

Постанова

Іменем України

26 вересня 2019 року

місто Київ

справа № 235/3937/17

провадження № 61-31693св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В.

В.,

учасники справи:

позивач - Фермерське господарство "Горбенко М. С.",

відповідачі: ОСОБА_1, яка діє в своїх та в інтересах ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Донецької області від 09 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Груіцької Л. О., Новосьолової Г.

Г., Новосядлової В. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У серпні 2017 року Фермерське господарство "Горбенко М. С." (далі - ФГ "Горбенко М. С.") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, яка діє в своїх та в інтересах ОСОБА_2, та ОСОБА_3 про тлумачення умов договорів оренди землі.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 01 грудня 2006 року ОСОБА_4 (мати відповідача ОСОБА_3) уклала з ФГ "Горбенко М. С." договір оренди земельної ділянки, загальною площею 5,8096 га ріллі, кадастровий номер 1422786000:03:000:0870 яка знаходиться на землях Сергіївської сільської ради Красноармійського району Донецької області. 03 липня 2007 року ОСОБА_5 (чоловік відповідача ОСОБА_1) уклав з ФГ "Горбенко М. С." договір оренди земельної ділянки, загальною площею 6,08 га ріллі, кадастровий номер 1422786000:03:000:0183, яка знаходиться на землях Сергіївської сільської ради Красноармійського району Донецької області. Відповідачі є спадкоємцями орендодавців за цими договорами, які оформили права власності на спірні земельні ділянки. У пункті 40 зазначених договорів оренди зазначено, що перехід права власності на земельну ділянку для другої особи, а також реорганізація юридичної особи орендаря є підставою для зміни умов або розірвання договору. Позивач просить витлумачити зазначений пункт договорів таким чином, що право розірвання договорів у разі зміни власника земельних ділянок належить другій особі договорів, тобто ФГ "Горбенко М. С.".

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідачі поданий позов не визнали, вважали його необґрунтованим. У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернулася зі зустрічним позовом до ФГ "Горбенко М. С." про тлумачення пункту 40 договору оренди землі.

В обґрунтування позову зазначила, що вона є власником спірної земельної ділянки на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 30 вересня 2016 року. Зазначену земельну ділянку вона прийняла у спадщину після смерті матері ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Згідно з пунктом 40 укладеного договору сторони встановили, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку для другої особи є підставою для зміни умов або розірвання договору. Відповідач звернулась до відповідача із вимогою про розірвання договору у зв'язку із зміною власника, однак позивач вважає, що для розірвання договору підстави відсутні.

Відповідач зазначає, що спірний пункт договору необхідно тлумачити таким чином: перехід права власності до другої особи є підставою для зміни умов договору або розірвання з зазначених підстав.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 30 серпня 2017 року у задоволені позовних вимог ФГ "Горбенко М. С." відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені. Здійснено тлумачення пункту 40 договору оренди землі від 01 грудня 2006 року, встановивши, що сторони договору дійшли згоди, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи орендаря є підставою для зміни або розірвання договору.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ФГ "Горбенко М. С." та задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що за правилами, встановленими частиною 3 статті 213 ЦК України, неможливо визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, оскільки сторони договору померли, то відповідно до вимог частини 4 статті 213 ЦК України до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення. Таке твердження суду є правильним. Проте, обґрунтовуючи відмову у позові ФГ "Горбенко М. С." та задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції зазначив, що тлумачення договору таким чином, як просить позивач ФГ "Горбенко М. С.", суперечить тексту типового договору оренди землі, тому вимоги ОСОБА_3 є такими, що відповідають чинному законодавству.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 09 листопада 2017 року апеляційну скаргу ФГ "Горбенко М. С." задоволено частково. Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 30 серпня 2017 року скасовано. У задоволенні позову ФГ "Горбенко М. С." та зустрічного позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, керувався тим, що у цьому випадку неможливо встановити справжню волю осіб, які вчинили правочин, оскільки засновник ФГ "Горбенко М. С.", який підписував зазначені правочини, помер, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 також померли. Суд також позбавлений можливості відповідно до вимог частини 4 статті 213 ЦК України узяти до уваги мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення, оскільки спір виник щодо пункту 40 договору, який регулює відносини щодо розірвання договору оренди у разі переходу власності до однієї зі сторін, а такі питання протягом дії договорів оренди між сторонами договору не виникали, а виникли тільки після смерті сторони та засновника фермерського господарства, які підписали договір.

Крім того, з матеріалів справи встановлено, а суд першої інстанції не звернув уваги на те, що, заявляючи позовні вимоги, сторони фактично порушили питання щодо встановлення судом законодавства, котрим регулюються правовідносини щодо розірвання спірних договорів та факту відповідності цього договору вимогам чинного законодавства, що суперечить законодавчо визначеним правилам тлумачення змісту правочину.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у грудні 2017 року ОСОБА_1 просила скасувати рішення суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням судом норм матеріального права.

Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував чинне законодавство, яким встановлено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи не є підставою для розірвання договору, якщо інше не передбачене договором. Враховуючи, що умовами договору встановлено, що перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи є підставою для розірвання договору, суд безпідставно відмовив у відповідному тлумаченні пункту 40 оренди спірної земельної ділянки.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 01 грудня 2006 року ОСОБА_4 (мати ОСОБА_3) уклала з ФГ "Горбенко М. С." договір оренди землі строком на 5 років, який зареєстрований у Красноармійському районному відділі Донецької регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" 25 липня 2007 року, а надалі 13 грудня 2011 року підписала з ним додаткову угоду, зареєстровану у відділі Держкомзему у Красноармійському районі 13 грудня 2011 року, якою визначено строк дії договору оренди 15 років.

Згідно з пунктом 40 укладеного договору сторони встановили, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку для другої особи є підставою для зміни умов або розірвання договору.

Згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки від 01 грудня 2006 року, ОСОБА_4 передала ФГ "Горбенко М. С." спірну земельну ділянку.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Також помер засновник ФГ "Горбенко М. С." ОСОБА_11, що сторони не заперечували у судовому засіданні.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_3 після померлої матері прийняла спадщину у вигляді земельної ділянки, загальною площею 5,8096 га ріллі, кадастровий номер undefined, яка знаходиться на землях Сергієвської сільської ради Красноармійського району Донецької області.

28 листопада 2016 року ОСОБА_3 направила ФГ "Горбенко М. С." претензію про розірвання договору оренди земельної ділянки від 01 грудня 2006 року, укладеного між померлою ОСОБА_4 та ФГ "Горбенко М. С.", та отримала відповідь про відмову в добровільному порядку розірвати договір.

03 липня 2007 року ОСОБА_5 (чоловік ОСОБА_1) уклав з ФГ "Горбенко М. С." договір оренди землі терміном на 5 років, який зареєстрований у Красноармійському районному відділі Донецької регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" 03 липня 2007 року, а надалі 04 листопада 2011 року підписав з ним додаткову угоду, зареєстровану у відділі Держкомзему у Красноармійському районі 04 листопада 2011 року, якою визначили строк дії договору оренди 15 років.

Відповідно до пункту 40 укладеного договору сторони встановили, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку для другої особи є підставою для зміни умов або розірвання договору.

Згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки від 05 липня 2007 року ОСОБА_5 передав ФГ "Горбенко М. С." зазначену земельну ділянку.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом після померлого чоловіка ОСОБА_1 та її дочка ОСОБА_2 прийняли спадщину у вигляді земельної ділянки, загальною площею 6,0800 га ріллі, кадастровий номер 1422786000:03:000:0183, яка знаходиться на землях Сергієвської сільської ради Красноармійського району Донецької області.

ОСОБА_1 направила ФГ "Горбенко М. С." претензію про розірвання договору оренди земельної ділянки від 03 липня 2007 року за кадастровим номером 1422786000:03:000:0183, укладеного між її померлим чоловіком ОСОБА_5 та ФГ "Горбенко М. С.".

На претензію ФГ "Горбенко М. С." надана відповідь від 14 листопада 2016 року про відмову в добровільному порядку розірвати договір, що і стало підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки у судовому порядку.

У провадженні Красноармійського міськрайонного суду Донецької області знаходиться цивільна справа № 235/1640/17 за позовом ОСОБА_1 до ФГ "Горбенко М.

С." про розірвання договору оренди землі.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України, частини 1 статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частиною 1 статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з частиною 1 статті 627 ЦК України відповідно до частиною 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог частиною 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 ЦК України).

Відповідно до частин 1 , 2 статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом частини 1 статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до частини 1 статті 637 ЦК України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Згідно з частиною 3 цієї норми при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Якщо за правилами, встановленими частиною 3 цієї статті, відсутня можливість визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (частина 4 статті 213 ЦК України).

Таким чином, у частина 4 статті 213 ЦК України визначено загальні способи, що застосовуються при тлумаченні, які втілюються у трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також із намірами сторін, які вони виявляли при вчиненні правочину, а також із чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (якщо перші два не дали результатів) є врахування: а) мети правочину, б) змісту попередніх переговорів, в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше у правовідносинах між собою), г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін;

д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення.

У розумінні наведених положень закону тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення суперечностей та прогалин у трактуванні його положень.

Підставою для тлумачення судом угоди є наявність спору між сторонами угоди щодо її змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всієї угоди або її частини, що не дає змоги з'ясувати дійсний зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір, тлумачення не може створювати, а лише роз'яснює наявні умови угоди.

Оскільки метою тлумачення правочину є з'ясування змісту його окремих частин, який становить права та обов'язки сторін, тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину.

За змістом цієї статті тлумачення змісту правочину можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони. Тлумачення змісту правочину є правом суду, а не обов'язком за умови наявності спору.

Метою тлумачення правочину є з'ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малося на увазі.

Потреба у тлумаченні правочину виникає у зв'язку з неповнотою або недостатньою ясністю окремих його умов. Саме тому при тлумаченні правочину суд першої інстанції насамперед повинен був брати до уваги однакове для всього змісту правочину буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, вжитих у правочині.

Відмовляючи у задоволенні первісного та зустрічного позовів, апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, обґрунтовано керувався тим, що у цьому випадку неможливо встановити справжню волю осіб, подальшу поведінку сторін, які вчинили правочин, оскільки особи, які підписали договір, на момент розгляду справи померли, що виключає можливість з'ясування необхідних обставин за третім рівнем тлумачення.

При цьому апеляційний суд вірно зазначив, що, заявляючи позовні вимоги про тлумачення змісту договору, сторони фактично порушили питання щодо встановлення судом змісту законодавства, яким регулюються правовідносини щодо розірвання спірного договору та факту відповідності договору вимогам чинного законодавства, що суперечить законодавчо визначеним правилам тлумачення змісту правочину.

Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Донецької області від 09 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко