Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.09.2020 року у справі №531/402/19

Постанова

Іменем України

17 червня 2021 року

м. Київ

справа № 531/402/19

провадження № 61-12244св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2019 року в складі судді Попова М. С. та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 липня 2020 року в складі колегії суддів:

Бондаревської С. М., Абрамова П. С., Пилипчук Л. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

27 лютого 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики.

В обґрунтування своїх позовних вимог зазначав, що 28 січня 2019 року між ним та відповідачем було укладено два договори позики грошових коштів на загальну суму 158 000 грн строком на два тижні з зобов'язанням повернути позику в повному обсязі до 11 лютого 2019 року. Вказаний факт підтверджується двома розписками від 28 січня 2019 року на суму 79 000 грн кожна, складеними власноруч відповідачем та підписаними нею особисто.

Посилаючись на те, що у визначений строк відповідач борг не повернула, просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь суму заборгованості за договорами позики в розмірі 158 000 грн.

У червні 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними.

Зустрічні позовні вимоги мотивувала тим, що взимку 2019 року вона працювала в ТОВ ФК "Октава Фінанс", де ОСОБА_1 виконував функції керівника. У зв'язку з тим, що дана організація через неї недоотримала грошові кошти, ОСОБА_1, застосувавши до неї фізичну силу (замкнув у машині) та психологічний примус (погрожував членам її сім'ї), змусив її власноручно написати боргові розписки від 28 січня 2019 року.

З наведених обставин вона зверталася до Карлівського ВП ГУНП в Полтавській області. Також вказувала, що ОСОБА_1 не передавав їй ніяких грошових коштів, тому вона йому нічого не повертала.

Вважала, що правочини, вчинені між нею та ОСОБА_1 шляхом укладення розписок від 28 січня 2019 року відповідають усім ознакам фіктивності, у зв'язку з чим просила визнати їх недійсними, оскільки на момент їх вчинення жодна із його сторін не мала намірів створити правові наслідки, які передбачає договір позики.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 01 липня 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики від 28 січня 2019 року в загальному розмірі 158 000 грн та понесені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 580 грн.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що факт укладення між сторонами договорів позики та факт передання ОСОБА_2 грошових коштів за цими договорами з зобов'язанням їх повернути до 11 лютого 2019 року підтверджений наданими позивачем оригіналами розписок, написаних ОСОБА_2. Тому, оскільки ОСОБА_2 у зазначений в розписках строк грошові кошти позивачу не повернула, суди вважали обґрунтованими його вимоги про стягнення з неї заборгованості за договорами позики.

Разом з тим, підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договорів позики недійсними суди не вбачали, оскільки жодних належних, допустимих і достовірних доказів на підтвердження викладених нею в зустрічній позовній заяві обставин, зокрема, щодо погроз, примусу та психологічного тиску з боку ОСОБА_1, ОСОБА_2 до суду першої інстанції не надала, факт власноручного складення нею розписок та відповідно отримання коштів не спростувала.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У серпні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 липня 2020 року й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження судових рішень зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:

- застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеному Верховним Судом України в постанові від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України);

- судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили природу правовідносин сторін, вказаних у розписці; неповно з'ясували обставини справи, які мають значення для справи, зокрема щодо наявності трудових відносин сторін; встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів - боргових розписок, одержаних внаслідок погроз; не перевірили належність, допустимість, достовірність наданих позивачем доказів, зокрема факт передачі грошових коштів, їх кількості, внаслідок чого дійшли передчасного висновку про наявність підстав для стягнення з неї заборгованості за договорами позики.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України) та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

20 листопада 2020 року справа № 531/402/19 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини, встановлені судами

Установлено, що 28 січня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено два договори позики грошових коштів на загальну суму 158 000 грн строком на два тижні з зобов'язанням ОСОБА_2 повернути позику в повному обсязі до 11 лютого 2019 року.

На підтвердженняукладання договорів позики ОСОБА_2 28 січня 2019 року склала дві розписки на суму 79 000 грн кожна, оригінали яких знаходилися у ОСОБА_3.

ОСОБА_2 взяті на себе зобов'язання за договорами позики не виконала, грошові кошти ОСОБА_3 не повернула.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов'язку в натурі.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною 2 статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Відповідно до частини 1 статті 1049 ЦК України за договором позики на позичальникові лежить обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Як установлено судами, 28 січня 2019 року ОСОБА_2 власноручно склала дві розписки про отримання грошових коштів у ОСОБА_1.

Водночас, звернувшись з зустрічним позовом до суду про визнання договорів позики недійсними, ОСОБА_2 зазначала, що такі відповідають усім ознакам фіктивності, оскільки на момент їх вчинення жодна із його сторін не мала намірів створити правові наслідки, які передбачає договір позики.

Відповідно до частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною 1 статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тлумачення статті 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином.

Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Частиною 1 статті 80 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Частиною 1 статті 80 ЦПК України.

Установивши, що факт укладення між сторонами саме договорів позики й отримання ОСОБА_2 грошових коштів у борг із зобов'язанням їх повернути підтверджується складеними нею розписками й жодних належних, допустимих і достовірних доказів на спростування цих обставин вона не надала, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність зустрічних позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення.

Разом з тим, установивши, що ОСОБА_2 свої зобов'язання за договорами позики не виконала, взяті в борг у ОСОБА_1 грошові кошти на час розгляду справи не повернула, суди зробили правильний висновок про задоволення позову ОСОБА_1.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать правовим висновкам Верховного Суду України, викладеним у постанові від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16, а тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.

Інші аргументи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки зводяться до незгоди заявника з висновками судів стосовно встановлення обставин справи та стосуються переоцінки доказів. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вимогам закону й підстав для їх скасування немає.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 липня 2020 рокубез змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Ю. Тітов

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков