Постанова

Іменем України

28 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 755/5646/19

провадження № 61-6088св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо»,

третя особа - Національний банк України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 вересня 2021 року в складі судді Чех Н. А. та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року в складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо», третя особа - Національний банк України, про визнання договорів недійсними,

ВСТАНОВИЛА:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом та просила:

- визнати недійсними кредитний договір від 07 грудня 2005 року № 425/ПВ-05;

- визнати недійсним іпотечний договір від 07 грудня 2005 року № 425/ФКВ-05;

- вважати виконаними зобов`язання позивача перед відповідачем відповідно до кредитного договору від 07 грудня 2005 року № 425/ПВ-05;

- зобов`язати відповідача скасувати обтяження на предмет іпотеки - трикімнатну квартиру на АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 07 грудня 2005 року між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Укрпромбанк» (далі - ТОВ «Укрпромбанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), правонаступником якого є, в свою чергу, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо» (далі - ТОВ «ФК Інвест-Кредо»), укладено кредитний договір № 425/ПВ-05, відповідно до умов якого банк відкрив позивачу відновлювальну кредитну лінію у сумі 40 000,00 дол. США, строком на 5 років до 07 грудня 2010 року, зі сплатою 15 % річних за його користування. Плата за надання та управління кредиту - 1 % від суми кредиту. Мета кредитування - споживчі цілі. Забезпеченням кредиту є трикімнатна квартира, що знаходить за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач вказувала на те, що банк під час укладення кредитного договору порушив валютне законодавство, оскільки не мав індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу. Укладений кредитний договір містить умови, які є несправедливими в цілому, суперечать принципу сумлінності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на погіршення становища, що, в свою чергу, є підставою для визнання такого договору недійсним.

Зазначала, що несправедливими умовами кредитного договору є: пункт 3.3, який передбачає забезпечення зобов`язань за цим договором також всім належним позичальнику майном та коштами, на які може бути звернено стягнення; розділ 4, який містить умови, що призводять до дисбалансу інтересів сторін; підпункти 4.3.3, 6.1 та 6.2, які передбачають зміни процентної ставки. Всі зазначені пункти мають несправедливі умови, які мають суттєве значення для висновку про несправедливість умов договору в цілому. Договором встановлені жорсткі обов`язки споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом банку, чим порушено пункти 2, 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Також зазначала, що її не було повідомлено про передання заборгованості новому кредитору ПАТ «Дельта Банк», а також з нею не було укладено договір щодо заміни первісного кредитора і позивач не знала, яку суму повинна була повертати новому кредитору. Крім того, відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про іпотеку» до договору іпотеки, укладеного між позивачем та банком, не було внесено зміни про нового кредитора, а, відтак, вказаний договір є недійсним.

Позивач вказувала, що несправедливо та недобросовісно було зі сторони банку, не маючи індивідуальної ліцензії на здійснення валютної операції для використання іноземної валюти як засобу платежу та письмової інформації щодо курсу долара на період користування кредитом, пропонувати та надавати кредити у доларах громадянам України, які отримували дохід у гривні. Таким чином, банк ввів позивача в оману щодо законності операції - надання кредиту, а, відтак, відповідно до статті 230 ЦК України такий правочин визнається недійсним. Позивач зазначала, що відповідач звернувся до позивача з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 18 лютого 2013 року позов банку задоволено та відкрито виконавче провадження.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 27 вересня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача є безпідставними, оскільки, підписавши кредитний договір та договір іпотеки в грудні 2005 року, вона погодилася з їх умовами, певний період часу виконувала взяті на себе зобов`язання щодо повернення грошових коштів, у подальшому умови кредитного договору почала порушувати і станом на серпень 2012 року мала заборгованість в розмірі 484 299, 23 грн. З позовом про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними звернулася до суду в квітні 2019 року, через майже 15 років після їх укладення, що свідчить про пропуск позивачем строку позовної давності, а доказів чи обґрунтувань щодо наявності поважних причин пропуску строку суду надано не було.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 вересня 2021 року змінено в мотивувальній частині.

В іншій частині рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 вересня 2021 року залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції, відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, не звернув увагу, що вимоги позивача в частині незаконного встановлення відповідачем плати за надання та управління кредиту під час укладення оспорюваного договору, є обґрунтованими. Зазначав, що встановлення комісії за обслуговування кредиту є платою за послуги, що супроводжують кредит, що є незаконним у силу частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», що свідчить про те, що банк незаконно встановив ОСОБА_1 плату за надання та управління кредиту. Однак при цьому позивач пропустила строк позовної давності щодо звернення до суду з позовом, що є підставою для відмови у задоволенні позову в частині визнання недійсним умов договору про встановлення відповідачем плати за надання та управління кредиту.

В іншій частині суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог, зазначивши, що ОСОБА_1 була ознайомлена зі змістом договору, про що свідчить її підпис; у подальшому погашала кредитну заборгованість; не зверталася до банку щодо роз`яснень положень договору чи надання іншої інформації з приводу виконання зобов`язань і не заявляла про те, що їй незрозумілі умови кредитного договору. ОСОБА_1 на час укладення оспорюваного договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору. Також ОСОБА_1 не довела, що правочин був укладений під впливом обману. Інші вимоги позивача є похідними вимогами, які також не підлягають задоволенню, оскільки є безпідставними.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 вересня 2021 року і постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року та ухвалити рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не повне з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, а також неврахування судами висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року, від 22 жовтня 2014 року, від 23 вересня 2015 року (без зазначення в касаційній скарзі номерів справ); у постанові Вищого адміністративного суду України від 03 березня 2016 року в справі № К/800/59852/14; у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року в справі № 752/4256/17; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16, від 03 липня 2019 року в справі № 342/180/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що посилання судів в оскаржуваних рішеннях на те, що позивач була ознайомлена зі змістом договору, про що свідчить її підпис та у подальшому погашала кредитну заборгованість, не зверталася до банку щодо роз`яснень положень договору чи надання іншої інформації з приводу виконання зобов`язань і не заявляла про те, що їй незрозумілі умови кредитного договору є помилковими, оскільки банк не надав, а суд не дослідив сукупну вартість кредиту, що не відповідає вимогам частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Суди не надали увагу відсутності документа, в якому б містилась інформація про реальну вартість за кожним видом платежу з урахуванням всіх комісій, розміру зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів, які діяли на той час, валютообмінних операцій (курсових різниць), за кожним платіжним періодом. Також кредитний договір не містить розміру сукупної вартості кредиту та детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг.

Під час укладення кредиту було порушено пункт 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року, статтю 3 Директиви Ради 93/13/ЄЕС від 05 квітня 1993 року, статті 47 та 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Вказує на те, що висновки суду апеляційної інстанції з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц є такими, які ухвалені на користь банку. Зазначає, що вона не оскаржує право банку на кредитування клієнтів в іноземній валюті, а оскаржує порушення банку, який не виконав функції агента валютного контролю при наданні іноземної валюти за рахунок кредиту фізичній особі для використання її як засобу платежу в грошовому обігу України, як того вимагає пункт 4г) статті 5, стаття 13 Декрету Кабміну України від 19 лютого 1993 року. Позивач отримала кредит на споживчі цілі для використання доларів США в розрахунках, тобто для здійснення правочину з резидентами України, що відповідно до пункту 4г) статті 5, статті 13 Декрету Кабміну України від 19 лютого 1993 року вимагає наявність індивідуальної ліцензії, якої банк не мав. Надаючи позивачу кредит в іноземній валюті, банк не виконав функції агента валютного контролю, так як він відповідно до наданого дозволу про перелік операцій, мав право лише на залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України (без індивідуальної ліцензії). Агент валютного контролю знав, що надаючи кредит в іноземній валюті, позивач ці кредитні кошти буде використовувати для розрахунків готівкою, а значить використовувати її як засіб платежу в готівковому грошовому обігу, чим порушив зазначені норми права.

Також зазначає, що про порушення своїх прав вона дізналася у вересні 2016 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано з Дніпровського районного суду м. Києва матеріали цивільної справи.

У серпні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 07 грудня 2005 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Укрпромбанк» укладено кредитний договір № 425/ПВ-05, згідно з умовами якого банк відкрив позивачу відновлювальну кредитну лінію у сумі 40 000,00 дол. США, строком на 5 років до 07 грудня 2010 року, зі сплатою 15 % річних за його користування. Плата за надання та управління кредиту - 1 % від суми кредиту. Мета кредитування - споживчі цілі (т. 1 а. с. 17-19).

07 грудня 2005 року з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ОСОБА_1 та ТОВ «Укрпромбанк» укладено договір іпотеки № 425/ФКВ-05, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Явдюк Н. А. за реєстровим № 2840. Предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_2 (т. 1 а. с. 20, 21).

Між Національний банком України, ТОВ «Укрпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» 30 червня 2010 року укладено нотаріально посвідчений тристоронній договір про передачу активів та кредитних зобов`язань Укрпромбанку на користь Дельта Банку. Права вимоги ТОВ «Укрпромбанк» за кредитним договором та іпотечним договором були відступлені на користь ПАТ «Дельта Банк». На час подачі позову до суду майнові права за кредитами в тому числі, майнові права за кредитним договором та іпотечним договором, укладені з ОСОБА_1 , передані в заставу Національному банку України.

20 липня 2020 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК Інвест-кредо» укладено договір № 2291/К про відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого товариство набуло право вимоги за кредитним договором № 425/ПВ-05 та іпотечним договором 425/ПВ-05 (т. 1 а. с. 148, 149).

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 18 лютого 2013 року позов ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 484 299,23 грн та витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, у розмірі 3 219,00 грн, а всього - 487 518,23 грн (т. 1 а. с. 22-24).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції, у незмінній частині, та постанова апеляційного суду відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Щодо визнання недійсним кредитного договору від 07 грудня 2005 року № 425/ПВ-05

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним кредитного договору, ОСОБА_1 вказувала на те, що банк під час укладення кредитного договору порушив валютне законодавство, договір містить умови, які є несправедливими в цілому, банк не надав позичальнику повної, об`єктивної та достовірної інформації про умови кредиту перед укладенням та не проінформував про реальну проценту ставку та абсолютне здорожчання кредиту. Також при укладенні договору банком були порушені вимоги, встановленні статтями 11 та 18 Закону України «Про захист прав споживачів». ОСОБА_1 також вказувала на те, що банк ввів її в оману відносно законності надання кредиту.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як встановили суди та підтверджується матеріалами справи, 07 грудня 2005 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Укрпромбанк» укладено кредитний договір № 425/ПВ-05, згідно з умовами якого банк відкрив позивачу відновлювальну кредитну лінію у сумі 40 000,00 дол. США, строком на 5 років до 07 грудня 2010 року, зі сплатою 15 % річних за його користування та платою за надання та управління кредиту - 1 % від суми кредиту.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору, виходив із того, що договір укладений у письмовій формі, підписаний повноважними особами, містить усі істотні умови, погоджені сторонами, а тому вимоги позивача є безпідставними, а також зазначив, що позивач пропустив строк для звернення до суду з цими вимогами, про застосування якого заявлено відповідачем.

Суд апеляційної інстанції в повній мірі не погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши про те, що суд першої інстанції, відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову повністю, не звернув увагу на те, що вимоги позивача в частині незаконного встановлення відповідачем плати за надання та управління кредиту під час укладення оспорюваного договору, є обґрунтованими, однак позивач пропустила строк позовної давності щодо звернення до суду з такими вимогами.

В іншій частині суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема, ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.

Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.

Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).

Як вбачається з кредитного договору, у пункті 1.4 сторони погодили плату за надання та управління кредитом - 1 % від суми кредиту.

Однак банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» № 2121-III, в редакції від 07 грудня 2000 року (далі - Закон № 2121-III), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.

З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року в справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) звертала увагу на те, що немає підстав вважати умову конкретного кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом нікчемною ані з огляду на приписи статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) (далі - Закон № 1023-XII), ані з огляду на приписи статті 228 ЦК України. Ця умова є недійсною як оспорювана.

Так, на час укладення кредитного договору стаття 21 Закону № 1023-XII передбачала таке: «Умови договору, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві завдано збитків, то вони повинні бути відшкодовані винною особою у повному обсязі. Споживач має право на відшкодування збитків, завданих йому виробником (виконавцем, продавцем) у зв`язку з використанням останнім переваг свого становища у виробничій чи торговельній діяльності». У вказаній редакції зазначена стаття діяла до 13 січня 2006 року, що є датою набрання чинності Законом № 3161-IV, згідно з яким Закон № 1023-XII викладено у новій редакції.

Отже, припис частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та припис частини третьої статті 215 ЦК України, передбачають визнання умови договору (правочину) недійсною (недійсним). За історичного та системного тлумачення цих приписів таке визнання в обох випадках здійснює суд.

Виходячи з зазначеного, а також враховуючи зміст частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III, пункт 1.4 кредитного договору зобов`язав позивача придбати платну послугу за надання та управління кредитом, чим обмежив надані йому законодавством права, зумовлені забороною банку вимагати від клієнта придбання будь-яких послуг як обов`язкову умову, зокрема, для отримання кредиту. Тому висновки суду апеляційної інстанції, а також доводи позивача, що кредитний договір містить несправедливі умови про внесення позичальником на користь банку плати за управління кредитом, є правильними та обґрунтованими. Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України така умова договору підлягає визнанню недійсною.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було подано заяву про застосування строку позовної давності до вимог позивача.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`зку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зроблено висновок, що «тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору, тобто перебіг позовної давності розпочався від 28 квітня 2009 року. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15».

Оскільки порушення вимог Закону № 1023-XII та Закону № 2121-III допущено саме в момент укладення кредитного договору від 07 грудня 2005 року, умови якого оспорюються, то саме з цього моменту позивач була обізнана про такі умови договору, однак з позовом до суду звернулася лише у квітні 2019 року. Тому позовна давність за вимогами позивача в частині визнання недійсним пункту 1.4 кредитного договору у цій справі є пропущеною, що є підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині.

Схожі за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі № 333/5693/16-ц (провадження № 61-2966св21), від 28 вересня 2022 року в справі № 466/2768/15 (провадження № 61-21314св19).

Доводи касаційної скарги про те, що про порушення свого права позивач дізналася у вересні 2016 року, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки спростовуються вищезазначеним.

Щодо вимог позивача про визнання недійсним кредитного договору в цілому, то колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність таких вимог з огляду на таке.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Позивач мотивувала свої вимоги, зокрема, приписами статей 11 та 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV, який набрав чинності з 13 січня 2006 року, які містили невичерпний перелік умов договорів, які слід вважати несправедливими, та які суд міг змінити або визнати недійсними.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції у тому, що приписи Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV незастосовні для визнання недійсним кредитного договору, який уклали сторони. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору.

Тому доводи касаційної скарги про порушення норм статей 11 та 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV, який набрав чинності з 13 січня 2006 року, при укладенні кредитного договору є безпідставними.

Також є неприйнятними доводи касаційної скарги про те, що банк ввів в оману позивача відносно законності надання кредиту з огляду на таке.

Таку недійсність позивач мотивувала приписами статей 229 і 230 ЦК України. Стверджувала, що на момент укладення кредитного договору не була обізнана з істотними умовами договору, а саме: з умовами кредитування, валютними ризиками під час виконання зобов`язань; банк не надав інформацію про використану для визнання валютного курсу методику, строки та комісії, пов`язані з конвертацією валюти платежу (гривні) у валюту зобов`язання (долар США) під час погашення заборгованості за кредитом і процентами за користування ним, приховав від позивача повну й об`єктивну інформацію про кінцеву сукупну вартість кредиту, чим ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми, яку він мав сплатити за кредитним договором.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування (частина перша статті 230 ЦК України).

Споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги) (абзац перший частини першої статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» від 10 січня 2002 року, чинній на час укладення кредитного договору).

Інформація про товари (роботи, послуги) повинна, зокрема, містити: дані про основні властивості товарів (робіт, послуг); дані про ціну (тариф), умови та правила придбання товарів (виконання робіт, надання послуг) (абзаци другий, п`ятий і восьмий частини першої статті 18 Закону № 1023-XII у зазначеній редакції).

За змістом абзацу першого частини другої статті 18 Закону № 1023-XII у вказаній редакції інформація, передбачена пунктом 1 цієї статті, доводиться до відома споживачів виконавцем у супровідній документації, що додається до наслідків послуг, чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів послуг.

За загальним правилом кредитний договір (окремі його умови) можна визнати недійсним (недійсними) через невідповідність закону, який був чинним на час його укладення. Позивач не довела, що на час укладення кредитного договору існували інші умови кредитування, які би відповідали її очікуванням, а ті, що фактично обрала, не відповідали на той час свідомому вибору, або що вона помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, або банк, зокрема і навмисно, ввів її в оману.

Доводи заявника про те, що банк під час укладання договору приховав від позичальника повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, чим ввів позичальника в оману, щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному графіком погашення заборгованості, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки позивач не надала суду належних та допустимих доказів, які беззаперечно підтверджували наявність умислу в діях банку, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману, і сам факт обману.

Посилання позивача на те, що під час укладення спірного кредитного договору їй не надано усю необхідну та достатню інформацію щодо умов кредитування є безпідставні, оскільки спірний кредитний договір укладений у письмовій формі, містить положення щодо розміру кредиту, дату його видачі, розмір річної відсоткової ставки та умови встановлення нового розміру процентної ставки, право дострокового повернення кредиту, детальний розпис загальної вартості кредиту.

Доводи позивача про те, що, укладаючи кредитний договір, вона не могла розуміти реальних валютних ризиків, бо не володіла спеціальними знаннями у сфері фінансів, і не могла передбачити значне знецінення національної валюти, внаслідок чого обсяг її зобов`язань збільшився, колегія суддів не приймає до уваги з огляду на таке.

Грошовою одиницею України є гривня (частина перша статті 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю (частина перша статті 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України.

Приписи чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов`язання (частина перша статті 192, частина перша статті 524, частина перша статті 533 ЦК України), однак не забороняють вираження у договорі грошового зобов`язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов`язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України щодо іноземної валюти.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України). Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України).

Як укладення, так і виконання договірних зобов`язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (частина перша статті 1046, частина перша статті 1049 ЦК України; див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16).

Вираження у кредитному договорі грошового зобов`язання в іноземній валюті, на що позивач дав згоду, не тягне недійсність цього правочину з підстав, які вона зазначає. Незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавство не передбачає. Укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони брали на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу. Отже, під час укладення такого договору у позивача не було законних підстав вважати, що встановлений на цей день валютний курс не зміниться і що його зміна зумовить недійсність правочину у частині ціни договору.

16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI, згідно з абзацами першим-третім пункту 8 розділу І якого у частину першу статті 11 Закону № 1023-XII додали абзац третій про те, що надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. Проте сторони уклали кредитний договір 07 грудня 2005 року. На той час Закон № 1023-XII такої заборони не передбачав.

Підписуючи кредитний договір, позивач не могла не усвідомлювати можливість коливання курсу національної валюти щодо валюти кредиту, а також те, що еквівалент суми кредиту у національній валюті на час погашення кредитної заборгованості може не співпадати із сумою на момент укладення кредитного договору, тим паче з урахуванням 5 років строку кредитування, про який домовились сторони. Інакше кажучи, позивач не мала підстав стверджувати ні про те, що на момент укладення кредитного договору сторони вважали, що зміна курсу національної валюти щодо валюти кредиту не відбудеться, ні про те, що вона могла розраховувати на незмінність цього курсу.

Подібні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року в справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).

Отже, встановивши, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому виконувала його; банк перед укладенням кредитного договору повідомив позичальника та ознайомив з усіма його умовами, а також надав позивачу інформацію щодо сукупної вартості кредиту, з урахуванням відсоткової ставки за ним та її складових. Протягом дії кредитного договору позивач не зверталася до банку з пропозицією про внесення будь-яких змін до запропонованої редакції договору, за роз`ясненням положень, які були їй не зрозумілі, або за додатковою інформацією щодо умов кредитування, тим самим погоджуючись зі всіма умовами такого договору, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним в цілому.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним іпотечного договору

Заявляючи вимогу про визнання недійсним іпотечного договору, ОСОБА_1 вказувала на те, що недійсне зобов`язання не підлягає забезпеченню. Зміни і доповнення до іпотечного договору підлягають нотаріальному посвідченню. У цьому випадку відбулася заміна кредитора, але до договору іпотеки зміни не внесені та нотаріально не посвідчені, а значить, зазначений договір іпотеки є недійсним.

Згідно з вимогами статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно з частиною першою статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Іпотечним договором не встановлено, що заміна кредитора у зобов`язанні може мати місце лише у випадку згоди ОСОБА_1 .

Оскільки основне зобов`язання є чинним, договір кредиту судом не визнаний недійсним, то відсутні підстави для визнання недійсним й договору іпотеки, тому суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні вимог про визнання недійсним договору іпотеки.

Оскільки інші вимоги позивача є похідними вимогами від вимог про визнання недійсними договорів кредиту та іпотеки, які задоволенню не підлягають, то суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у їх задоволенні.

Доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року в справі № 752/4256/17; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16, від 03 липня 2019 року в справі № 342/180/17, є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, враховуючи конкретні обставини справи та фактично-доказову базу з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої (у незмінній частині) та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм надана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги позивача, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 вересня 2021 року в незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко