Постанова

Іменем України

25 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 643/13254/18

провадження № 61-4768св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 09 жовтня 2019 року під головуванням судді Горбунової Я. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 29 січня 2020 року у складі колегії суддів:

Кіся П. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом в якому просив визнати ОСОБА_2 і ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначав, що він набув право власності на вказану квартиру на підставі договору довічного утримання, укладеного з громадянкою ОСОБА_4, яка так само як і відповідачі зареєстрована в цій квартирі.

За договором довічного утримання він зобов'язався забезпечити ОСОБА_4 житлом, тобто зберегти право проживання в квартирі, право власності на яку за договором довічного утримання перейшло йому від неї.

Стверджував, що відповідачі в зазначеній квартирі не проживають, але зареєстровані. Наявність реєстрації відповідачів у цій квартиру призводить до надмірної сплати ним вартості комунальних послуг.

Вважає, що відповідно до положень статті 405 ЦК України та статті 156 ЖК України в зв'язку із припиненням права власності на цю квартиру відчужувача ОСОБА_4 відповідачі, як члени її сім'ї, також втратили право користування даним житлом.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 09 листопада 2019 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного суду від 29 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Московського районного суду м. Харкова від 09 листопада 2019 року без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не надав суду доказів на підтвердження його доводів про те, що відповідачі обмежують його у здійсненні права володіння, користування та розпорядження квартирою, як майном, набутим на підставі договору довічного утримання, вони перешкоджають йому виконувати умови договору довічного утримання.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Крупа В. М. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Московського районного суду м.

Харкова від 09 жовтня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 29 січня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позову, місцевий суд із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, не врахували тієї обставини, що право користування членів сім'ї власника будинку може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є. Із припиненням права власності в особи втрачається й право користування житловим приміщенням у членів його сім'ї.

Реєстрація відповідачів у спірній квартирі зумовлює для позивача додаткові витрати, адже тягар зі сплати комунальних послуг несе лише він.

Представник заявника також вказує, що судами попередніх інстанцій було неправильно застосовано до спірних правовідносин норми статті 405 ЦК України та статей 64, 156 ЖК УРСР, оскільки застосуванню підлягала стаття 391 ЦК України.

Доводом касаційної скарги є також те, що судами попередніх інстанцій не враховано висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Житомирського районного суду Житомирської області.

21 вересня 2020 року цивільна справа № 278/2890/19 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що місцем проживання відповідача ОСОБА_2,1965 року народження, є трикімнатна квартира АДРЕСА_1. Вказана обставина підтверджується копією довідки КП "Жилкомсервіс" від 22 серпня 2017 року та наданої відповідачем копією паспорта, в яких зазначено про його реєстрацією в передбаченому законом порядку за вказаною адресою з 11 грудня 1996 року.

Відповідач ОСОБА_3,1995 року народження у спірній квартирі зареєстрований з 08 червня 1999 року.

З посвідченого 31 серпня 2017 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бервено Н. І. договору довічного утримання встановлено, що в цей день ОСОБА_4, яка мешкає на АДРЕСА_1, (відчужувач) і ОСОБА_5, який мешкає в АДРЕСА_3 і діє за посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу довіреністю (реєстровий номер 669) від імені громадянина Російської Федерації - ОСОБА_1, зареєстрованого у АДРЕСА_4 (набувач), уклали договір, за умовами якого ОСОБА_4 передає у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_1 зобов'язується довічно фінансово утримувати ОСОБА_4.

Згідно з пунктом 7 договору фінансове утримання набувачем відчужувача складається з: а) первинного одноразового платежу у розмірі 55 000 грн; б) щомісячних платежів у розмірі 1 000 грн.

За умовами цього договору сторони погодилися, що оціночна вартість цієї трикімнатної квартири, що складається з трьох жилих кімнат, загальною площею 64,3 кв. м, житловою площею - 41,3 кв. м, становить 1 538 980 грн, як і визначено в звіті про оцінку майна, виданого ТОВ Консалтингова компанія "Центр оцінки" від 23 серпня 2017 року.

Згідно з пунктом 5 договору, відчужувач ОСОБА_4 гарантувала, що на момент укладання цього договору вказана вище квартира нікому не продана, не подарована, іншим чином не перебуває під арештом чи іншою забороною, щодо неї не ведуться інші спори, вона не передана в іпотеку, не перебуває у податковій заставі, відносно неї не укладено будь-яких правочинів, вона не передана як внесок до статутного фонду юридичних осіб, не використовується як юридична адреса або місце реєстрації інших осіб, ніж сторони цього договору та не обтяжена у інший спосіб. Треті особи не мають жодних прав на квартиру, що відчужується.

Судами встановлено, що відчужувачем квартири - ОСОБА_4, і набувачем, новим власником квартири ОСОБА_1, в інтересах якого діяв ОСОБА_5, при укладанні договору довічного утримання від 31 серпня 2017 року не визначався порядок користування житловим приміщенням відчужувачем ОСОБА_4 і відповідачами ОСОБА_2 (її сином) та ОСОБА_3 (її онуком). Учасники договору лише передбачили залишення за ОСОБА_4 права проживання в квартирі та заборони вселяти та реєструвати інших осіб.

З копії "Довідки з місця проживання про склад сім'ї та прописку", виданої комунальним підприємством "Жилкомсервіс" 22 серпня 2017 року, встановлено, що в належній ОСОБА_4 на праві власності трикімнатній квартирі АДРЕСА_2, крім неї, також зареєстровані: з 11 грудня 1996 року її син ОСОБА_2, а з 08 червня 1999 року - її онук ОСОБА_3.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною 1 статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною 1 статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також частина 1 статті 405 ЦК України.

Відповідно до частини 4 статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частини 4 статті 156 ЖК УРСР, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.

Відповідно до частини 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві".

Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Не є підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщеннямчленів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такої втрати права користування, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених статей 12, 81 ЦПК України.

Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням, оскільки відповідачі зареєстрований у спірній квартирі із дозволу колишнього власника - матері та баби, а позивачем, в свою чергу, не надано достатньо належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачі чинять йому перешкоди у користування належним йому житловим приміщенням.

Вищенаведеним також спростовуються доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами при ухваленні оскаржуваних рішень положень статті 405 ЦК України та статей 64 і 156 ЖК УРСР.

Одночасно колегія суддів відхиляє довід касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не було враховано висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 з огляду на те, що фактичні обставини вказаній справі не є тотожними зі справою, що переглядається.

Колегія суддів перевірила інші доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 09 жовтня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 29 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький