Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.06.2020 року у справі №344/9427/18

Постанова

Іменем України

27 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 344/9427/18

провадження № 61-8583св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 01 жовтня 2019 року у складі судді Татарінової О. А. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 30 березня 2020 рокуу складі колегії суддів: Ясеновенко Л.

В., Пнівчук О. В., Томин О. О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення процентів за користування коштами.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення процентів за користування коштами.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що між сторонами була досягнута домовленість, згідно якої відповідач зобов'язався в термін до 01 вересня 2015 року оформити документацію по оренді земель сільськогосподарського призначення в кількох населених пунктах Тлумацького району Івано-Франківської області, а також зобов'язався після оформлення документації власними силами засіяти орендовані земельні ділянки та інші площі сільгоспкультурами.

Для виконання покладеного зобов'язання позивач передав грошові кошти в розмірі 15 000,00 дол. США.

Посилаючись на те, що відповідач не виконав своїх обов'язків, які були передбачені досягнутими домовленостями, та не повернув отримані кошти, а позикодавець має право на отримання від позичальника процентів від суми позики та боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача 57 279,88 грн заборгованості по процентах за збереження та користування коштами та 11 839,85 грн як 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання, нарахованих за період з 16 червня 2017 року до 16 червня 2018 року, а всього 69 119,73 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 01 жовтня 2019 року, яке залишено без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 30 березня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що будь-яких переконливих і безспірних доказів на підтвердження обставин, з якими як з юридичним фактом пов'язувались матеріально-правові вимоги, позивачем не надано, а обставини, на які позивач посилається, не є достатніми для висновку про наявність цивільно-правових підстав для стягнення з відповідача процентів за збереження та користування коштами, а також для висновку про наявність підстав для спеціального виду цивільно-правової відповідальності, передбаченого частиною 2 статті 625 ЦК України, за прострочення виконання грошового зобов'язання, отже відсутні підстави для задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області.

06 серпня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17, у постановах Верховного Суду від 27 грудня 2019 рокуу справі № 686/11256/16-ц, від 04 вересня 2018 року у справі № 911/151/16, від 15 серпня 2018 року у справі № 910/11049/17 та у постанові Верховного Суду України від 13 лютого 2013 року у справі № 6-170цс12.

Суд апеляційної інстанції розглянув справу за його відсутності, оскільки він не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання.

Зазначає, що у зв'язку з введенням режиму карантину, за відсутності транспортного сполучення, він не міг бути присутнім у судовому засіданні.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що відповідно до розписки від 22 червня 2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 отримали від ОСОБА_1 15 000,00 дол. США, що в гривневому еквіваленті складало 315 000,00 грн, на оформлення документації по оренді земель сільськогосподарського призначення в населених пунктах Живачів, Озеряни, Олеша, Долина, Ісаків, Петрів, Делева Тлумацького району Івано-Франківської області загальною площею не менше ніж 500 га та терміном не менше ніж 15 років.

Документація мала бути оформлена на юридичну особу ТОВ "Галагросервіс 2000".

Термін виконання робіт з оформлення документації до 01 вересня 2015 року (а. с. 2,11,12).

Також ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зобов'язувалися після закінчення оформлення документації власними силами засіяти вищевказані площі та площі замовника ОСОБА_1 в розмірі до 200 га с/г культурою Топінамбур (Heliantis tuberosus соняшник бульбистий), зібрати та реалізувати врожай за доступною ринковою вартістю в цінах 2016 року, причому частка ОСОБА_1 в прибутку буде складати не менше як 50 % як у грошовій так і в натуральній формі від майбутнього врожаю.

У розписці ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 обумовили, що у випадку неможливості виконання останніми зобов'язань з будь-яких причин (в тому числі форс-мажорних) вони зобов'язуються повернути ОСОБА_1 всі отримані від нього кошти з взаємодомовленою компенсацією за час простроченої вигоди.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною 1 статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина 1 статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статей 12, 81 ЦПК України.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених частин 1 та 2 статті 509 ЦК України.

Згідно із частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно із частиною 1 статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог частиною 1 статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно із статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, а тому прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.

Згідно із частиною 1 статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Відповідно до статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно із статтею 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Зміст статті 625 ЦК України, що пов'язує нарахування процентів із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 625 ЦК України.

Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) зроблено висновок, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

Відтак кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення.

Судами зазначено, що позивач обґрунтовуючи позовні вимоги про стягнення заборгованості по процентах за збереження та користування коштами в розмірі 57
279,88 грн, посилався на вимоги статей 536 та 1048 ЦК України.

Згідно із статтею 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.

Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що між сторонами не було укладено договір позики, а тому дійшли висновку про відсутність підстав для застосування вимог статті 1048 ЦК України до правовідносин, що виникли між сторонами.

Також, суди врахували, що сторони в договорі обумовили наслідки невиконання зобов'язань ОСОБА_3 та ОСОБА_2 за цим договором з будь-яких причин (в тому числі форс-мажорних), а саме, що вони зобов'язуються повернути ОСОБА_1 всі отримані від нього кошти з взаємодомовленою компенсацією за час простроченої вигоди.

Тобто сторони фактично визначили правові наслідки порушення.

Суди попередніх інстанцій встановили, що матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачем не виконано або неналежно виконано договір, укладений між сторонами. Зокрема позивачем не надано письмових претензій щодо неналежного виконання договору, або відмови прийняття результатів робіт (послуг).

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності позивача, оскільки він не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання є необґрунтованими, оскільки матеріалами справи підтверджується, що позивач про судове засідання був повідомлений належним чином, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення йому поштового відправлення (а. с. 155).

Відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

В матеріалах справи відсутні будь-які клопотання позивача про відкладення апеляційного розгляду, тому з огляду на зазначене посилання заявника на неналежне повідомлення його судом є необґрунтованими.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17, у постановах Верховного Суду від 27 грудня 2019 року у справі № 686/11256/16-ц, від 04 вересня 2018 року у справі № 911/151/16, від 15 серпня 2018 року у справі № 910/11049/17 та у постанові Верховного Суду України від 13 лютого 2013 року у справі № 6-170цс12, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України ", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 01 жовтня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 30 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко