Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 06.09.2018 року у справі №201/4087/17

Постанова

Іменем України

27 лютого 2019 року

м. Київ

справа № 201/4087/17

провадження № 61-43276 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М. (суддя-доповідач) та Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - публічне акціонерне товариство комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»),

представник - ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 червня 2018 року в складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Пищиди М. М. та Ткаченко І. Ю.,

ВСТАНОВИВ

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

17 березня 2017 року ОСОБА_2 звернулась до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів та визнання кредитного договору в частині недійсним та застосування наслідків недійсності правочину.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 26 червня 2007 року було укладено з відповідачем кредитний договір № CVIOAU00040016 від 26 червня 2007 року, згідно якого ПАТ КБ «ПриватБанк» зобов'язувався надати позичальнику кредитні кошти в розмірі 17035,02 доларів США. Договорів поручительства, на забезпечення зазначеного договору укладено не було. Згодом позивачка з'ясувала, що банк при укладанні з нею кредитного договору ввів її в оману, не вказавши повністю всі умови договору: договір не містив умов припинення цього договору, не мав детального розпису загальної вартості кредиту для неї як споживача, не була вказана вся сума кредиту, яку потрібно повернути, не вказано всі умови кредитування, можливість надання кредиту в іншій валюті, умови повернення боргу. Також мали місце порушення в частині формування та погодження ціни договору, дискримінаційними є вимоги договору про можливість банку вимагати дострокового повернення кредиту, можлива зміна відсоткової ставки та інша інформація для споживача послуг банку (особисті дані клієнта та інше).

Крім того, на думку позивача особливо незаконними є вимоги п. 7.1. про сплату позивачем винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,14 % від 17035,02 доларів США - суми виданого кредиту. Вважає, що договір не містить всіх передбачених законодавством умом і правил, що суперечить чинному законодавству та Закону України «Про захист прав споживачів», а отже цей договір не відповідає її внутрішній волі, тому повинен бути визнаний недійсним в частині несправедливих положень про можливість резервування ресурсів, підвищення відсоткової ставки, видачі кредиту в іноземній валюті та інше.

Також вважає, що заборгованості перед банком вона не має, а дії відповідача є протиправними та таким, що порушують її права, як споживача. Просила визнати недійсним вказаний кредитний договір № CVIOAU00040016 від 26 червня 2007 року в частині пункту 7.1. щодо сплати винагороди щомісяця в період сплати у розмірі 0,14 % від 1 7035,02 доларів США - суми виданого кредиту, згідно пункту 6.2. цього кредитного договору. Застосувати наслідки недійсності правочину у вказаній частині шляхом перерахунку щомісячних платежів без сплати винагороди щомісяця в період сплати у розмірі 0,14% від суми виданого кредиту, згідно пункту 6.2. цього кредитного договору, а сплачені платежі зарахувати в погашення тіла кредиту.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 лютого 2018 року, яке залишено без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 червня 2018 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивачка ОСОБА_2, має можливість визнати недійсним усього правочину на загальних підставах, тобто на підставі положень, які передбачені статтею 215 ЦК України, відповідно до якої, договір можливо визнати недійсним, якщо в момент його укладення не було дотримано вимог частин 1-3, 5 статті 203 ЦК України, оскільки сторони були наділені необхідним обсягом цивільної дієздатності, волевиявлення було вільним направлене на настання наслідків, передбачених спірним кредитним договором, укладено відповідно до норм чинного законодавства. Вимоги щодо застосування наслідків недійсності правочину шляхом перерахування платежів також суд визнав беспідставними, оскільки при визнані окремого пункту договору недійсним без визнання недійсним усього договору вказані наслідки не застосовуються.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що оскаржуваний договір було укладено в письмовій формі, він підписаний повноважними особами, містить всі суттєві умови передбачені законом для договорів та які мають істотне значення, а також, які були узгоджені сторонами. На момент укладення зазначеного договору обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, що підтверджено власноручними підписами та печаткою банку. Договір укладено на власний розсуд кредитора і позичальника та з урахуванням вимог цивільного та банківського законодавства. При його укладенні позичальнику було надано всю необхідну інформацію, про що свідчить власноручний підпис позивача на договорах. Під час укладання кредитного договору ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначив всі істотні умови договору. Вказані документи були підписані особисто ОСОБА_2, що свідчить про те, що остання була з ними ознайомлена належним чином, а отже, відсутні в кредитному договорі несправедливі умови, а посилання позивачки є безпідставними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

3 жовтня 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 червня 2018 року, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким визнати недійсним пункту 7.1. кредитного договору № CVIOAU00040016 від 26 червня 2007 року частково недійсним та застосувати наслідки недійсності правочину.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано з Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська цивільну справу № 201/4087/17, оскільки питання застосування норм матеріального права щодо захисту прав споживачів мають фундаментальне значення для правозастосовчої практики.

Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки всім доводам і запереченням та невірно встановлено характер спірних правовідносин, що призвело до ухвалення судових рішень з порушенням норм матеріального та процесуального права, які суперечать чинному законодавству України, Закону України «Про захист прав споживачів» та Конституції України. Зокрема, скаржник посилається на те, що суди ухвалили рішення всупереч вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: статей 215, 1048-1052, 1054-1055 ЦК України та в порушення Закону України «Про захист прав споживачів» судами не враховано, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту необхідно застосувати положення цього Закону про несправедливі умови договорів..

Відзив відповідачів на касаційну скаргу.

05 грудня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив АТ КБ «ПриватБанк» на касаційну скаргу ОСОБА_2 Відзив мотивовано тим, що кредитний договір позивачкою було укладено добровільно та протягом майже десяти років проводились платежі, тобто вимога про недійсність кредитного договору заявлена внаслідок його виконання, поза межами строків позовної давності та не може бути задоволена. Позивачка знала про укладений кредитний договір та про пункт 7.1. цього договору, щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,14 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та систематично сплачувала таку винагороду. Умови кредитного договору в повній мірі відповідають діючому законодавству та не містять будь-яких підстав, які б вказували на дискримінаційне відношення до клієнта. Посилання позивачки на необізнаність із умовами кредитного договору чи не інформованість про інші умови кредитування є сумнівними та безпідставними. Відтак, касаційна скарга є необґрунтованою, а судові рішення ухвалені з додержанням чинного законодавства.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами установлено, що між ПАТ КБ «ПриватБанк», як кредитором, та ОСОБА_2, як позичальником, 26 червня 2007 року було укладено кредитний договір № CVIOAU00040016, відповідно до якого банк надав позивачу у тимчасове цільове використання на споживчі кошти в сумі 17 035,02 доларів США.

За умовами даного договору кредитор зобов'язався надати позичальнику кредит у вказаному розмірі, а позичальник, в свою чергу, зобов'язався повернути кредит щомісячними платежами відповідно до графіку погашення кредиту, а також сплатити 10,8% (0,84 % щомісяця) за користування кредитом та інші обов'язкові платежі.

Відповідно до пункту 7.1. банк зобов'язався надати ОСОБА_2 кредитні кошти шляхом перерахування на р/р НОМЕР_1 на строк з 26 червня 2007 року по 25 червня 2014 року включно у вигляді непоновлювальної лінії у розмірі 1 7035,02 доларів США на наступні цілі: споживчі цілі у розмірі 12 193,75 доларів США, а також у розмірі 34 грн для сплати за реєстрацію предмету застави в державному реєстрі обтяжень рухомого майна шляхом перерахування відповідно до пункту 1.2 та у розмірі 4 841,27 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та згідно порядку, передбачених пунктів 2.1.3. та 2.2.7 зазначеного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,14 % від суми виданого кредиту, а також єдиноразової комісії в розмірі 1 % від суми виданого кредиту, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно пункту 3.1. цього договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно пункту 6.2. кредитного договору.

1. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У частині третій статті 400 ЦПК України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають, оскільки ухвалені з порушенням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За положеннями статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною першою статті 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та

Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За положеннями частини другої статті 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання у такому випадку правочину недійсним в окремому порядку не вимагається.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені також Законом України «Про захист прав споживачів» та Законом України «Про споживче кредитування».

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» договір про споживчий кредит - є видом кредитного договору, за яким кредитодавець зобов'язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором.

Тобто, споживчий кредит (кредит) - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.

Крім того, пункт 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» визначає що є загальною вартістю кредиту для споживача. Загальна вартість кредиту - це сума загального розміру кредиту та загальних витрат за споживчим кредитом.

Згідно пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.

За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Згідно з абзацами 2, 3 частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

За положеннями абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній на момент укладення спірного договору, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачяться на користь споживача.

Отже, за положеннями зазначених норм матеріального права кредитодавець має право встановлювати крім процентів за користування кредитом, комісії та інших обов'язкових платежів за додаткові та супутні послуги для отримання обслуговування та повернення кредиту, тільки якщо ці дії є послугою у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів».

Згідно із цим Законом послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1).

Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним.

Така правова позиція, висловлена Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16 та у постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року № 61-16384св18.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16.

Згідно Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22 та 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Така правова позиція, висловлена Верховним Судом у постанові від 06 червня 2018 року у справі № 61-16384св18.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 суди, як першої так і апеляційної інстанції встановивши, що умовами пункту 7.1. договору № CVIOAU00040016 від 26 червня 2007 року передбачено сплату позичальником винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,14 % від суми кредиту, не з'ясували та не встановили на підставі наданих сторонами доказів та тлумачення змісту умов кредитного договору правову природу зазначених послуг, чи є ці послуги споживчими послугами та чи включені вони до загальних витрат за споживчим кредитом., та з огляду на встановлене не визначились чи є ці умови договору нікчемними і чи не підлягають застосуванню наслідки нікчемності окремих умов договору.

Крім того, відповідно до пункту 7 частини 3 статті 9 Закону України «Про споживче кредитування» забороняється у будь-який спосіб ускладнювати прочитання споживачем такої інформації, у тому числі шляхом її друкування шрифтом меншого розміру, ніж основний текст, злиття кольору шрифту з кольором фону тощо.

З огляду на обмежений обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду та на те, що суди попередніх інстанцій не перевірили й не встановили ті фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення позовних вимог, рішення судів підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

В силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК Українив редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню, а справа передається до суду першої інстанції на новий розгляд, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

За встановлених обставин Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_2задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 червня 2018 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

В. М. Сімоненко

І. М Фаловська