Постанова

Іменем України

25 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 755/14148/18

провадження № 61-11325св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Кузнєцова В.

О.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником - адвокатом Якименко Миколою Миколайовичем, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 06 лютого 2019 року у складі судді Галагана В. І. та постанову Київського апеляційного суду від 02 травня 2019 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з указаним позовом до ОСОБА_2, у якому просила:

1) розірвати шлюб, укладений між нею та ОСОБА_2, який зареєстрований 22 лютого 2017 року Дніпровським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, актовий запис №253;

2) стягнути з ОСОБА_2 на свою користь аліменти на утримання доньки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у сумі 3 тис. грн щомісячно, починаючи з дня пред'явлення позову та до досягнення дитиною повноліття.

Позов мотивовано тим, що 22 лютого 2017 року між нею та відповідачем було укладено шлюб, від якого сторони мають доньку: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Вказувала, що подружнє життя між нею та відповідачем не склалося у зв'язку з відсутністю порозуміння між ними, різними поглядами на життя та сімейні відносини, спільного господарства не ведуть, проживають окремо.

Зазначала, що шлюб носить формальний характер і подальше спільне проживання та збереження шлюбу неможливе.

Посилалася на те, що дитина проживає з нею, а тому відповідач відповідно до норм СК України повинен сплачувати на її користь на утримання дитини аліменти.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 06 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, зареєстрований Дніпровським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 22 лютого 2017 року (актовий запис № 253) - розірвано.

Стягнуто з ОСОБА_2 аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання малолітньої доньки, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 2 500 грн щомісячно, починаючи з 20 вересня 2018 року і до досягнення дитиною повноліття, який щорічно підлягає індексації відповідно до закону.

У задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позов ОСОБА_1 в частині розірвання шлюбу, враховуючи статтю 51 Конституції України, виходив з того, що сторони припинили шлюбні відносини, шлюб носить формальний характер, суперечить правам та інтересам позивача.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_1 в частині стягнення аліментів, суд першої інстанції керувався інтересами дитини, яка має право на достойний рівень матеріального забезпечення та врахував приписи статті 182 СК України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 06 лютого 2019 року без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2019 року до касаційного суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2, подана представником - адвокатом Якименком М. М., на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 06 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 травня 2019 року, у якій заявник, посилаючись на недотримання судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували те, що позивач навмисно позбавила їх спільну доньку законного місця проживання, переїхавши з нею у орендовану квартиру. Крім того, вказує, що при визначенні розміру аліментів судами не враховано його матеріальне становище. Заявник, зазначає, що суд першої інстанції не повідомив його про судове засідання, у зв'язку із чим позбавив права висловити свою думку про подальші перспективи взаємовідносин з ОСОБА_1.

Короткий зміст вимог відзиву на касаційну скаргу

Відзив до суду касаційної інстанції не подано.

У вересні 2019 року від ОСОБА_2 до суду касаційної інстанції надійшли пояснення до касаційної скарги, у яких заявник просить касаційну скаргу задовольнити, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 06 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 травня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 755/14148/18 з суду першої інстанції.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 22 липня 2017 року Дніпровським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб.

Від шлюбу сторони мають малолітню доньку, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджено свідоцтвом про народження, виданим Дарницьким районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 21 серпня 2018 року, актовий запис № 2197.

За даними витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 19 вересня 2018 року, ОСОБА_2 з 04 березня 2009 року зареєстрований як фізична особа підприємець.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами 1 , 2 статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною 3 статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.

Згідно із частиною 1 статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Частинами 3 , 4 статті 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.

Згідно з частинами 2 , 3 статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України.

Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" рішення суду у справі про розірвання шлюбу, зокрема, має бути зазначено дату й місце реєстрації шлюбу, час та причини фактичного його припинення, мотиви, з яких суд визнав збереження сім'ї можливим чи неможливим, обґрунтовані висновки з приводу інших заявлених вимог. У резолютивній частині рішення слід навести відомості, необхідні для реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС.

Таким чином, шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання її права вимагати розірвання шлюбу.

Встановивши, що шлюб між сторонами носить формальний характер, суперечить правам та інтересам позивача, суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, що відповідає вимогам статей 24, 56 СК України.

Верховний Суд погоджується з висновком попередніх інстанцій щодо стягнення з ОСОБА_2 аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання малолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 2 500 грн щомісячно, починаючи з 20 вересня 2018 року і до досягнення дитиною повноліття, який підлягає індексації відповідно до закону, з огляду на наступне.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 є фізичною особою-підприємцем, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 19 вересня 2018 року.

Відповідно до частин першої, другої статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 pоку, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 pоку та набула чинності для України 27 вересня 1991 p., держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Положеннями статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Частиною 2 статті 150 СК України визначено, що батьки зобов'язані піклуватись про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Згідно вимог частин 1 , 2 статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Так, згідно з частиною 3 статті 181 СК України, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Стаття 182 СК України визначає, що при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.

За змістом зазначених норм права будь-які витрати на утримання дітей мають визначатись за домовленістю між батьками або за рішенням суду.

При цьому слід враховувати, що у разі спору суд має визначати не лише сам факт стягнення витрат, а також їх розмір.

Отже, спір щодо витрат на утримання дитини може містить незгоду між батьками, як щодо самого факту сплати аліментів так і щодо розміру аліментів, які сплачуються добровільно.

Факт відсутності у батька або матері можливості надавати дитині відповідного розміру утримання не фігурує в переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розмірів аліментів. Ця обставина не звільняє батьків від обов'язку по утриманню дитини.

При цьому, згідно частиною 2 статті 182 СК України, розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.

Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Відповідно до частини 2 статті 184 СК України розмір аліментів, визначений судом або домовленістю між батьками у твердій грошовій сумі, щорічно підлягає індексації відповідно до закону, якщо платник і одержувач аліментів не домовилися про інше.

Оскільки дитина сторін проживає разом з матір'ю, так як ОСОБА_2 є її батьком та на нього покладено однаковий з ОСОБА_1 обов'язок щодо утримання і матеріального забезпечення своєї дитини, при цьому добровільної згоди між батьками щодо порядку реалізації такого обов'язку не досягнуто, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для стягнення з відповідача аліментів на утримання дитини.

Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що судами при визначенні розміру аліментів не враховано його матеріальне становище є необґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій при ухваленні рішення про стягнення аліментів, керувались інтересами дитини, яка має право на достойний рівень матеріального забезпечення.

При цьому, доказів того, що у відповідача немає можливості сплачувати аліменти у визначеному судом розмірі відповідачем не надано.

Щодо доводів заявника про те, що місцевий суд ухвалив рішення без повідомлення його про засідання суду на 06 лютого 2019 року на 14:00 год. і без участі його у такому засіданні, чим повністю позбавив його можливості реалізувати будь-які свої процесуальні права необхідно зазначити наступне.

Апеляційним судом встановлено, що з акту Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2019 року, складеного секретарем судового засідання, вбачається, що ОСОБА_2 після судового засідання 29 січня 2019 року відмовився розписатися щодо ознайомлення з наступною датою слухання справи на 06 лютого 2019 року о 14.00 год.

Також, 29 січня 2019 року о 17.19 год. судом першої інстанції на офіційному сайті Судової влади України розміщено повідомлення про призначення справи до розгляду на 06 лютого 2019 року о 14.00 год.

06 лютого 2019 року відповідачем ОСОБА_2 до суду першої інстанції подана заява про відвід судді Галаган В. І., що свідчить про обізнаність останнього про призначення розгляду справи на 06 лютого 2019 року.

Крім того, встановлено, що відповідач подавав до суду першої інстанції відзив на позовну заяву з доказами та клопотання, чим реалізував свої процесуальні права передбачені ЦПК України.

Таким чином, Верховний Суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_2 мав змогу реалізувати свої процесуальні права в суді першої інстанції.

Доводи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним ОСОБА_2 у апеляційний скарзі, які обґрунтованого відхилені судом апеляційної інстанції, та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року.

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною 3 статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником - адвокатом Якименком Миколою Миколайовичем, залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 06 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко В. О. Кузнєцов