Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.05.2023 року у справі №2609/13454/12
Постанова КЦС ВП від 25.05.2023 року у справі №2609/13454/12

Постанова

Іменем України

25 травня 2023 року

місто Київ

справа № 2609/13454/12

провадження № 61-11545св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва»,

відповідачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , який також діє в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_6 ,

треті особи: Солом`янська районна в місті Києві державна адміністрація, Управління освіти Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, Київська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , який також діє в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 26 листопада 2020 року, постановлене суддею Кушнір С. І., та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Левенця Б. Б., Борисової О. В., Ратнікової В. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» (далі - КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва») у травні 2012 року звернулося до суду з позовом, в якому (з урахуванням уточнення) просило виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 з усіма особами, які разом із ними проживають, із самовільно зайнятих приміщень № АДРЕСА_1, 14, загальною площею 125, 70 кв. м, розташованих у напівпідвальному приміщенні житлового будинку АДРЕСА_1 , а саме за групою приміщень АДРЕСА_1 з приміщень, розташованих у ньому, з № № 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, загальною площею 55, 20 кв. м; за групою приміщень АДРЕСА_3 з приміщень, розташованих у ньому № № 1, 2, 4, 7, 8, 9, 13, 14, 15, 16, 17, загальною площею 70, 50 кв. м, відповідно до поверхового плану Товариства з обмеженою відповідальністю «Київське бюро технічної інвентаризації»

(далі - ТОВ «Київське БТІ») від 12 березня 2018 року.

Позов КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» обґрунтовувало тим, що будинок АДРЕСА_1 належить на праві комунальної власності і переданий до сфери управління позивача розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112.

Рішенням виконавчого комітету Залізничної районної ради депутатів трудящих від 14 лютого 1972 року № 241 за Залізничною районною фільмотекою закріплено та надано в користування ОСОБА_1 як службову однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, площею 15, 60 кв. м, в будинку АДРЕСА_1 .

Позивач наполягав на тому, що в подальшому зазначена квартира не передавалася до КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» як службове житло, не рахується вона і на балансі Залізничної районної фільмотеки. В журналі перерахунку площ житлового будинку АДРЕСА_1 обліковується не як квартира, а як приміщення АДРЕСА_1 . Відповідно до первинної інвентаризації будинку від 15 квітня 1963 року приміщення напівпідвалу були проінвентаризовані як дитячий дошкільний заклад, а згідно з поверховим планом будинку АДРЕСА_1 має окремий від під`їзду зазначеного будинку вхід та фактично є частиною нежитлових приміщень.

Отже квартира АДРЕСА_1 була влаштована з частини нежитлових приміщень Залізничної фільмотеки з метою надання як службового житла працівникам фільмотеки. При обстеженні будинку виявлено, що нежитлові приміщення, площею 175, 20 кв. м, використовуються без дозвільних документів колишнім сторожем-двірником ОСОБА_1 . Вона самовільно зайняла нежитлові приміщення та здійснила їх часткове перепланування під житло. На момент звернення до суду із позовом нежитлові приміщення не звільнено.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

Відповідачі заперечували проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами. Просили застосувати наслідки спливу позовної давності.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та касаційної інстанцій

Справа розглядалась судами неодноразово.

Ухвалою від 27 квітня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 вересня 2015 року в частині вирішення позовних вимог КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва», справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням від 26 листопада 2020 року Солом`янський районний суд міста Києва частково задовольнив позов КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва».

Суд виселив ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 зі самовільно зайнятих нежитлових приміщень групи АДРЕСА_3 (нежитлові приміщення № 1, 2, 4, 7, 8, 9, 13, 14, 15, 16, 17) у будинку АДРЕСА_1 , відповідно до поверхового плану ТОВ «Київське БТІ» станом на 12 березня 2018 року.

В іншій частині вимог позову відмовив.

Здійснив розподіл судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції керувався тим, що ордер на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 не видавався. Втім, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а тому подальше виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Оцінюючи пропорційність виселення відповідачів із службового житла, суд першої інстанції враховував, що законне право на зайняття службового житла саме відповідачки ОСОБА_1 не припинене, оскільки вона пропрацювала на підприємстві, яке надало їй службове жиле приміщення, не менше ніж десять років, та звільнена у зв`язку з ліквідацією фільмотеки. Також суд врахував, що відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є пенсіонерами за віком. ОСОБА_1 та члени її сім`ї вселилися у спірну службову квартиру на законних підставах, постійно проживають і зареєстровані у ній, мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена спірна квартира є їхнім житлом у розумінні статті 8 Конвенції. Позивач не надав доказів того, що виселення відповідачів відповідає вимогам закону, не порушує їх конституційних прав на житло.

Водночас суд першої інстанції виснував, що відповідачі самовільно зайняли групу нежитлових приміщень АДРЕСА_3, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки документів, які б підтверджували правомірність користування цими приміщеннями, до суду не надано.

Також суд першої інстанції зазначив, що підстав для застосування позовної давності немає, оскільки пред`явлений позов є негаторним.

Стислий виклад змісту рішення суду апеляційної інстанції

Постановою від 29 вересня 2022 року Київський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, до якої приєдналося КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва», та залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , який також діє в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_6 .

Суд скасував рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 26 листопада 2020 року в частині відмови в задоволенні позову КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва», а також щодо стягнення судового збору, ухвалив у цій частині нове судове рішення, яким виселив ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_4 з нежитлових приміщень групи АДРЕСА_1 (група приміщень АДРЕСА_1: 1 - кухня, площею 9, 20 кв. м; 2 - коридор, 16, 10 кв. м;

3 - основне, 19, 20 кв. м; 4 - коридор, 1, 90 кв. м; 5 - коридор, 1, 30 кв. м;

6 - коридор, 3, 10 кв. м; 7 - санвузол, 1, 30 кв. м; 8 - санвузол, 1, 20 кв. м; загальною площею 55, 20 кв. м) у будинку АДРЕСА_1 , відповідно до поверхового плану ТОВ «Київське БТІ» станом на 12 березня 2018 року.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Здійснив розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції наголосив на тому, що ОСОБА_1 зайняла службове приміщення не самовільно, а відповідно до розпорядження уповноваженого органу державної влади. Проте, доказів того, що нежитлові приміщення фільмотеки, які фактично використовувались родиною відповідачки ОСОБА_1 для проживання, в установленому порядку були переведені у категорію житлових приміщень з присвоєнням відповідної адреси та (або) віднесення спірних приміщень до службового житла, до суду не надано. Тоді як до категорії службового житла можуть бути переведені виключно житлові приміщення за відповідним рішенням органу виконавчої влади, а таких об`єктивних доказів в матеріалах справи немає.

Апеляційний суд врахував, що 06 грудня 1993 року ОСОБА_1 разом із сім`єю з чотирьох осіб (вона, чоловік - ОСОБА_2 , сини - ОСОБА_7 , ОСОБА_5 ) була забезпечена державою постійним житлом (трикімнатною квартирою) для проживання. Суд виснував, що службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення та у випадку забезпечення особи іншим постійним житлом для проживання службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем та у випадку забезпечення працівника у встановленому порядку іншим житлом переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , який також діє в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , 22 листопада 2022 року подали до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просять скасувати рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 26 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва».

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційну скаргу

Відповідачі, будучи переконаними, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, підставами касаційного оскарження наведених судових рішень визначили те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 686/23415/18

(провадження № 61-20014св19), згідно з яким без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 Житлового кодексу України (далі - ЖК України), не може бути виселено осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 листопада 2020 року у справі № 127/25924/17-ц (провадження № 61-2785св19), відповідно до якого лише припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції для виселення особи зі службового житла;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц

(провадження № 61-1634св19), про те, що суд, встановивши підстави для виселення, у кожній конкретній справі повинен здійснити оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві, оскільки таке виселення має відповідати «нагальній суспільній потребі», бути співмірним із переслідуваною правомірною метою;

- суди першої та апеляційної інстанцій належно не дослідили докази, наявні в матеріалах справи. Зокрема суди не врахували, що квартира АДРЕСА_1 є службовою однокімнатною квартирою, загальною площею 121, 00 кв. м, житловою площею 19, 20 кв. м, в якій зареєстровані та проживають шість осіб. Це житлове приміщення вони правомірно займають з 1972 року. Втім, у подальшому квартира без рішення органу місцевого самоврядування переведена з житлового приміщення в нежитлове.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Солом`янська районна в місті Києві державна адміністрація у грудні 2022 року та КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» у січні 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направили до Верховного Суду відзиви, у яких просили касаційну скаргу відповідачів залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 15 грудня 2022 року Верховний Суд поновив заявникам строк на касаційне оскарження судових рішень, відкрив касаційне провадження у справі та відмовив узадоволенні клопотання про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до наказу Державного комунального управління житлового господарства Залізничної районної Ради народних депутатів міста Києва від 01 вересня 1997 року № 203 будинок АДРЕСА_1 , що раніше належав Київським тепловим мережам (ДАЕК «Київенерго»), прийнято на баланс Державного комунального управління житлового господарства Залізничної районної Ради народних депутатів міста Києва.

Згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 01 серпня 2001 року № 1625 створено Солом`янську районну в місті Києві державну адміністрацію. У додатку до зазначеного розпорядження будинок АДРЕСА_1 зазначений у переліку майна, що перебуває на балансі відділу освіти Залізничної районної в м. Києві державної адміністрації.

Розпорядженням Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації від 17 липня 2002 року № 894 за Комунальним підприємством по утриманню житлового господарства Солом`янського району міста Києва закріплено на праві повного господарського відання майно, яке належить до комунальної власності територіальної громади Солом`янського району м. Києва, зокрема, й будинок АДРЕСА_1 .

Рішенням Солом`янської районної в місті Києві ради від 19 грудня 2007 року створено Комунальне підприємство «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду» Солом`янської районної у місті Києві ради.

Відповідно до розпорядження Солом`янської районної у м. Києві державної адміністрації від 01 лютого 2008 року № 141 будинок АДРЕСА_1 закріплено на праві господарського відання за Комунальним підприємством «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду» Солом`янської районної у місті Києві ради.

Рішенням від 01 грудня 2010 року № 284/5096 Київська міська рада затвердила перелік об`єктів права комунальної власності територіальної громади м. Києва та віднесла будинок АДРЕСА_1 до об`єктів права комунальної власності територіальної громади м. Києва.

Розпорядженням від 24 січня 2011 року № 20 Солом`янська районна в м. Києві державна адміністрація закріпила на праві господарського відання за Комунальним підприємством «Дирекція з управління та обслуговування житловою фонду» Солом`янської районної в місті Києві ради будинок АДРЕСА_1.

Рішенням Київської міської ради від 10 листопада № 607/6843 найменування Комунального підприємства «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду» Солом`янської районної у місті Києві ради змінено на Комунальне підприємство «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду» Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, а рішенням Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року № 270/270 перейменовано в КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва».

Розпорядженням Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації від 06 травня 2015 року № 279 (зі змінами, внесеними розпорядженням від 14 листопада 2016 року № 838) за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» на праві повного господарського відання закріплено будинок АДРЕСА_1 .

Суди першої та апеляційної інстанцій також встановили, що ОСОБА_1 в 1972 році прийнята на посаду фільмоперевірниці та за сумісництвом працювала на посаді сторожа. З 1977 року до 15 січня 2012 роки вона працювала на посаді завідуючої фільмотеки. Наказом Управління освіти Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації від 14 листопада 2011 року № 395 ОСОБА_1 була попереджена про ліквідацію фільмотеки, а наказом від 10 січня 2012 року № 17-к її звільнено з роботи з 15 січня 2012 року.

Згідно з рішенням виконавчого комітету Залізничної районної ради депутатів трудящих від 14 лютого 1972 року № 241 за Залізничною районною фільмотекою закріплено як службову однокімнатну квартиру на АДРЕСА_1 , площею 15, 60 кв. м, та надано її на час роботи сторожу-двірнику ОСОБА_1 , з родиною з трьох осіб (вона, чоловік - ОСОБА_2 та син ОСОБА_7 ). Також у цьому рішенні зазначено, що завідуючому Залізничним районним відділом народної освіти Нарожному П. Н. потрібно укласти договір з ОСОБА_1 на користування службовим приміщенням на час роботи сторожем-двірником.

За інформацією Київського міського бюро технічної інвентаризації, відповідно до первинної інвентаризації будинку АДРЕСА_1 від 15 квітня 1963 року приміщення напівпідвалу були проінвентаризовані як дитячий дошкільний заклад, а інвентаризацією від 22 березня 1988 року частина приміщень обліковується як квартира АДРЕСА_1 .

В акті обстеження житлово-побутових умов, складеному Службою у справах дітей Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації 17 вересня 2012 року зазначено, що в квартирі АДРЕСА_1 фактично проживає сім`я з шести осіб: ОСОБА_1 , ОСОБА_5 (син), ОСОБА_3 (невістка), ОСОБА_4 (онука), ОСОБА_4 (онук), ОСОБА_2 (чоловік). При обстеженні також встановлено, що вони займають службову однокімнатну квартиру, площею 55, 20 кв. м, житлова площа якої становить 19, 20 кв. м, та додатково використовують приміщення, площею 50, 70 кв. м, які мають статус нежитлових.

18 квітня 2018 року комісія КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» склала акт обстеження нежитлового приміщення, у якому встановлено, що нежитлові приміщення групи приміщень АДРЕСА_1 та групи приміщень АДРЕСА_3 самовільно зайняті відповідачами, а саме:

група приміщень АДРЕСА_1: 1 - кухня 9, 20 кв. м; 2 - коридор 16, 10 кв. м;

3 - основне 19, 20 кв. м; 4 - коридор 1, 90 кв. м; 5 - коридор 1, 30 кв. м;

6 - коридор 3, 10 кв. м; 7 - санвузол 1, 30 кв. м; 8 - санвузол 1, 20 кв. м; загальною площею 55, 20 кв. м.

група приміщень АДРЕСА_3: 1 - коридор 3, 70 кв. м; 2 - основне 5, 60 кв. м;

4 - комора 5, 40 кв. м; 13 - основне 9, 60 кв. м; 14 - основне 27, 90 кв. м;

15 - комора 8, 00 кв. м; 16 - комора 5, 00 кв. м; 17 - коридор 5, 30 кв. м; загальною площею 70, 50 кв. м, самовільно зайняті ОСОБА_1 та членами її родини. Група приміщень АДРЕСА_3: 3 - коридор 3, 00 кв. м;

5 - основне 10, 20 кв. м; 6 - комора 2, 10 кв. м; 7 - коридор 3, 10 кв. м;

8 - санвузол 1, 10 кв. м; 9 - санвузол 2, 00 кв. м; 10 - коридор 5, 90 кв. м;

11 - коридор 2, 70 кв. м, 12 - коридор 9, 90 кв. м; 13 - основне 9, 50 кв. м; загальною площею 49, 50 кв. м, є у задовільному стані, ключі від приміщень знаходяться в ЖЕД № 903.

Право власності на ці приміщення, саме як на нежитлові приміщення, загальною площею 278, 60 кв. м, зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 05 квітня 2018 року як комунальна власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

Суди також встановили, що розпорядженням Залізничної районної державної адміністрації міста Києва від 06 грудня 1993 року № 1179 ОСОБА_1 з сім`єю з чотирьох осіб (вона, чоловік - ОСОБА_2 , сини - ОСОБА_7 , ОСОБА_5 ) надано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, площею 41/82/75 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , зі зняттям з квартирного обліку.

28 грудня 1993 року ОСОБА_1 з сім`єю з чотирьох осіб (вона, чоловік - ОСОБА_2 , сини - ОСОБА_7 , ОСОБА_5 ) видано ордер, серія Б, № НОМЕР_2, на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 .

Право, застосоване судом

Згідно зі статтею 279 Цивільного кодексу Української РСР

(далі - ЦК Української РСР) (тут і далі - в редакції, чинній на час вселення відповідачів до службового приміщення) службові жилі приміщення надаються громадянам, які за родом своїх трудових обов`язків повинні проживати за місцем роботи (керуючий будинком, двірник, вахтер тощо) або в службовому будинку (працівники лікувальних і учбових закладів, музеїв тощо). Жиле приміщення, незалежно від належності будинку, в якому воно знаходиться, включається до числа службових рішенням виконавчого комітету місцевої Ради депутатів трудящих і надається за спеціальним ордером, що видається цим виконавчим комітетом.

Відповідно до частин першої, третьої статті 281 ЦК Української РСР управління будинком зобов`язане укласти з громадянином, на ім`я якого виданий ордер (стаття 278 цього Кодексу), письмовий договір найму зазначеного в ордері жилого приміщення строком до п`яти років. Договір найму службового жилого приміщення укладається на весь час роботи наймача в організації, що надала йому це приміщення, а договір найму службового жилого приміщення, наданого як посадова квартира, - на період роботи на посаді, що дає право на заняття посадової квартири.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 Цивільного кодексу України

(далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого права, зокрема із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Відповідно до частин першої, другої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Згідно зі статтею 124 ЖК України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено, зокрема, осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників (стаття 125 ЖК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновки про те, що особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення. Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування цих правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. Тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж усього часу тривання відповідного правопорушення.

Також частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, які самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішенням виконавчого комітету Залізничної районної ради депутатів трудящих від 14 лютого 1972 року № 241 ОСОБА_1 , з родиною трьох осіб (вона, чоловік - ОСОБА_2 та син ОСОБА_7 ), на час її роботи у Залізничній районній фільмотеці надано службову однокімнатну квартиру на АДРЕСА_1 , площею 15, 60 кв. м.

Отже, вселення відповідачів відбулося на підставі відповідного рішення виконавчого комітету, проте матеріали справи не містять ордера на вселення до службового приміщення, а також договору найму цього приміщення, як це передбачалося статтями 279, 281 ЦК Української РСР.

Верховний Суд у постанові від 31 березня 2020 року у справі № 630/588/17 (провадження № 61-40350св18) зробив висновок, що самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні. Вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акта (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу і таке інше не є самоуправним вселенням. Якщо ж особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі якогось дозволу, така особа не може вважатися такою, яка самоправно зайняла житлове приміщення.

Тож зайняття відповідачами приміщення, площею 15, 60 кв. м, навіть без ордера, але на підставі рішення виконавчого комітету Залізничної районної ради депутатів трудящих від 14 лютого 1972 року № 241, не є самоправним.

Втім за обставинами справи, відповідачі займають групу нежитлових приміщень АДРЕСА_1: 1 - кухня 9, 20 кв. м; 2 - коридор 16, 10 кв. м;

3 - основне 19, 20 кв. м; 4 - коридор 1, 90 кв. м; 5 - коридор 1, 30 кв. м;

6 - коридор 3, 10 кв. м; 7 - санвузол 1, 30 кв. м; 8 - санвузол 1, 20 кв. м; загальною площею 55, 20 кв. м, а також групу нежитлових приміщень АДРЕСА_3:

1 - коридор 3, 70 кв. м; 2 - основне 5, 60 кв. м; 4 - комора 5, 40 кв. м;

13 - основне 9, 60 кв. м; 14 - основне 27, 90 кв. м; 15 - комора 8, 00 кв. м;

16 - комора 5, 00 кв. м; 17 - коридор 5, 30 кв. м; загальною площею 70, 50 кв. м.

Отже, зайняття ОСОБА_1 разом із членами її сім`ї приміщення, площею понад 15, 60 кв. м, є самоправним, та за приписами частини третьої статті 116 ЖК України виселення із самоправно зайнятих приміщень відбувається без надання іншого жилого приміщення.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про те, що відповідачі самовільно, без законних підстав та відповідного дозволу власника, зайняли групу нежитлових приміщень АДРЕСА_3 , права на проживання у цих приміщеннях у них не виникло, тому порушене право позивача підлягає захисту шляхом виселення відповідачів із самовільно зайнятих нежитлових приміщень групи АДРЕСА_3.

Зайняття відповідачами групи нежитлових приміщень № 13 , загальною площею 55, 20 кв. м, також є протиправним, оскільки ОСОБА_1 та членам її сім`ї надано в користування службове приміщення (однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 ), загальною площею 15, 60 кв. м.

Крім того, суд апеляційної інстанції правильно зауважив, що до категорії службового житла можуть бути переведені лише житлові приміщення за відповідним рішенням органу виконавчої влади. Відповідного рішення уповноваженого органу виконавчої влади про переведення нежитлових приміщень до категорії житлових та (або) віднесення останніх до категорії службового житла в матеріалах справи немає.

Натомість, право власності на спірні приміщення, саме як на нежитлові приміщення, загальною площею 278, 60 кв. м, з яких група приміщень АДРЕСА_1, площею 55, 20 кв. м, та група приміщень АДРЕСА_3, площею 120, 00 кв. м, зареєстроване як комунальне майно територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

Також за встановленими судами обставинами справи, що переглядається, відповідачі без жодних дозвільних документів здійснили перепланування (переобладнання) приміщень в житловому будинку АДРЕСА_1 , внаслідок чого в технічному паспорті немає приміщення, загальною площею саме 15, 60 кв. м, яке надано ОСОБА_1 як службове.

З урахуванням викладеного, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що квартира АДРЕСА_1 є службовою однокімнатною квартирою, загальною площею 121, 00 кв. м, житловою площею 19, 20 кв. м, яку вони правомірно займають з 1972 року.

Переобладнання (ремонт) службового приміщення зі збільшенням площі останнього, здійснене за рахунок відповідачів, проте без відповідних дозвільних документів та рішення уповноваженого органу про переведення нежитлових приміщень в житлові, не може бути підставою для набуття за відповідачами речового права на приміщення, площею понад 15, 60 кв. м.

Суд апеляційної інстанції також обґрунтовано врахував, що з огляду наприписи статті 125 ЖК України ОСОБА_1 як особа, яка пропрацювала на підприємстві, що надало їй службове приміщення, понад десять років та звільнена у зв`язку з ліквідацією підприємства, може бути виселена виключно за умови надання іншого жилого приміщення, яке повинно знаходитися у межах того ж населеного пункту і відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.

Розпорядженням Залізничної районної державної адміністрації міста Києва від 06 грудня 1993 року № 1179 ОСОБА_1 з сім`єю з чотирьох осіб (вона, чоловік - ОСОБА_2 , сини - ОСОБА_7 , ОСОБА_5 ) надано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, площею 41/82/75 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , зі зняттям з квартирного обліку.

28 грудня 1993 року ОСОБА_1 з сім`єю з чотирьох осіб (вона, чоловік - ОСОБА_2 , сини - ОСОБА_7 , ОСОБА_5 ) видано ордер, серія Б, № НОМЕР_2, на зазначену трикімнатну квартиру.

Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що оскільки ОСОБА_1 разом із членами її сім`ї з грудня 1993 року забезпечена постійним житлом для проживання, а саме трикімнатною квартирою, тому відповідачі підлягають виселенню з групи нежитлових приміщень АДРЕСА_1 , зокрема з наданого службового приміщення, площею 15, 60 кв. м, яке на час розгляду справи фактично не існує у зв`язку з переплануванням приміщень без законних на те підстав.

У такому висновку суд апеляційної інстанції також оцінив виселення відповідачів із зазначених нежитлових приміщень на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 19009/04, ЄСПЛ зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 зазначеної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (рішення від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02).

Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, потрібно визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж потрібно для досягнення зазначеної мети.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі Stankova v. Slovakia, заява № 7205/02). Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 14 грудня 2017 року у справі «Дакус проти України», заява № 19957/07; від 17 травня 2018 року «Садов`як проти України», заява № 17365/14.

Статті 124-125 ЖК України передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання цих приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування.

Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення та у випадку забезпечення особи іншим постійним житлом для проживання службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.

Відтак, виселення особи зі службового приміщення після припинення трудових правовідносин із роботодавцем та у випадку забезпечення працівника у встановленому порядку іншим житлом переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

Встановивши, що у 1993 році ОСОБА_1 на родину з чотирьох осіб (вона, чоловік - ОСОБА_2 , сини - ОСОБА_7 , ОСОБА_5 ) була забезпечена державою постійним житлом у виді трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для виселення відповідачів з групи нежитлових приміщень АДРЕСА_1, загальною площею 55, 20 кв. м, на АДРЕСА_1 , яке відповідає критерію пропорційності та переслідує легітимну мету.

Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що таке втручання не буде непропорційним, оскільки відповідачі забезпечені державою іншим постійним житлом. Крім того, фактичне вселення до спірного приміщення інших відповідачів - ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , неповнолітнього ОСОБА_4 , відбулося як вселення членів родини відповідача ОСОБА_5 , а тому не породжує у них самостійного права на користування службовим приміщенням.

Безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 686/23415/18

(провадження № 61-20014св19), від 24 листопада 2020 року у справі № 127/25924/17-ц (провадження № 61-2785св19), з таких підстав.

У постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19) зроблено висновок про те, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній потребі», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. З урахуванням фактичних обставин справи Верховний Суд виснував, що позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, який внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Також Верховний Суд врахував, що отримана позивачем у дарунок квартира не є єдиним можливим місцем його проживання, а тому погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.

У постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 686/23415/18

(провадження № 61-20014св19) Верховний Суд зазначив, що право користування службовим жилим приміщенням члена сім`ї або колишнього члена сім`ї наймача є похідним від такого права останнього. Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідач та члени його сім`ї вселилися у кімнату в гуртожитку на законних підставах, постійно проживають і зареєстровані там, не мають іншого житла на момент подання позову про виселення, тому є підстави стверджувати, що вони мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена кімната у гуртожитку є їхнім житлом у розумінні статті 8 Конвенції. Подавши позов про виселення відповідача та його доньок, одна з яких є одинокою матір`ю неповнолітньої дитини без надання іншого житлового приміщення, позивач в достатньо не аргументував мету, яку він переслідував, та співмірність такого виселення відповідній меті, а лише зазначив про кількість осіб, які знаходяться в черзі на поліпшення житлових умов. Тож виселення відповідача та членів його сім`ї без надання іншого житла вочевидь не є пропорційним втручанням та не відповідає праву на повагу до їх житла, гарантованому статтею 8 Конвенції.

Верховний Суд у постанові від 24 листопада 2020 року у справі № 127/25924/17-ц (провадження № 61-2785св19) звернув увагу на те, що, розглядаючи справи цієї категорії, суди повинні враховувати інтереси сторін і вирішувати такі спори залежно від установлених обставин та на підставі вимог закону, а також ураховувати, що внаслідок виселення відповідачів без надання їм іншого жилого приміщення у зв`язку з переміщенням по службі, пов`язаним з переїздом в іншу місцевість, без забезпечення житлом, порушується право цих осіб і членів їхніх сімей на житло. Лише припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції для виселення особи зі службового житла. З урахуванням того, що відповідач продовжує нести військову службу вимоги позивача про виселення зі службової квартири навіть за умови, що Служба зовнішньої розвідки України є органом, що не входить до складу Служби безпеки України, є безпідставними, такими, що не переслідують легітимну мету та становлять непропорційне втручання у право на житло. Верховний Суд у своїх висновках виходив з того, що реорганізація особи, яка надала відповідачу службове житло, не може бути окремою й самостійною підставою для втрати права на його зайняття відповідачем та членами його родини.

В оцінці доводів касаційної скарги щодо незастосування судами попередніх інстанцій наведених висновків Верховний Суд врахував, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження АДРЕСА_3-166цс20) зроблено висновок про те, що процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за потреби - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.

Наведені заявниками у касаційній скарзі висновки сформульовані Верховним Судом у справах, фактичні обставини яких є відмінними від обставин справи, що переглядається, оскільки у цій справі відповідачі мали законне право на користування службовим приміщенням (квартирою АДРЕСА_1 ), загальною площею 15, 60 кв. м, тоді як ними зайнято групу нежитлових приміщень АДРЕСА_1, загальною площею 55, 20 кв. м, та групу нежитлових приміщень АДРЕСА_3 , загальною площею 70, 50 кв. м. Також за обставинами справи, що переглядається, відповідачі без жодних дозвільних документів здійснили перепланування (переобладнання) приміщень в житловому будинку АДРЕСА_1 , внаслідок чого вже не існує в попередньому стані приміщення, яке надано ОСОБА_1 як службове, загальною площею саме 15, 60 кв. м. Крім того, у справі, що переглядається, будинок АДРЕСА_1 передано на баланс КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва», з яким відповідачі не перебували та не перебувають у трудових відносинах. ОСОБА_1 разом із членами її сім`ї з грудня 1993 року забезпечена державою постійним житлом - трикімнатною квартирою АДРЕСА_2 . Відтак за обставинами цієї справи виселення відповідачів не порушуватиме приписи статті 8 Конвенції, відповідає критерію пропорційності та переслідує легітимну мету.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували обставини, які мають істотне значення для вирішення справи, не підтвердилися.

У касаційній скарзі заявники не навели переконливих доводів на обґрунтування порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права під час вирішення спору про їх виселення. Доводи касаційної скарги зводяться до власного викладу обставин справи, непогодження із встановленими фактичними обставинами справи судами першої та апеляційної інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин. Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції, спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження АДРЕСА_3-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції в нескасованій апеляційним судом частині та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов переконання, що оскаржувані судові рішення не суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції, в нескасованій судом апеляційної інстанції частині, та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , який також діє в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 26 листопада 2020 року, в нескасованій судом апеляційної інстанції частині, та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак