Історія справи

Постанова КЦС ВП від 28.03.2019 року у справі №191/81/17

Постанова

Іменем України

25 березня 2019року

м. Київ

справа № 191/81/17

провадження № 61-28300св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

СтрільчукаВ.А. (суддя-доповідач), КарпенкоС.О., КузнєцоваВ.О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Максюти Ж. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У січні 2017 року ОСОБА_4звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Українська залізниця»), яке в подальшому змінило тип на Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця»), про стягнення незаконно утриманої заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що з 05 липня 2002 року він перебуває з відповідачем у трудових відносинах та працює на посаді стрільця Дніпропетровського загону воєнізованої охорони відповідача. Наказом від 05 березня 2010 року він був звільнений з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) за систематичне невиконання без поважних причин трудових обов'язків.Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2010 року його було поновлено на вищевказаній посаді та стягнуто з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 19 634,80 грн. Однак роботодавець незаконно утримав з розміру середнього заробітку єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхуванняв сумі 508,14 грн та податок з доходів фізичних осіб в сумі 1 651,83 грн. Крім цього, із заробітної плати було неправомірно утримано вартість проїзного квитка в сумі 1 232,24 грн, який він повернув при звільненні. У зв'язку з неповним проведенням розрахунку йому була виплачена заробітна плата лише в сумі 16 063,33 грн. Тим самим ПАТ «Українська залізниця» порушило його трудові права та завдало йому моральних страждань. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просив стягнути з відповідача на свою користь незаконно утриманні грошові кошти в загальному розмірі 3 391,85 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 13 березня 2010 року по день ухвалення рішення судом та 3 000 грн - на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 квітня 2017 року у складі судді Гречко Ю. В. позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_4 незаконно утриманий єдиний внесок із заробітної плати в розмірі 508,14 грн, незаконно утриманий податок - 1 651,83 коп., частину середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 25 листопада 2010 року до 07 квітня 2017 року - 15 200 грн та 1 000 грн на відшкодування моральної шкоди. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2010 року відповідач повинен був сплатити позивачу чітко обумовлений розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тобто без утримання єдиного внеску та податку з доходів фізичних осіб. Крім цього, незаконність утримання із заробітної плати єдиного внеску підтверджується тим, що Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» набув чинності з 01 січня 2011 року, тоді як ОСОБА_4 був звільнений з роботи 13 березня 2010 року. Також наявні підстави для часткового задоволення позову в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 25 листопада 2010 року до дня ухвалення рішення в цій справі в розмірі 15 200 грн, виходячи з розрахунку 200 грн за кожний місяць затримки. З урахуванням глибини та характеру душевних страждань, яких зазнав позивач, засад розумності, виваженості і справедливості суд оцінив моральну шкоду в розмірі 1 000 грн. Позовні вимоги щодо стягнення з відповідача незаконної вартості проїзного квитка в розмірі 1 232,24 грн суд вважав недоведеними, оскільки цей документ позивач не повернув відповідачу при звільненні.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 серпня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Українська залізниця» задоволено. Рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 квітня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що місцевий суд дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення з відповідача єдиного внеску та податку з доходів фізичних осіб, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У вересні 2017 року ОСОБА_4 подавдо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 серпня 2017 року, а рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 квітня 2017 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що рішення апеляційного суду є необґрунтованим. ПАТ «Українська залізниця» незаконно утримало з розміру середнього заробітку єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхуваннята податок з доходів фізичних осіб. Скасовуючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції не зазначив підстав для відмови в задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди.

У грудні 2017 року ПАТ «Українська залізниця» подало заперечення на касаційну скаргу, в якому просило відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що вирішення питань, пов'язаних з виконанням рішення суду, належить до компетенції відповідних органів і посадових осіб, визначених Законом України «Про виконавче провадження». Присуджена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає зменшенню на суму податків і зборів. При звільненні позивача з роботи товариство виплатило всі належні йому суми, а тому відсутні підстави для застосування положень статей 116, 117 КЗпП України та стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Належним доказом на підтвердження спричинення моральної шкоди може бути лише відповідний висновок експерта.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

23 травня 2018 року справу № 191/81/17 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що з 05 липня 2002 року ОСОБА_4перебуває з ПАТ «Українська залізниця», правонаступником якого є АТ «Українська залізниця», у трудових відносинах та працює на посаді стрільця Дніпропетровського загону воєнізованої охорони.

Наказом від 05 березня 2010 року ОСОБА_4 був звільнений з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання без поважних причин трудових обов'язків.

Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2010 року позивача було поновлено на вищевказаній посаді та стягнуто з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 19 634,80 грн.

Наказом начальника Першого загону воєнізованої охорони ПАТ «Українська залізниця» від 25 листопада 2010 року ОСОБА_4 було поновлено на роботі з 14 березня 2010 року.

На підставі вищевказаного рішення суду у лютому 2011 року ПАТ «Українська залізниця» виплатило позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 16 063,33 грн. При цьому з присудженої судом грошової суми в розмірі 19 634,80 грн роботодавець утримав єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування- 508,14 грн (3,6 %) та податок з доходів фізичних осіб - 1 651,83 грн (17 %).

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_4 посилався на те, що роботодавець незаконно здійснив утримання вищевказаних сум, у зв'язку з чим недоплачені грошові кошти підлягають поверненню. Також відповідач зобов'язаний сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає вказану суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Проте у рішенні Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2010 року не зазначено, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу стягнута без урахування податків і зборів.

При стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України судам слід керуватися Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Відповідно до пункту 3 розділу ІІІ цього Порядку при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді.

Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати в тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

Положеннями статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання.

Частиною першою статті 14 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення (далі - ЦПК України 2004 року), визначено, що судові рішення, які набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», чинного на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 606-XIV), виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Закону № 606-XIV примусовому виконанню державною виконавчою службою підлягають виконавчі листи, що видаються судами.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби.

Отже, питання щодо невиконання в повному обсязі рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2010 року (у випадку неправомірності відрахування із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу сум податків і зборів) має вирішуватися шляхом оскарження відповідних дій державних виконавців.

За вказаних обставин апеляційний суд дійшов правильного по суті висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення незаконно утриманої заробітної плати, оскільки позивачем неправильно обрано спосіб захисту свого порушеного права.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Невиплата працівникові при звільненні всіх належних йому сум є триваючим правопорушенням, а тому працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 20 постанови від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що стягнутий рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2010 року з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу не відноситься до сум, які роботодавець повинен був виплатити працівникові в день звільнення, у зв'язку з чим відсутні підстави для застосування положень статей 116, 117 КЗпП України.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не зазначив підстав для відмови в задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди, не заслуговують на увагу, оскільки вказана вимога є похідною, у зв'язку з чим також не підлягала задоволенню.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції в цілому правильно визначив правову природу спірних правовідносин. Зважаючи на те, що окремі недоліки оскаржуваного рішення не вплинули на правильність правового результату вирішення справи, Верховний Суд, застосувавши правило частини другої статті 410 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Щодо клопотання ОСОБА_4 про заміну відповідача.

23 лютого 2019 року ОСОБА_4 надіслав до Верховного Суду клопотання про заміну відповідача у зв'язку з тим, що на підставі постанови Кабінету міністрів України від 31 жовтня 2018 року № 938 «Деякі питання акціонерного товариства «Українська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» змінило свою назву на АТ «Українська залізниця».

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 90 ЦК України юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

Загальновідомо, що назва юридичної особи складається з літерального компонування елементів українського алфавіту. Крім того, назва юридичної особи може містити інформацію про мету діяльності, вид, спосіб утворення, залежність юридичної особи, крім обмежень, встановлених актами чинного законодавства України. Наведете свідчить, що назва юридичної особи є її необхідною ознакою, яка забезпечує участь у цивільному обороті від свого імені та слугує засобом її індивідуалізації, що дозволяє відокремити її від інших юридичних осіб. Назва юридичної особи в процесі її «життєдіяльності» може зазнати змін. Зміна назви юридичної особи проявляється в її зовнішній літеральній корекції. Така корекція впливає на ідентифікацію юридичної особи в цивільному обороті. У результаті зміни назви юридичної особи структура цивільних правовідносин не страждає.

Зміна назви юридичної особи тягне тільки правовий наслідок проведення державної реєстрації змін, пов'язаних зі зміною назви, до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Таким чином, зміна назви юридичної особи не тягне на собою правонаступництва у зв'язку з відсутністю нового учасника цивільних відносин, якому мають перейти права та обов'язки особи, яка вибула, та юридичної незмінності правопопередника - учасника цивільних відносин, який вибуває зі складу учасника цивільного відношення.

Отже, наслідком зміни назви юридичної особи не є правонаступництво в цивільних відносинах. Тому в задоволенні клопотання слід відмовити.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 серпня 2017 року залишити без змін.

Відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_4 про заміну відповідача.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов